Росія обманом завербувала понад 1000 африканських жінок для виробництва безпілотників у спеціальній економічній зоні «Алабуга» у Татарстані: жінкам пропонували професійну підготовку в таких галузях, як логістика, громадське харчування та гостинність, але, натомість, вони опинились у небезпечних умовах і працювали за меншу зарплату, аніж їм пообіцяли

У свій перший робочий день 20-річна Адау із Південного Судану зрозуміла, що зробила велику помилку. У 2024 році її заманили до спеціальної економічної зони «Алабуга» у Республіці Татарстан в Росії, пообіцявши роботу на повний робочий день. Вона перед цим подала заявку на участь у програмі Alabuga Start, яка орієнтована на жінок віком від 18 до 22 років, переважно з Африки, але також з Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Ми отримали форму, навіть не знаючи точно, що будемо робити. З першого дня роботи нас відвели на фабрику дронів. Ми зайшли всередину і побачили дрони та людей, які працювали. Потім нас відвели на різні робочі місця», – розповідає Адау.

Alabuga Start обіцяє учасницям професійну підготовку в таких галузях, як логістика, громадське харчування та гостинність. Але програму звинуватили у використанні обману у практиці набору персоналу та у змушенні молодих новобранців працювати у небезпечних умовах за меншу оплату, ніж рекламується.

Alabuga Start нещодавно потрапила у заголовки світових видань, коли південноафриканських інфлюенсерів, які рекламували програму, звинуватили у сприянні торгівлі людьми. За деякими оцінками, понад 1000 жінок було завербовано з усієї Африки для роботи на російських заводах з виробництва безпілотників.

Адау вперше почула про Alabuga Start у 2023 році.

«Моя подруга опублікувала у Facebook інформацію про стипендію в Росії. Оголошення було від Міністерства вищої освіти Південного Судану. Я зв’язалася з організаторами через WhatsApp. Вони попросили мене заповнити форму, вказавши своє ім’я, вік та причину, чому я хочу приєднатися до Alabuga Start. А потім також попросили мене вибрати три галузі, в яких я хочу працювати», – каже Адау.

Вона обрала професію оператора баштового крана, оскільки захоплювалася технологіями і навіть одного разу їздила за кордон, аби взяти участь у змаганнях з робототехніки.

«Я хотіла працювати у галузях, якими зазвичай не займаються жінки. Жінці дуже важко знайти роботу в таких галузях, як робота на баштовому крані, особливо в моїй країні», – стверджує Адау.

Розгляд заявки тривав цілий рік через тривалий процес отримання візи.

У березні 2024 року вона нарешті дісталася Росії.

«Коли я вперше туди приїхала, було дуже холодно, я це ненавиділа. Ми подорожували ближче до кінця зими. Щойно ми вийшли з аеропорту, там був лютий мороз», – згадує Адау.

Але в’їзд до спеціальної економічної зони «Алабуга» залишив у неї гарне враження.

«Я була дуже вражена. Це було все, що я собі уявляла. Я бачила багато фабрик, автомобілів та сільськогосподарських компаній», – каже Адау.

Вона пройшла три місяці мовних курсів, перш ніж розпочати роботу у липні 2024 року. Саме тоді все почало йти на спад.

Адау каже, що їй та іншим учасникам не дали іншого вибору, аніж працювати на фабриці дронів. Вони підписали угоди про нерозголошення конфіденційної інформації, тому навіть не могли обговорювати свою роботу із родичами.

«У всіх нас було багато запитань. Ми всі зареєструвалися для роботи у технічних сферах – виробнича експлуатація, логістика, оператор баштового крана – але зрештою ми всі працювали на фабриці дронів», – наголошує Адау.

Вона одразу зрозуміла, що не може продовжувати працювати на заводі.

«Все почало сходитися, тобто брехня, яку нам розповідали з моменту подання заявки. Я відчувала, що не можу працювати поруч із людьми, які брешуть мені про ці речі. І я хотіла зробити зі своїм життям щось більше, ніж працювати на заводі безпілотників», – стверджує Адау.

Вона подала заяву про звільнення, але їй відповіли, що термін попередження становить два тижні, протягом яких вона має відпрацювати. Протягом цього часу вона пофарбувала зовнішній корпус дронів хімікатами, які обпекли її шкіру.

«Коли я повернулася додому, то моя шкіра почала лущитись. Ми носили захисне спорядження, білі тканинні комбінезони, але хімікати все одно проходили крізь них. Вони робили тканину жорсткою», – зазначає Адау.

Після того, як вона подала заяву про звільнення, то родина надіслала їй квиток додому, але багато жінок не можуть дозволити собі оплатити зворотний рейс і зрештою застрягають там – особливо тому, що їхня зарплата набагато нижча, ніж заявлено.  Адау мала заробляти 600 доларів на місяць, але отримала лише 100 доларів.

«Вони відраховували гроші за нашу оренду, за наші уроки російської мови, за Wi-Fi, за наш транспорт на роботу, за податки. А потім вони також сказали, якщо ми пропустимо робочий день, то вони відрахують ще 50 доларів. Якщо ми увімкнемо пожежну сигналізацію під час приготування їжі, то вони погрожували відрахувати ще 60 доларів», – пояснює Адау.

За її словами, робота на російську військову машину була руйнівною.

«Це було жахливо. Був час, коли я поверталась до свого гуртожитку і плакала. Я не могла повірити, що займались виготовленням зброї, яка убивала мирних громадян України», – підсумовує Адау.