У Карпатах організували літній табір для дітей зниклих безвісти батьків на війні

Благодійна організація Gen.Ukrainian допомагає таким чином багатьом травмованим дітям по всій Україні

У день, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, батько Дмитра сказав, що може більше ніколи його не побачити. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Будівлю на нашій вулиці підірвали. Тато сказав: «Я зроблю все, що зможу, аби ти міг жити нормальним життям», – згадує Дмитро.

Кілька днів потому його батько мобілізувався до армії та пішов на передову.

15-річний Дмитро ділиться спогадами про свого батька із 49 іншими українськими дітьми. Сидячи біля багаття, вони тримають свічки, аби вшанувати пам’ять своїх зниклих безвісти батьків.

Пологі схили українських Карпат, вкриті яскраво-зеленими ялинами та смереками, тягнуться вдалину.

Маленька дівчинка розповідає про те, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ.

«Коли нас вперше бомбили, у мене тремтіли руки, і я плакала. Мені знадобилося багато часу, аби з цим впоратися», – каже вона.

Ця розвага біля багаття – це свого роду групова терапія. Це частина літнього табору для дуже особливої ​​групи українських дітей, батьки яких зникли під час війни.

Благодійна організація, яка керує табором, Gen.Ukrainian, допомагає таким чином багатьом дітям по всій Україні.

«Багато з цих дітей мають численні травми, тому що зникли не тільки їхні батьки, але й у деяких з них також зникли дідусі та бабусі. Вони живуть, ніби у замороженому стані. Вони не можуть планувати щось на майбутнє, бо не знають, що воно принесе. І ми не можемо працювати з ними так, як з дітьми, які пережили справжню втрату, бо в них немає можливості сумувати. Вони бояться плакати, думають, якщо почнуть плакати, це триватиме вічно. З такою травмою, мабуть, найважче працювати», – пояснює Вануй Мартиросян, провідний психолог благодійної організації.

Вона каже, що багато дітей годинами переглядають російські соціальні мережі, відчайдушно шукаючи інформацію про членів своїх родин.

Дмитро востаннє спілкувався зі своїм батьком у листопаді 2023 року.

Дмитро

«Він надіслав мені відео і написав повідомлення: «Все добре, я зателефоную тобі завтра», – каже Дмитро.

Наступного дня його матері зателефонували і повідомили, що її чоловік зник безвісти.

«Я почав телефонувати йому на мобільний. Тато не відповідав. От і все. Я почав плакати. Я зрозумів, що деякий час не побачу тата. Я до кінця сподівався, що тато десь у полоні. Навіть зараз я ще сподіваюся», – наголошує Дмитро.

Його переживання лише посилились після того, як мама почала розслідувати обставини зникнення батька.

Спочатку військові сказали, що її чоловік зник після авіаудару.

«Потім хтось інший зателефонував мамі і сказав, що росіяни всіх розстріляли, і хтось бачив тіло тата без ніг. Потім інший солдат, який був на позиції тата, сказав, що бачив його мертвим, з осколковими пораненнями у голову», – розповідає Дмитро.

Групова терапія у таборі відбувається щодня, у невеликих кімнатах.

Олена, одна із психологинь у таборі, показує дітям кольорову таблицю, яка використовується для опису емоцій. Зелений – це радість, синій – сум, жовтий – тривога або надмірне збудження, а червоний – це лють.

«Чим неприємніше та сумніше ми почуваємося, тим більше любимо людей, за якими сумуємо. Це показує, що ці вони важливі для нас», – пояснює Олена.

Дітей заохочують висловлювати свої почуття, зокрема через мистецтво. На сеансі арт-терапії багато картин зображують щасливі сім’ї, будинки та домашніх тварин.

Один семирічний хлопчик, Захар, розповідає, що його картина називається «Тато повертається додому». На ній зображено жовтих чоловічків на тлі блакитного неба – кольорів українського прапора.

Багато дітей живуть у містах, які майже постійно зазнають атак російськими безпілотниками та ракетами. Як-от рідне місто 16-річної Анастасії, Харків, на північному сході України, недалеко від лінії фронту.

«Якщо поблизу бомбардування, я йду і ховаюся у коридорі. Я дуже хвилююся і нервую», – зізнається Анастасія.

Її батько також був солдатом. Він зник приблизно рік тому на передовій.

«Він був дуже добрим і балував мене. Він, як і я, полюбляв солодощі і завжди знав, які ласощі мені купити. Я пам’ятаю лише хороше про тата. Єдине сумне, що я пам’ятаю, це те, що він зник. Я дуже його люблю, і я знаю, що він теж любить мене», – каже Анастасія.

Цей табір також пропонує дітям можливість надолужити згаяне, не перериваючи це сиренами повітряної тривоги, – і просто розважитися та пограти. Регулярно проводяться походи до басейну, походи та ігри у волейбол.

«Важливо, щоб тіло рухалося, аби загоїти травму», – пояснює Вануй.

Оксана Лебедєва, засновниця Gen.Ukrainian, підкреслює, що, можливо, вперше у житті вони знайшли людей, які пережили однаковий досвід. І це дуже важливо. Групова терапія важливіша за все — бачити, що ти не один зі своїм болем.

«Масштаб завдання, який стоїть перед нашою благодійною організацією, приголомшливий. Мільйони українських дітей травмовані війною. Це гуманітарна катастрофа», – резюмує Лебедєва.