В Україні технологічні компанії вперше отримали роль, яку раніше виконували лише держави і це змінило концепцію національної безпеки у ХХІ столітті: йдеться про забезпечення стратегічної інфраструктури, кібероборону, розвідку, підтримку комунікацій та боротьбу за інформаційну перевагу
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році створило безпрецедентну ситуацію, у якій кіберпростір та цифрова інфраструктура стали одними з ключових полів битви. На відміну від класичних конфліктів ХХ століття, де домінували держави, нинішня війна демонструє вирішальне значення глобальних технологічних корпорацій — від провайдерів хмарної інфраструктури до компаній, які займаються розвідкою загроз і супутниковим зв’язком. Про це йдеться у дослідженні Атлантичної Ради, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Хоча за три роки з початку вторгнення РФ, численні дослідження описали фактичний внесок цих компаній у стійкість України, набагато менше відомо про внутрішню логіку ухвалення рішень у приватному секторі. Чому технологічні корпорації вирішують допомагати Україні? Які чинники їх мотивують, стримують або навпаки — підштовхують? І як державні дії — України, союзників та міжнародних організацій — впливають на їхнє рішення?
1. Фактори тяжіння: чому технологічні компанії включилися у цифрову оборону України
1.1. Моральна чіткість конфлікту
Головним мотиватором, який компанії самі називають у публічних і приватних коментарях, є безпрецедентна моральна однозначність вторгнення. На Заході — серед населення, бізнесових лідерів, політичних еліт — війна сприймається не як геополітичний конфлікт чи «сіра зона», а як грубе порушення міжнародного порядку та прав людини.
Ця моральна чіткість:
- знижує внутрішні ризики для компаній, пов’язані з іміджем;
- мобілізує співробітників, які схильні підтримувати прозору «правильну» сторону;
- зменшує вагання щодо співпраці із військовими структурами, які в інших конфліктах могли б викликати етичні дилеми.
Певною мірою, це унікальний випадок: цифровий фронт в Україні став простором консенсусу для приватного сектору, що дуже рідко трапляється у світовій політиці.
1.2. Узгодження з бізнес-інтересами
Попри моральний компонент, бізнес-логіка також відіграє роль. Вона проявляється у трьох вимірах:
Попередня присутність в Україні
Багато компаній уже працювали в Україні до 2022 року — мали офіси, клієнтів та партнерів. Це створювало:
- відповідальність за співробітників;
- необхідність підтримувати існуючі контракти;
- розуміння технічного ландшафту країни.
Водночас зв’язки з Росією у більшості з них були набагато слабшими — і Москва, навпаки, застосовувала до технологічних гігантів примус, цензуру та регуляторний тиск.
Прямий фінансовий інтерес
Частина цифрових сервісів поступово перейшла від волонтерського формату до оплачуваного:
- Україна або союзники покривали витрати;
- з’явилися нові контракти;
- війна створила попит на послуги кіберзахисту, хмарні рішення, системи управління даними.
Непрямі вигоди: навчання, тестування і репутація
Цей блок особливо важливий:
- Україна стала полігоном реальних кібероперацій, доступ до якого дає компаніям безцінний досвід;
- технології можна тестувати у середовищі із навантаженням, неможливим у мирний час («tested in Ukraine» стало брендом);
- участь у підтримці України покращує глобальну репутацію.
Для компаній, які стикалися із критикою (як-от Clearview AI), це стало можливістю змінити суспільний наратив.
1.3. Роль української технологічної дипломатії
Ключову роль зіграв феномен технодипломатії, персоніфікований командою міністра цифрової трансформації України Михайла Федорова.
Україна:
- активно й публічно зверталася до техгігантів (зокрема через соціальні мережі);
- формувала прямі канали комунікації;
- пропонувала компаніям високу видимість та моральні «дивіденди» за участь;
- створила умови для швидкої бюрократичної взаємодії.
Приклад Starlink показує, що нетрадиційні комунікаційні механізми — звернення у Twitter — здатні змінювати хід подій буквально за години.
Україна фактично продемонструвала нову модель відносин між державами і технологічними корпораціями, у якій компанії стають акторами майже на рівні держав.
2. Фактори поштовху: що стримує технологічні компанії
2.1. Складність координації
Одним із найбільших викликів став хаос перших місяців російського вторгнення:
- різні українські установи надсилали дубльовані або неузгоджені запити;
- компанії не завжди знали, з ким взаємодіяти;
- не вистачало безпечних каналів зв’язку;
- інколи постачалися продукти, які не використовувалися або дублювали інші рішення.
Найскладнішим виявилося оцінювання ефективності: багато компаній не отримували зворотного зв’язку, що ускладнювало планування подальшої допомоги.
2.2. Ризик російської відплати
Фактори ризику включали:
- кібератаки на інфраструктуру компаній;
- ризики для персоналу в регіонах, пов’язаних з Росією;
- інформаційно-психологічний тиск;
- можливі санкції або обмеження у разі повернення на російський ринок (хоча для більшості цей ринок вже був низькопріоритетним).
Такі ризики посилювали потребу у державних гарантіях і механізмах колективної координації.
2.3. Переживання щодо корупції та інституційної спроможності України
До 2014 року Україна справді була складним партнером для ІТ-компаній — особливо через:
- масове використання неліцензійного програмного забезпечення;
- непрозорі закупівлі;
- низьку кіберграмотність у держсекторі.
Після Революції Гідності ситуація суттєво змінилася, але інерція сприйняття зберігалася — і це впливало на рішення компаній.
3. Як Україна та міжнародні партнери змінювали ситуацію
3.1. Реформи всередині України
Україна системно вибудовувала довіру технологічного сектору протягом 10 років:
- ProZorro знизило ризики корупції у закупівлях;
- закони, що дозволили хмарні технології, зняли ключові регуляторні бар’єри;
- Дія Сіті створила податкові й правові умови для технологічного бізнесу;
- BRAVE1 відкрила шлях швидким оборонним інноваціям;
- на державному рівні посилили кіберзахист і співпрацю з НАТО та USAID.
Ці структурні зміни стали ключем до довгострокової довіри приватного сектору.
3.2. Міжнародні механізми координації
З часом виникла потреба у формалізованих механізмах, і вони були створені:
- IT-коаліція в межах UDCG (Рамштайн) — для військових ІТ-потреб;
- Талліннський механізм — для цивільного кіберзахисту;
- CDAC — як неурядовий міст між компаніями та державами;
- координаційні функції FCDO (Велика Британія) та інших урядів.
Попри це, компанії часто й досі надають перевагу прямим контактам з Україною, що підкреслює: повноцінної глобальної моделі технокоординації у війні поки не створено.
4. Висновки: що означає досвід України для майбутніх військових конфліктів
4.1. Приватний сектор став повноцінним суб’єктом війни
В Україні технологічні корпорації вперше отримали роль, яку раніше виконували лише держави:
- забезпечення стратегічної інфраструктури;
- кібероборона;
- розвідка;
- підтримка комунікацій;
- участь у боротьбі за інформаційну перевагу.
Це змінює концепцію національної безпеки у ХХІ столітті.
4.2. Технологічна дипломатія стала критичною державницькою функцією
Досвід Михайла Федорова продемонстрував: держава, яка вміє правильно працювати із технологічним бізнесом, отримує у війні переваги, недоступні навіть деяким великим державам.
4.3. Технологічні компанії оцінюють конфлікти через поєднання моралі, бізнесу і безпеки
Жодна з мотивацій не працює окремо. Саме їхній баланс визначає рішення.
4.4. Майбутні війни неможливі без хмарної інфраструктури, супутникового зв’язку та розвідки загроз
І державам потрібно готуватися до цього вже зараз — системно будуючи відносини з технологічними корпораціями.
Підсумки
Україна зуміла перетворити свою слабкість у кіберпросторі на стратегічну перевагу, мобілізувавши глобальний технологічний сектор так, як цього не робила раніше жодна країна світу. Створена модель — поєднання реформ, технодипломатії та прямої співпраці із компаніями — може стати прототипом для майбутніх військових конфліктів. Український досвід доводить: у ХХІ столітті війни виграють не лише армії, але й технологічні екосистеми.
Foreign Ukraine 