Значна частина життя харківської молоді промайнула в укриттях шкіл, центрів відпочинку і навіть торгових центрів

За роки війни у Старому Салтові полягли у руїнах багато будівель, але лише одну руйнували двічі: районну школу. Російські ракети зрівняли її із землею на початку 2022 року. Місто поступово збирало кошти не лише на відбудову, а й на розширення, покращення, додаткові приміщення для дітей з інвалідністю. А на початку травня 2025 року, за кілька днів після завершення робіт, росіяни спрямували туди п’ять шахедів, і все згоріло дотла. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Atlantic, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

«Навіщо – гадки не маємо. Я думаю, що головна мета — знищити Україну», – каже Ірина Глазунова, директорка міського управління освіти та культури.

Тепер над уламками висить величезний барвистий банер із написом «МИ ВСЕ РІВНО ПРОДОВЖИМО».

Вони продовжать в залізобетонному бункері на три поверхи під землею, де Старий Салтів риє собі нову школу. Подібні будують по всьому Сході України. У Харкові уже налічують сім великих підземних шкіл, і планується ще більше. Вкладені ресурси свідчать про похмурі перспективи – такі споруди ще довго будуть в нагоді.

Ходити по таких місцях моторошно. На поверхні шкільні подвір’я та дитячі майданчики порожні і тихі. Але варто спуститися на два-три поверхи в укриття, то чуєш звичний сміх та верески дітей.

Через російські дрони діти бачать один жах на чистому небі. Більшість з початку вторгнення вчиться тільки по Zoom. У квартирах вони і вчаться, і живуть разом із батьками, із частими перервами на вимкнення світла чи похід до укриття під виття сирен. Часто в такій тривозі та ізоляції, що не можуть уявити собі майбутнього.

Таке становище – прямий результат спроб росії стерти національну ідентичність. Майже за чотири роки росія пошкодила або знищила близько 3500 шкіл. Це непрхована кампанія деморалізації населення та підготовки до русифікації. Церкви та міськради лежать в руїнах після таких атак, як і місця, важливі для нормального життя молоді.

Багато де у Харківській області адміністратори, вчителі та військові розповідають, що ізоляція дітей становить екзистенційну загрозу майбутньому країни. Щоб її побороти, громади будують нові підземні установи та вигадують нові форми соціального життя.

Значна частина життя молоді проходить в укриттях шкіл, центрів відпочинку і навіть торгових центрів. Деякі дорослі наголошували, що такі місця не менш важливі за передову. Коли Ірина Маркевич, психологиня із Харкова, у 2022 році почала збір коштів для Мобільної школи стійкості, то їй говорили: «Гроші треба лише на армію». Однак «Якщо діти нещасні, то за що ви боретеся?»

Минуло три роки і тепер всі бачить наскільки це важливо. Українські підлітки ось-ось виростуть і самі стануть до захисту крихкої громадянської єдності своєї країни. Можливо їм також доведеться брати участь у війні, якщо вона затягнеться на багато років. Але якщо пощастить, то на них ляже ще більший тягар – відбудувати все, що знищила росія.

«Температуру освітлення регулюють, аби відтворити природнє освітлення. Мерія займалася всіма технічними вимогами», – розповідає Юлія Башкірова, директорка міського районного відділу освіти, ідучи вниз бездоганними сходами до школи №105 у Харкові.

Тяжкі двері до головного коридору школи відчинилися і нас раптово оточила дітвора. Як у підводному човні задіяний кожен сантиметр простору: книжкові полиці, проектори, календарі. Діти обідають за своїми партами, бо для їдальні немає місця. Замість вікон – барвисті мурали. Діти з дев’яти різних шкіл, тепер навчаються у школі №105 позмінно, бо дуже багато сімей відчайдушно прагнуть до очного навчання. Можливо, саме тому всі, кого ми бачили, раділи.

«У нас є втрати в освіті. Ми намагаємося надолужити  – додатковими уроками на вихідних, чимось таким», – розповідає директорка Наталія Теплова про роки  онлайн-навчання.

Прогалини у навчанні важко виміряти, оскільки протоколи тестування змінилися за останні три роки. На заході України школи ще кілька років тому повернулися до очного навчання. Однак на сході, поближче до фронту, будь-який рух небезпечний, а електрика чи зв’язок часто зникають. Освітяни пригадують, що є 10-річки, що навіть не вміють читати. Навіть під землею в таких місцях нічого не збудуєш, оскільки будівництва обстрілюють.

Війна так само вплинула і емоційно, але це виміряти ще важче.

«Деякі діти не вірять у майбутнє. Вони дратівливіші та їм складніше впоратися з емоціями. Нам ще довго з цим бути», – каже Наталія.

Коли у Старому Салтові відкрився перший підземний навчальний центр, то «діти заходили та просто торкалися інших дітей. Вони просто не знають, як це бути біля інших», – Глазунова показувала як вони вирячаються, як жадібно простягають руки.

Ще жоден підліток не оминув на зустрічі тему ізоляції.

«Я не пам’ятаю життя без війни. Це стало нормальним явищем: уроки, повітряна тривога, укриття, назад на уроки», – розповідає Соломія Тараненко, 19-річна студентка київського ВУЗу.

У дитинстві, як вона каже, «ти дивишся мультики, потім перемикаєш канал і бачиш місто у вогні» на сході України, де росія розпочала проксі-війну у 2014 році. Після вторгнення вона на довгі місяці опинилася замкнена вдома; пізніше почала всюди носити йодид калію на випадок ядерного удару.

У містечку Савинці місцеві чиновники розповіли про нещодавнє дослідження, яке показало підвищений рівень раку серед молоді в районі. Хвороба – це лише один із багатьох наслідків, якими хронічний стрес війни відбивався у життя дітей: тривога, депресія, гірші результати навчання. І немає нічого важливішого ніж повернути відчуття нормальності.

Швидка окупація завершилася на початку 2022 року, залишивши після себе десятки зруйнованих будівель. Чиновники вирішили відкласти наземну реконструкцію міста та натомість спрямувати всі зусилля на регіональну підземну школу, на 450 учнів із 18 сусідніх сіл.

«Ця школа — наш головний пріоритет», — каже мер Оксана Супрун.

Тим часом вчителів відправляють вести уроки у менших підземних приміщеннях ближніх сіл.

Допомога таким містам надходить від діяльності некомерційних організацій та завзятих волонтерів, таких як Маркевич, психологиня, що три роки тому заснувала Мобільну школу стійкості. Вона та її 20 колег проводять більшу частину часу, у роз’їздах східною Україною. Вони організовують репетиторство та лялькові вистави, а також роздають книги. На колишніх окупованих територіях росіяни вилучили всі українські книги із місцевих бібліотек.

«Усім потрібна була допомога у сірій зоні. Декого звинувачують у зраді за те, що вони залишилися під час російської окупації. Деякі діти, що народилися після 2014 року, ніколи не знали миру» – описує Маркевич свою роботу, яка виросла з ініціативи єдиної волонтерки у 2017 році.

Коли вона з колегами вперше організовувала літні табори на колишніх окупованих територіях, то «деякі батьки противилися, бо росіяни так «запрошували» дітей на екскурсії, звідки вони не повернулися». (За даними української влади, росія викрала майже 19 000 дітей, але деякі оцінки набагато вищі.)

Маркевич із вологими очима розповідала про перше літо після російського вторгнення, коли вона допомагала організовати літній табір для дітей з колишніх окупованих міст. Багато дітей такі травмовані, що коли побачили феєрверки то «плакали і ховалися». Але табір був важливим, тому що вони відновили зв’язок із друзями. Завдяки цьому вони почати планувати собі майбутнє».

Українські освітяни та захисники прав дітей розповідають, що залучення дітей до справжніх шкіл – це лише частина проєкту. Ще потрібно зміцнити їхнє відчуття ідентичності. На початку вересня 2025 року я відвідала церемонію відкриття школи в Савинцях, під час кожної промови — мер міста, вчителі, випускники — наголосили, які важливі українська мова, історія та культура. Потім лунали українські пісні, вірші, вшанування воїнів і, звичайно, державний гімн.

Найбільше з організацій до збереження культурної спадщини доклався «Пласт», який після вторгнення 2022 року значно розширив роботу з дітьми. Його заснували у 1911 році та забороняли і нацисти, і радянська влада, а за останні три роки він набув нового значення, як захисник українських традицій від загрози русифікації.

Ярослав Юрчишин, депутат Верховної Ради та колишній пластун, каже: «Ми обмінюємося навичками та знаннями із бригадою «Хартія» (великий військовий підрозділ у Харкові). У країні 85% населення вважають себе християнами, Пласт має непогрішну, хоча й екуменічну, релігійну спрямованість: щороку на Різдво пластуни вирушають на передову з «полум’ям миру», який пройшов весь шлях від Вифлеєма через австрійський собор. Пластуни віддають полум’я солдатам із словами: «Ми даруємо це вам. Ви можете покластися на нас. Вам є куди повернутися. Ви повернетеся до кращого суспільства».

Деякі молодіжні групи працюють з військовими навіть ще тісніше. Одного вечора у Харкові я потрапив на поминальну службу за загиблими солдатами. Десятки підлітків стояли струнко рівними рядами, всі одягнуті у темно-сині футболки із написом «ПАТРІОТИ 1654» (дата заснування Харкова та назва молодіжного крила, яке створив «Кракен» – добровольча військова бригада, що славиться наймом викидайлів та ультрас). Один підліток спортивної статури на ім’я Ладислав, розповів, що «1654» організований у взводи, які тренуються із командирами «Кракена». Багато з них надалі воюють у піхоті. Деякі інші бригади теж створили молодіжні крила.

Ці зусилля можуть знадобитися для підтримки потоку нових військових, важливих на полі бою. Усім відомо про невигідне демографічне становище України, в той час як росія кидає піхоту на війну, не турбуючись про їхні життя. Багато українців знають, що одразу за лінією фронту росія впроваджує набагато жорсткішу форму індоктринації.

На окупованих територіях російська влада з 2014 року реформує школи, скасовуючи уроки української мови та додаючи військову підготовку із жорсткою націоналістичною програмою з першого класу.

Тетяна Личко, документалістка київського аналітичного центру «Альменда», який висвітлює діяльність росії на окупованих територіях, розповіла, що такі заняття обов’язкові. Якщо учні їх пропускають, то у школу викликають батьків. Солдати та священики відвідують школи, аби поговорити з наймолодшими дітьми про важливість «специальной военной операции».

У 2024 році запровадили заняття «Безопасность и защита Родины», на яких учні сьомого та восьмого класів вчаться стріляти зі штурмових гвинтівок та керувати дронами. Деякі спеціалізовані «кадетські школи» починають навчання ще в садочках, де 4-річних дітей вчать як називається зброя і як плести камуфляжні сітки на передову. Поза школою влада організовує ще більш просунуті режими військової підготовки, такі як «Зарница 2.0» – гра «войнушка» просто неба, що походить ще із радянських часів.

Та попри все, українські діти регулярно втікають з окупованих територій, часто завдяки допомозі батьків. 18-річна Марія з Донеччини, (ім’я несправжнє, тому що її родина досі в окупації) розповіла, що до минулого року як втекла «не дуже розуміла, що живе в Україні — у школі казали, що це Донецька республіка». Її батьки не підтримували окупантів, але надто боялися говорити про це. Коли Донецьк захопили, то проросійські сили виказали «про-українських» і їх забрали. Тож більшість мовчала. Моя родина теж».

Марії було 7 років, на початку окупації, все одразу почало змінюватися.

«Таке враження, що все повернулося у 1990-ті роки; жодного розвитку, усе занепало. Наша школа була така, як колись бабуся розповідала», – каже вона.

Кредитні картки зникли, як і мобільний інтернет, а громадський транспорт їздив рідко і хаотично. З роками пропаганда у школі ставала агресивнішою і всеохоплюючою. Уроки української мови скасували і Марія забула, як нею говорити. Зрештою, вона вмовила батьків дозволити виїхати, тож мама супроводжувала її у ризиковому переїзді росією до підконтрольної частини України. Навіть зараз її батьки (які залишилися, доглядати за бабусею) кажуть, що вона навчається в росії.

Так зробили сотні інших дітей. Олена Розвадоська, співзасновниця благодійного фонду «Голоси дітей», що надає психологічну підтримку дітям, зокрема з окупованих територій розповідала, що «таким дітям обіцяють мільйон рублів, якщо вони залишаться. Росіяни кажуть: «У вас нічого не буде в Україні. Це фейкова країна. Вас уб’ють». За її словами, діти, як правило, прибувають на контрольовану територію в ейфорії, але часто потім впадають у депресію, особливо якщо сім’ї залишилися на сході. Саме тоді їм потрібна допомога.

Після тривоги щодо психічного здоров’я українських дітей постає глобальніше питання покоління, яке було зовсім юним на час подій 2014 року. Революція Гідності зібрала тисячі молодих українців у центрі Києва та зрештою скинула президента Віктора Януковича; цей досвід став визначальним для українських міленіалів, які приєдналися до демократичного Заходу на противагу ненажерливому та автократичниму сусіду. Це і дало поштовх російській анексії Криму та вторгненню на схід України.

Сучасна молодь живе в умовах воєнного стану вже майже чотири роки, без жодної чіткої перспективи участі у нормальних виборах. Така політична та соціальна ізоляція змушує замислитися, чи успадкують вони відданість демократії. Але соціолог з Києва Антон Грушецький запевняє щодо деяких обнадійливих знаків: наприклад, 60% молодих українців вважають, що успішно жити в їхній країні можливо, попри нібито нескінченний воєнний стан.

Багато хто з цієї молодої когорти може поділяти ідеалізм, що погнав їхнів батьків на барикади, навіть якщо не виходило його проявити. Я бачила кількох підлітків, які серйозно вважають, що покоління може стати моральним прикладом для всього світу.

Анна Коваленко, 19-річна студентка харківського університету, нещодавно організувала серію музичних та мистецьких зустрічей під назвою «Простір уяви», де зібралися сотні учасників. Вона виросла у Салтівці, що дуже постраждала протягом першого місяця російського вторгнення. Мама хотіла вивезти її з України — родині пропонували допомогу з-за кордону, — але дівчина відмовилася кидати батька, бабусю й дідуся. Вона мріє стати архітекторкою і допомогти відбудувати свою країну після закінчення війни.

«Я дуже радію щоразу, коли можна допомогти, я ледь не вибухаю. Це так чудово, що я можу бути тут корисною. Тому я досі тут», – розповідає вона крізь виття сирени повітряної тривоги у харківському кафе.

У липні 2025 року тисячі молодих людей брали участь в антикорупційних протестах по всій Україні. Мітинги успішно зупинили законопроєкт, який мав обмежити незалежність антикорупційних органів України. 29-річна журналістка Яна Слемзіна допомагала організувати такий вуличний протест у Харкові.

Вона розповіла, що для багатьох перемога стала політичним обрядом посвячення, частково тому, що корупція останніми роками була якоюсь табуйованою темою завдяки її помітній ролі у російській пропаганді.

Інші учасники радіють будь-якій можливості заявити про свою віру у демократію, коли роками відчували, як життя назавжди зупинилося, а інтереси звузилися до постійного тривожного моніторингу соцмереж, щоб дізнатися куди вдарить черговий дрон.

Війна здається нескінченною і молодь часто зізнається, що вони взагалі воліють не думати про майбутнє. Можливо, тому що знають: кінець війни принесе низку нових викликів та інший вид героїзму. Їм доведеться відновити зруйновану, травмовану країну, де повно самотніх матерів, скалічених ветеранів, безпритульних та переміщених осіб. Можливо зовнішній світ зможе допомогти їм ще менше, ніж зараз.

«Це дуже тяжко, воно дуже тисне. Ми відчуваємо, що нам доведеться відбудовувати цю країну у прямому і переносному сенсі. Це величезна відповідальність», – уявляє життя після війни 15-річна харків’янка Катя Маркевич.

Перекладачка: Руслана Фалько