Національним інтересам США найкраще відповідає подальше постачання Україні розвідувальних даних та озброєння, особливо коли союзники в Європі готові за це платити

У серпні 2025 року президент США Дональд Трамп був розчарований, коли зустріч на Алясці із президентом Росії Володимиром Путіним не призвела до прориву у припиненні війни в Україні. Російський диктатор не виявляв особливої ​​зацікавленості поступатися своїми максималістськими вимогами, внаслідок чого мирна угода виглядала малоймовірною, але цілком передбачуваний провал цієї авантюри, очевидно, не зупинив Трампа від нової спроби. У листопаді 2025 року 28-пунктний мирний план, який, за повідомленнями ЗМІ, був розроблений як російськими, так і американськими чиновниками, змусив Київ та його європейських союзників збентежитись, оскільки значною мірою відображав позиції Росії щодо території та майбутнього України. Про це йдеться в аналітичній статті Сергія Радченка, заслуженого професора у Школі передових міжнародних досліджень в Університеті Джона Гопкінса на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Серед багатьох пропозицій та переговорів Трамп продовжує гнатися за фантазією. Президент США, схоже, не бажає визнати, що його російський колега не хоче припиняти війну, не забезпечивши повної капітуляції України. Трамп продовжує вірити, що за умови достатнього стимулювання або загрози новими санкціями, Путін проміняє свої довгострокові цілі на розумне врегулювання, яке збереже усічену, але по суті незалежну Україну, здатну захистити себе від подальшого вторгнення Росії.

Нетерпляче чекаючи на результати, Трамп досі не зміг розробити послідовний, професійний процес для їх досягнення. Його підхід до миротворчості страждав від неймовірного ступеня імпровізації, виключення регіональної експертизи та, як наслідок, поверховості та польотів фантазії. План із 28 пунктів не став винятком: розроблений без консультацій з європейськими союзниками та поспішно презентований втомленим українцям, він був сповнений невідповідностей та відвертих помилок, і від нього довелося майже одразу відмовитися, що підірвало довіру до всіх зусиль. Витік стенограм, які показують, що посланець Трампа Стів Віткофф радить росіянам, як правильно розмовляти із президентом США, свідчить про вражаючі прогалини у судженнях серед ключових посадовців, яким доручено піклуватися про національні інтереси Америки.

Хоча Трамп щиро прагне миру, він не зовсім розуміє, як цей мир вписується у грандіозну стратегію США. Прагнучи миру будь-якою ціною, зокрема ціною значних поступок Росії, Сполучені Штати ризикують посилити супротивника та дозволити Путіну вирватися із пащі неминучої стратегічної поразки.

Коли обидві сторони програють

Кожному, хто уважно стежив за російсько-українською війною, має бути очевидно, що майже чотири роки по тому становище Росії є набагато гірше, ніж у лютому 2022 року. Її економіка, хоча і була стійкою, зараз перебуває у скрутному становищі. Зі стрімкою інфляцією та ключовою ставкою у 16,5%, Росія стабільно рухається до рецесії. Вона має дефіцит робочої сили, особливо висококваліфікованої. Також існує дефіцит людей для російської військової машини (що не дивно, враховуючи астрономічні втрати, можливо, понад 1 мільйона чоловіків). Нижчі ціни на нафту ускладнюють для Кремля заповнення дірок у бюджеті, що призводить до зниження витрат на ті сфери, які безпосередньо не пов’язані із війною, такі як охорона здоров’я та освіта. Росія стає дедалі залежнішою від Китаю як джерела ключових технологій та ринку збуту російських вуглеводнів; така залежність робить Росію глибоко вразливою до примх Пекіна.

Одним словом, ця війна зробила Росію біднішою, прискоривши її занепад як потенційно великої держави. Але хоча траєкторія Росії до втрати актуальності є цілком очевидною, її агресивна поведінка щодо сусідів (деяка з яких явно є ознакою відчаю у Кремлі) зіграла на руку Заходу. Войовничість Путіна, включаючи його хвалькувате та абсолютно нереалістичне твердження про те, що він готовий до війни з Європою «просто зараз», допомагає європейцям зосередити увагу на необхідності довгострокового плану стримування Росії.

З 2022 року НАТО швидко та безперебійно зростає, а Швеція та Фінляндія зміцнюють північний фланг альянсу. Тим часом страх перед тим, що війна в Україні перекинеться на Східну Європу, спричинений бездумними провокаціями та схильністю Москви до гібридної війни, призвів до збільшення витрат на оборону та дедалі тіснішої оборонної співпраці в рамках Європейського Союзу. Все це дуже погано для Росії, яка просто не може дозволити собі тривалої конфронтації із найпотужнішим альянсом світу.

Безумовно, Україна стикається із величезними труднощами. До них належать пошук людей для війни та фінансування військових операцій. У країні також зростає обурення методами управління президента України Володимира Зеленського та ймовірною корупцією деяких його соратників, таких як Андрій Єрмак. Росіяни справді досягли певних успіхів на полі бою, але не таких, аби виправдати оптимізм, який так відчайдушно демонструє Путін. Насправді, обидві країни програють цю війну. Питання в тому, яка з них програє першою. Немає підстав вважати, що Росія, яка застрягла на Донбасі після чотирьох років війни, раптом досягне проривів на полі бою, які призведуть до негайної капітуляції Києва. Натомість, усі ознаки вказують на війну на виснаження, яку жодна зі сторін не зможе довести до змістовного кінця.

Параметри миру

Путін неодноразово заявляв, що Росія хоче миру в Україні. Але, як пам’ятно висловився Карл фон Клаузевіц, агресор «завжди миролюбний», оскільки він воліє нападати без спротиву. Свого часу Йосип Сталін говорив про важливість захоплення «прапора миру» як способу згуртування світової громадськості навколо радянської справи (якою, в його випадку, часто була війна). Путін чітко дотримується цієї традиції. Але його миролюбні заяви, які, як вони неминуче обумовлені вимогою, аби Україна капітулювала перед вимогами Росії, впливають на те, як багато людей на Заході сприймають війну в Україні. Інтуїтивно привабливо вірити, як це робить Трамп, що мир може бути не за горами, якби західні чиновники дали росіянам шанс і запропонували їм щось натомість.

Однак параметри миру в Росії були чіткими задовго до того, як пропозиція із 28 пунктів збентежила західні країни. Проект угоди, розроблений за підсумками російсько-українських переговорів у Білорусі та Стамбулі у березні-квітні 2022 року, а також подальші заяви Кремля (включаючи вимоги, які росіяни висунули Україні на нещодавніх стамбульських переговорах у травні-червні 2025 року), давно засвідчили, що росіяни приймуть, а що ні. Умови Путіна включають постійний нейтралітет України, який виключатиме можливе членство в НАТО або присутність іноземних військ на її території; суворі обмеження для українських військових, включаючи обмеження чисельності армії та озброєння; та слабкі гарантії безпеки, на які Росія може накласти вето, якщо вирішить знову напасти на Україну.

У Путіна ще амбітніші цілі. Він хоче, аби Україна та західні країни прийняли завоювання Донбасу, Херсона та Запоріжжя та анексію Криму. Він вимагає від України виведення військ з усієї Донецької області, яку Росія намагалася, але не змогла захопити. Він хоче, щоб санкції проти Росії були скасовані, а західні країни припинили будь-які спроби притягнути Кремль — і його особисто — до відповідальності за цю війну. Він хоче, аби Україна змінила свої закони щодо мови та історичної пам’яті, аби врахувати вподобання Росії.

Зрештою, Путін хоче, аби Зеленського було усунено від влади. Він виправдовує цей пункт — досить іронічно для нелегітимного автократа — посиланнями на втрачену легітимність українського президента. Путін обурений тим, що Зеленський протистояв його знущанням. Він хоче, щоб український президент пішов, аби надіслати сигнал іншим потенційним суперникам у безпосередньому сусідстві з Росією.

Однак не все у початковому плані із 28 пунктів є безпідставним. Наприклад, нічого не можна отримати, чіпляючись за явно нездійсненну ідею про майбутнє членство України в НАТО. За ці майже чотири роки війни, ані Сполучені Штати, ані їхні європейські союзники не виявили жодних ознак своєї готовності розпочати війну з Росією через Україну. Фантазії про вступ України до НАТО варто відкинути. Україна та її союзники могли б задовольнити й інші російські вимоги, зокрема захист прав російськомовних громадян або навіть відновлення Російської православної церкви, яку Київ заборонив у 2024 році.

Але навіть якби Україна була готова піти на такі поступки, Росія мало що запропонувала б натомість. Будь-яке передчасне мирне врегулювання, яке підриває перспективи виживання України як суверенної країни та дозволяє Росії уникнути покарання за територіальну агресію, суперечитиме інтересам Заходу, не кажучи вже про інтереси України. Саме з цієї причини 28-пунктний план Трампа викликав таку негативну реакцію серед європейських союзників, а також у Києві. Криваві, виснажливі війни дорого коштують як у людському, так і у матеріальному аспектах, але якщо альтернативою такій війні є капітуляція перед путінською Росією, то цей мир може зачекати.

Недостатньо здобути та багато втратити

Серце Трампа на правильному місці: припинення війни, яка уже забрала сотні тисяч життів, здається розумною метою. А взаємодія Трампа із Москвою уже принесла важливі дивіденди. Наприклад, Кремль почав менше брязкати ядерною зброєю. Водночас Сполучені Штати не повинні виглядати надто миротворчими. Це незмінно погана стратегія переговорів. Надмірне прагнення до чогось, зазвичай, свідчить про слабкість, і в цьому випадку Сполучені Штати явно перебувають у сильній позиції. Вони підтримують благородну справу країни, яка стала фактичним союзником Америки, країни, яку Вашингтон може підтримувати безкінечно. Підтримка українських воєнних зусиль коштує Сполученим Штатам набагато менше, ніж будь-яка з їхніх нещодавніх воєн на Близькому Сході.

Більше того, Україна хоче якомога швидше закінчити цю війну, але не прагне капітулювати перед агресором. Опитування громадської думки в Україні, наприклад, проведені Київським міжнародним інститутом соціології восени 2025 проку, демонструють переважну опозицію до ідеї добровільної передачі Росії будь-якої території, яка ще перебуває під її контролем. Значна більшість українців також виступає проти відмови від будь-якої території взагалі.

Громадський консенсус в Україні полягає у тому, що це війна за національне виживання. Поки цей консенсус панує, Сполучені Штати не мають вагомих підстав змушувати Україну йти на суттєві поступки Кремлю. Якби ці поступки служили національним інтересам США, то це, безумовно, була б інша справа. Але Сполучені Штати нічого не виграють від капітуляції України перед Росією. Все навпаки. Сполучені Штати не повинні потурати ревізіоністській, агресивній державі, яка має намір демонтувати міжнародний порядок. Тому національним інтересам США найкраще відповідає подальше постачання Україні розвідувальних даних та озброєння, особливо коли союзники в Європі готові за це платити. Серед інших переваг, така відданість Америки допоможе Москві дійти висновку, що цю війну неможливо виграти і може призвести до справжнього бажання миру та готовності піти на необхідні поступки.

Реалізація із запізненням

Укладання угод має сенс лише тоді, коли вони слугують чіткій та добре продуманій меті. Сполучені Штати не повинні відчайдушно прагнути миру, який вигідний їх супротивникам. Вашингтон нічого не виграє від того, що простягне росіянам руку допомогу у вигляді мирних переговорів, які змусять Україну до фактичної капітуляції та задовольнять основні вимоги Путіна.

Для прикладу, поступитися Росії зараз було б трохи схоже на те, як президент США Рональд Рейган у 1983 році змусив афганську опозицію прийняти радянські вимоги. З якою метою? І як це принесло б користь Сполученим Штатам? Рейган ніколи не мав такого наміру, і він продовжував підтримувати афганський опір, зрештою змусивши Радянський Союз переглянути свої цілі в Афганістані. Дійсно, радянське керівництво майже одразу визнало помилку свого вторгнення (так само, як сьогодні багато осіб у російському керівництві безперечно розуміє безглуздість вторгнення в Україну).

Але гординя та інерція ще кілька років тримали Радянський Союз у безвихідній війні. Зрештою, президент СРСР Михайло Горбачов, назвавши Афганістан «кровоточивою раною», заявив про свою невдачу. Його рішення про виведення військ з Афганістану у 1989 році зараз розглядається як важливий елемент в історії скорочення радянських військ і, зрештою, імперського краху Радянського Союзу. Це було б неможливо, якби Рейган, керований загальним бажанням миру, сприяв укладенню угоди, яка залишила б Радянський Союз у Кабулі.

Трамп повинен визнати, що, незважаючи на жахи російсько-української війни, йому не варто поспішати нав’язувати погану угоду. Якщо Європа продовжить фінансувати закупівлю американської зброї для України, тоді ще є час розробити кращу угоду. Від Сполучених Штатів мало що вимагається, аби проявити терпіння та залишатися на боці українців та їхніх європейських прихильників. Якщо Трамп зможе показати американській громадськості, що витрати на війну в Україні здебільшого несуть Європа, а не Сполучені Штати, тоді на нього не буде так безпідставно чинитися тиск.

Найкраще, що може статися із Росією, це те, що вона власним гірким шляхом виявить межі свого імперіалізму — застрягши в Україні. Натомість, перемога у війні (а саме цього Путін явно сподівається досягти, чи то на полі бою, або ж за столом переговорів) ще більше розпалить зарозумілість Путіна та заохотить його до ще більшої агресії. Росія повинна зіткнутися із наслідками своєї помилкової політики, а не пожинати плоди територіальних завоювань.