Люди почали залишати населені пункти у цьому районі ще у лютому 2025 року, а 1 червня 2025 року було видано наказ про обов’язкову евакуацію сімей із дітьми. Наразі звідси вивозять останніх мешканців

У 2024 році 72-річний пенсіонер Валентин Великий помітив наближення російсько-української війни до порогу своєї домівки. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Вибухи можна було чути вдень і вночі. Нещодавно над моїм будинком почали пролітати ракети. Чути гуркіт. У небі видно слід», – згадує він.

Будинок Великого знаходиться на вулиці Петренка, 18, у невеликому селі Маліївка на адміністративному кордоні між Дніпропетровською та Донецькою областями. Колись російські війська були далеко. Останнім часом вони підкралися ближче, оточуючи місто Покровськ і захоплюючи один населений пункт за іншим.

У травні 2025 року бої охопили Маліївку. Вона стала мішенню для Росії. Спочатку був зруйнований будинок біля старої автобусної зупинки. Потім було вражено все. Близько 300 мешканців села покинули його, за винятком Великого та його не менш впертого сусіда Миколи. Деякий час волонтери приносили їм продукти та воду. Зрештою, коли стало надто небезпечно, вони перестали приходити.

Нещодавно Великий вирішив відвідати свого приятеля, принісши, як завжди, чай та солодощі, але виявив, що Микола зник. На його подвір’ї лежали лише мертві кури.

«Я покликав Миколу, але його вже не було. Я подумав: «Боже мій, невже це правда, що наші військові відступають?» — каже він.

Наступний день він провів, ховаючись у бліндажі, збудованому українськими солдатами, а ввечері виходив за водою з криниці Миколи.

Поки він був відсутній, на його будинок упав снаряд.

«Я почув вибух. Мій сарай зник за мить. Нічого не залишилося. Мабуть, це була авіабомба чи щось таке», — сказав він.

На світанку він відпустив своїх тварин і вирушив пішки через поля. Позаду був його зруйнований будинок; праворуч — дорога, порізана воронками; попереду — велике село Великомихайлівка. Він йшов шість годин під спекотним сонцем.

«Цей ідіот Путін хоче забрати все. Нашу найродючішу землю. Ось у чому вся суть», – заявив Великий, сідаючи у мікроавтобус, що належить «Пролісці», українській благодійній організації, яка рятує мирних жителів.

Транспортний засіб під’їхав до Великомихайлівки на чолі зі солдатами, які їхали у зеленому фургоні. На його даху були антени та щось схоже на перевернуті відра різних розмірів: електронне обладнання для виведення з ладу російських безпілотників.

Село було моторошно порожнім. Школа із дерев’яними тотемними стовпами та муралом із зображенням голуба була порожня. Власники бару та супермаркету на головній вулиці зникли, обидва зачинені назавжди. Яблука лежали на узбіччі, незібрані, поруч із тихими котеджами та незвично квітучими городами. Кілька будівель були розтрощені. Більшість залишилися цілими. Здавалося, ворог наближався.

«Моя країна має майбутнє. Це лише питання часу», – запевняє Сергій Андріянов, коли волонтери на ношах заносили його 85-річну бабусю Галину до машини швидкої допомоги.

У неї стався серцевий напад шість місяців тому. Його мати, Світлана, несла їхні мізерні речі: поліетиленові пакети; двох кошенят у прямокутній картонній коробці; та діжку із яйцями.

Конвой забрав ще двох пенсіонерів. Поліція використала броньований автомобіль, аби забрати одну з них, Лідію Присяжну, з обстріляного села Гаврилівка.

«Як там справи? Погано», – зауважила вона.

Інший пенсіонер, Анатолій Баралей не хотів їхати.

«Моя донька неодноразово просила мене виїхати кудись у безпечне місце», – каже він.

Українські солдати, які захищають Дніпропетровську область, описують лінію фронту як «стабільну», але визнають, що ситуація «динамічна».

«Наше завдання — зупинити їх. Наш єдиний варіант — продовжувати боротьбу. Ми захищаємо свою землю», — сказав капітан Віктор Данищук.

Він визнав, що його механізованій бригаді — 31-й — не вистачає безпілотників, боєприпасів та піхоти.

Олексій Буділов, бойовий офіцер бригади, сказав, що росіяни перебільшували свої здобутки на полі бою з пропагандистською метою, аби посіяти страх і паніку серед місцевого населення.

«Вони зазнали колосальних втрат у живій силі, щоб досягти скороминущої видимості успіху. Кілька придурків-російських солдатів піднімають свій прапор біля села. Через кілька хвилин ми їх знищуємо», — повідомив він.

Виступаючи у тиловому лісовому таборі, Буділов назвав тактику нападу Москви «підступною», адже вона передбачає жертвування сотнями солдатів для досягнення успіху. Спочатку вони відправляють добре захищений танк на прізвисько «амбар», покритий громіздкими металевими клітками для відбиття українських безпілотників. Його супроводжують інші військові машини. Серед них танки, бронетранспортери та вантажівки із десантниками.

Друга моторизована група, яка складається із чоловіків на мотоциклах та баггі, слідує за ними. Їхня мета — викрити українські оборонні позиції.

«Вони навмисно входять у зону ураження та нейтралізуються після виявлення наших вогневих точок», — пояснив Буділов.

Врешті-решт, невеликі групи піхоти відправляються на односторонні місії для проникнення у лісосмуги.

«Вони розчищають мінні поля власними тілами», — сказав він.

Окрім атак камікадзе, Росія посилила бомбардування Дніпропетровської області. Нещодавно біля відділку поліції та амбулаторії у селі Олександрівка вибухнув безпілотник. Осколки вбили 70-річну жінку, Валентину Подольну, яка проїжджала повз на мопеді. Інший перехожий Микола Горошко загинув неподалік від меморіалу Другої світової війни.

Шльопанці Подольної лежали на тротуарі поруч із залитою кров’ю бордюрною плиткою та білою ковдрою, якою накрили її тіло. Вибух спопелив припарковані автомобілі, перетворивши їх на попелясті деталі двигунів і тліючий метал. Він подрібнив гай горіхових дерев; їхні пні нагадували гігантські чорні корали. Черепиця на даху магазину навпроти залишилася шалено перекошеною.

«Це сталося через імперські амбіції. Путін – людина, яка страждає на шизофренію. На публіці він поводиться нормально. Насправді він божевільний. Його єдине бажання – нав’язати свої цілі світові», – наголосив Володимир Шевченко, водій місцевої медичної клініки.

Великого висадили у реєстраційному центрі у Павлограді, який нещодавно також зазнав обстрілів численними дронами та кількома ракетами. Там вже перебували десятки переміщених осіб. Більшість із них були літніми людьми. Деякі дрімали на ліжках з металевим каркасом. Їх розставили на сцені та навколо актової зали колишнього театру.

Олександр Головко, керівник відділу евакуації Великомихайлівської сільської ради, сказав, що люди почали залишати цей район у лютому 2025 року. 1 червня 2025 року було видано наказ про обов’язкову евакуацію сімей із дітьми. Головко і начальник поліції декілька разів переконували Великого – останню людину у селі – виїжджати, оскільки бої стали інтенсивними.

«Це місце повністю зруйноване. Кожен будинок або повністю знищений, або частково. Це капець», – каже Головко, додавши, що те саме було у сусідніх селах Січневе та Новоселівка.

Соціальні працівники запитали Великого, чи є у нього український паспорт. Він похитав головою і сказав, що приїхав лише у своєму одязі: брудні штани та футболка із довгими рукавами.

«До війни моє село було чудовим. Я працював на комбайні. У нас було дві дороги, магазин і шкільний автобус. Усі були моїми друзями. Цієї весни я посадив картоплю та цибулю на своїй грядці. Все залишилось там. Шкода», – підсумував він.