У таборі щодня проводили ігри, водні битви, театральні сценки і танці

В останній день липня Росія здійснила найкривавішу атаку на Київ в цьому році: 300 дронів і 8 ракет вбили 31 людину. В той же час, за 700 км від української столиці, у таборі поблизу міста Свалява в Карпатах, 30 дітей смажили на вогні маршмелоу. Більшість дітей приїхали до літнього табору «Зефір» з Києва. Про це йдеться у фоторепортажі The Guardian, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

За ці 10 днів тут не лунало жодної повітряної тривоги, і ніхто жодного разу не спускався в укриття. Для багатьох дітей це найдовший період без тривог чи атак з березня 2022 року.

Цього четверга багато хто перевіряє телефон зайвий раз. Чи все гаразд з рідними? А друзями?

Подружжя Тетяна та Олексій Сватенкови, близько тижня тому прийняли дітей на літній відпочинок. Табір знаходиться у горах, у готелі за годину їзди від польського кордону. Кожного дня тут ігри, водні битви, театральні сценки і танці. Діти віком від 9 до 16 років приїхали з різних куточків України, переважно з Києва, а дехто зі східного Дніпра.

Більшість з них приїхали сюди щоб повеселитися на літніх канікулах. Але є ще причини: хоч ненадовго втекти від напруженої війни.

Як каже Тетяна, доктор психологічних наук, табір дарує дітям дуже необхідний відпочинок. Він існує з 2017 року, до цього розміщувався в Києві. Але коли почалася війна, Тетяна та Олександр були змушені перенести його в безпечніше місце, і так діти опинилися тут, в горах.

Тетяна розповідає, що діти змінилися, є велика різниця між «до та після війни». Особливо змінилися їхні соціальні навички. Постійна невизначеність залишила свій слід.

«До війни діти були відкритішими до нового та людей. Вони багато чого пробували», – зазначає Тетяна.

Саме тому вона вважає свою роботу зараз ще важливішою. Разом зі своїм чоловіком Тетяна приймає близько 500 дітей щороку. В Україні вже є багато різних таборів, але подружжя вирішило створити власний. Вони хотіли стежити за кількістю дітей у групах та бути певними, що їх не забагато, і вони можуть бути з усіма.

Вони навіть не роздумували, щоб закрити табір після початку війни.

«Я бачу, що діти загалом більш роздратовані. Вони не бояться павуків; вони бояться майбутнього. Ось чому це святе місце важливіше ніж будь-коли до цього», – підкреслює Тетяна.

Вона знає, що ні пара докторів із соціальної педагогіки та психології, ні спокійні дні без тривоги не в змозі вирішити проблем, які приносить війна. Але час тут, у таборі, все ж може вселити дітям певну впевненість.

Разом зі чоловіком і трьома тім-лідерами вони стараються помітити сильні сторони кожної дитини, а потім створюють для них ситуації, які можуть їх розвинути у позитивному напрямку. Вони організовують кожну зміну по-різному, відповідно до потреб, які помічають у дітей.

«Наприклад, якщо хтось добре танцює, то він чи вона допоможе організувати вечірні дискотеки. Ми віримо, що таку самовпевненість вони потім заберуть із собою додому», – пояснює Тетяна.

15-річна Валерія саме така вправна танцівниця. Їй тут у таборі «подобається все», але улюблене заняття, безумовно, дискотека, з гучною музикою та рухами.

«Іноді, коли тім-лідери втомлені, я можу зайняти їхнє місце та заводити рухами інших дітей», – каже вона.

Наприкінці кожного вечора всі 30 дітей виходять на танцпол. Тетяна ритмічно виконує ті самі рухи під пісні, серед яких хіт «K-pop Soda Pop» або «Pitbull’s Timber». Більше години діти танцюють по колу, допоки піт не блищить на їхніх обличчях.

«Проводити час далеко від сирен повітряної тривоги дивно, – каже 12-річна Ніка, з Києва. – Тут немає тривоги. Тут справді добре. Але я дуже хвилююся за свою маму та родину. Я телефоную їм щодня».

15-річній Вероніці з Дніпра також приємно відпочити від напруженості війни. Вдома вона чує сигнал тривоги три-чотири рази на день.

«Тут [у таборі] ми так далеко від Росії. Жодної небезпеки і тривог. Ми такі зайняті, що я можу відволіктися, а вдома постійно думаю про війну, бо небезпека так близько, як і Росія зовсім поруч», – зазначає Вероніка.

На початку війни родина Вероніки виїхала до Польщі, але через рік вирішила повернутися до Дніпра, де вони живуть досі. Вона відпочиває в таборі зі своїм молодшим 13-річним братом Максом вже другий рік поспіль.

Саме мама запропонувала їм поїхати. Вероніка рада цьому. Тут вона знайшла кількох друзів, яких рада знову побачити цього року.

Особливо добре вони потоваришували з Валерією. Разом вони намалювали однакові візерунки з хною на лівих руках, носять однакові шкарпетки та взуття.

Відколи пара відкрила табір у 2017 році, Тетяна вимірює соціальні компетенції дітей. Це в неї залишилось від роботи в психології. Вона помітила, що діти після початку війни гірше контролюють свої емоції. Багато з них тоді були дуже маленькими, якраз на дуже важливих періодах розвитку. Цілком можливо, що діти втратили деякі базові навички. Як один із наслідків – мобільні телефони.

«Тепер вони сидять в телефонах більше, ніж раніше», – наголошує Тетяна.

Надмірне використання та залежність від телефонів – це не проблема винятково українських дітей, але Тетяна вважає, що в них криється певна функція – форма контролю.

«Не думаю, що їм так само лячно з телефоном в руках», – каже вона.

У таборі телефони скрізь, тим паче в день смертоносних вибухів у Києві діти гортають короткі відео одне за іншим. Один зі старших хлопців у групі, Данило з Києва, також розмовляє по телефону.

З музикою гурту «Deftones» у вухах він сидить на гойдалці в задній частині двору півгодини, перед початком денних заходів. У однієї з добрих подруг Данила в таборі, 15-річної Вероніки з Дніпра, телефон також це перше, що вона хапає під час атаки. Вона завжди одразу перевіряє новини, коли чує про вибухи вдома.

«Нещодавно я почула дуже гучний вибух. Вікна тряслися. Думаю, я була в шоці, і одразу перевірила телефон, аби дізнатися, що сталося», – розповідає Вероніка.

Після слізного прощання із тім-лідерами, діти разом повертаються до Києва. Деякі виходять у Львові, інші прямують далі на схід. Тетяна подорожує з дітьми.

Через два дні вона вже їде в автобусі, назад до табору, з новою групою дітей.

Перекладачка: Руслана Фалько