Більшість того, що зробило Дейтонські угоди прийнятними та принаймні мінімально функціональними, наразі відсутнє у процесі досягнення миру в Україні

30 років тому, 14 грудня 1995 року, президенти Боснії і Герцеговини, Хорватії та Федеративної Республіки Югославія підписали Дейтонську угоду. Договір поклав край трьом рокам кровопролиття у війні, яка на той час була найбільшою в Європі з 1945 року. Цю ознаку зараз має російська війна проти України. Конфлікт, який розпочався у лютому 2022 року, вже триває довше, ніж конфлікт у Боснії і Герцеговині, і, як повідомляється, призвів до загибелі та переміщення мільйонів людей. Про це йдеться в авторській колонці Стефана Вольфа, професора міжнародної безпеки у Бірмінгемському університеті (Великобританія) та Аргіро Карцонакі, старшої наукової співробітниці Інституту досліджень миру та політики безпеки у Ґамбурзькому університеті (Німеччина) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Війна у Боснії і Герцеговині сталася у зовсім інший час, ніж війна Росії проти України, і в зовсім інших умовах. Це було наприкінці холодної війни, у розколотій багатонаціональній державі на тлі зростання націоналізму. Вона почалася як громадянська війна, а не як зовнішнє вторгнення, і велася по всій території країни.

Однак, незважаючи на відмінності, між обома війнами є кілька моторошних паралелей. Це уроки, які варто врахувати для того, як може закінчитися війна РФ проти України. Обидві війни мають дуже сильний етнічний елемент, і обидві вони відбувалися в умовах мінливого геополітичного середовища. Обидві війни мали високий рівень інтернаціоналізму. Вони велися не лише між воюючими сторонами, а й опосередковано між їхніми союзниками через військове спорядження та підтримку, яку вони надавали.

Переговорний процес, який призвів до угоди, що поклала край війні у Боснії та Герцеговині, тривав не лише між воюючими сторонами. У ньому також брали участь «материнські» держави – Сербія та Хорватія – які підписали угоду від їхнього імені. Аналогічно, але у деякому гіршому сенсі, будь-яка угода щодо України передусім стосуватиметься США та Росії.

Війна у Боснії та Герцеговині завершилася внаслідок жорсткого посередництва під керівництвом США на авіабазі у Дейтоні, штат Огайо. Посередницькі зусилля у Дейтоні досягли успіху після того, як численні попередні зусилля під керівництвом Європи зазнали невдачі, а миротворча операція ООН не змогла захистити цивільне населення навіть у так званих безпечних районах.

Дейтонські угоди, як їх стали називати, забезпечили операційну основу, яка, з усіма своїми недоліками, змогла втримати країну від насильницького конфлікту протягом 30 років. Однак вони не забезпечили основи для функціонуючої держави.

Жорсткі структури розподілу влади, узгоджені у Дейтоні, часто призводили до політичного паралічу. Дейтон вимагає, аби ключові рішення – такі як закон про вибори чи фінансування інституцій – приймав міжнародний високий представник, який досі має найвищу владу над Боснією та Герцеговиною.

Дейтонські угоди також не вселили великої лояльності до нової держави. Особливо серед її сербського населення бажання відокремитися від Боснії та Герцеговини залишається сильним. Це чітко видно із результатів останніх президентських виборів у сербській частині країни 23 листопада 2025 року. Кандидат, який виступав за сецесію, переміг у голосуванні.

Значною мірою збереженню єдності Боснії та Герцеговини сприяла низка дій та фондів ЄС, спрямованих на підтримку стабільності. Це включає присутність миротворчих сил Європейського Союзу, мандатованих ООН: Eufor Althea.

Чітке європейське зобов’язання щодо стабільності у Боснії та Герцеговині та на західних Балканах загалом заслуговує на похвалу своєю стійкістю. Але це також є звинуваченням місцевих політиків у нездатності встановити самодостатній мир на основі Дейтонських угод.

Існує низка уроків, які Дейтон може запропонувати зусиллям, спрямованим на припинення війни РФ проти України. Перший стосується процесу переговорів. Напередодні переговорів президент США Білл Клінтон відправив свого радника із національної безпеки Ентоні Лейка до Європи для проведення консультацій із союзниками.

Лідерство США в НАТО та чіткий сигнал, надісланий боснійським сербам операціями «Медве око» та «Навмисна сила», бомбардувальними місіями, які змусили сербів сісти за стіл переговорів. Ці операції були успішно завершені Річардом Голбруком, одним із найобдарованіших дипломатів свого покоління.

Урочисте підписання у Парижі, через три тижні після парафування у Дейтоні, надало угоді додаткової ваги. Три президенти ворогуючих фракцій підписали її під пильним наглядом президентів США, Франції та Ради ЄС, а також прем’єр-міністрів Великої Британії та Росії, а також канцлера Німеччини.

Сам масштаб Дейтонських угод – угоди із 12 додатками – свідчить про увагу до деталей. Не всі початкові положення були реалізовані так, як, можливо, задумували їхні розробники.

Але, як мінімум, військові положення у додатку 1A та наступні миротворчі операції, санкціоновані ООН, спочатку під керівництвом НАТО, а потім ЄС, забезпечили надійний набір заходів безпеки. Вони відіграли ключову роль у стримуванні будь-якої зі сторін від відходу від Дейтонських угод та сприяли запобіганню відновленню широкомасштабного насильства у Боснії.

Більшість того, що зробило Дейтонські угоди прийнятними та принаймні мінімально функціональними, наразі відсутнє у процесі досягнення миру в Україні.

По-перше, Росія у 2025 році — це не Сербія у 1995 році. У той час як Сербія вже була виснажена роками міжнародних санкцій, Росія знайшла способи мінімізувати їхній вплив.

Це головним чином пов’язано із підтримкою таких союзників, як Китай, Іран та Північна Корея, а також із небажанням президента США Дональда Трампа бути жорстким щодо свого російського колеги Володимира Путіна. Сербія не мала ресурсів, населення чи стратегічної глибини, порівнянних з тим, що Росія може використати у своїй війні проти України.

По-друге, західна допомога боснійсько-хорватському альянсу часів війни була лише часткою того, що було б необхідно, аби Україна могла досягти вигідної переговорної позиції. На цьому етапі навіть незрозуміло, чи продовжиться підтримка США та Європи на такому рівні, щоб Україна могла уникнути прямої військової поразки.

Хоча поразка України на полі бою не є нагальною, зараз вона є менш віддаленою перспективою, враховуючи внутрішні негаразди, примхливість участі США за часів Трампа та слабкість Європи.

Отже, останній урок Дейтона, який варто врахувати, може полягати у тому, що навіть недосконала угода є кращою за нескінченну та, ймовірно, невиграшну війну.