Актори-аматори грають у виставі людей, які намагаються повернутися до українських міст, з яких їм довелося втікати у реальному житті після російського вторгнення

Українські біженці поставили різдвяну виставу у Редінґу (Великобританія), в якій розповідається історія мандрівників, які застрягли на залізничній станції після того, як усі їхні потяги затрималися. Про це повідомляє Foreign Ukraine із посиланням на ВВС.

Це вистава вигадана, але також напівбіографічна, де актори-аматори грають людей, які намагаються повернутися до українських міст, з яких їм довелося втікати у реальному житті після російського вторгнення.

Аліна Нестеренко, яка приїхала до Англії із Запоріжжя – прямо на передовій війни хоче висловити підтримку тим, хто, як і її батько, залишився на батьківщині.

Актори вийшли на сцену одягненими для довгої подорожі, із валізами, які можна було перетягнути за собою.

Нестеренко та її сестра показали український звичай «вигулу кози», коли тварину ведуть вулицями у рамках святкування Нового року.

«Я показую, як важливо для нас не забувати про нашу культуру, навіть якщо ми дуже далеко від батьківщини», – підкреслила Нестеренко.

П’єсу написала письменниця та режисерка Катерина Спітковська, яка працювала старшою вчителькою в Україні.

Вона описала історію як метафору ситуації, в якій опинилась разом зі своїми співгромадянами.

«Я зрозуміла, що це має бути щось про наше реальне життя», – пояснила Спітковська.

Застрягши на залізничному вокзалі, персонажі п’єси розуміють, що не встигнуть додому на Різдво.

Під час розмови вони дізнаються, що, хоча всі незнайомці, у них багато спільного, і вирішують відсвяткувати свято разом, там, де вони є.

«Це не я придумала цю ідею, а вона знайшла мене», – додала Спітковська.

У виставі пролунали традиційні українські пісні у виконанні хору «Крила» із Редінґа.

Серед пісень був сезонний твір «Щедрик» українського композитора Миколи Леонтовича, більш відомий англомовній аудиторії як «Коляда дзвонів».

Засновниця хору Оксана Дема повідомила, що багато біженців були засмучені тим, що покинули Україну.

Вона також намагалася повернутися до Києва, але її маленька донька не могла жити під постійними ракетними обстрілами та атаками безпілотників.

«Збиратися разом і співати було як терапія. Так, ми плачемо, але ми також сміємося, і тепер це більше схоже на сім’ю», – підсумувала Дема.