Кетрін Маурер у Pinchuk Art Centre прочитала лекцію про використання мистецьких практик для дослідження, запитань і рефлексії щодо військових дронів

Зараз 2:44 ночі. Повітряна сирена розрізає ясне нічне небо над Києвом і занурюється в мій сон. З калатаючим серцем я встаю з ліжка у своєму номері на сьомому поверсі готелю «Русь». Відчуваючи себе на автопілоті, я спускаюся сходами до бомбосховища. У цьому підвалі, де колись був спортзал, стільці виставлені впорядкованими рядами. Але тут сидить лише один літній чоловік у спортивних штанях із дорожньою подушкою на шиї. Про це йдеться в авторській колонці Кетрін Маурер, професорки кафедри культурних та лінгвістичних досліджень в Університеті Південної Данії на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Я тихенько сідаю біля нього і намагаюся визначити рівень загрози у щойно встановленому мобільному додатку Kyiv Air Alert. Повітряна загроза зберігається, але сьогодні ввечері люди, схоже, вирішили, що сон важливіший. Я теж вирішив повернутися до своєї кімнати. Мені потрібно прокинутися на завтрашню лекцію у Pinchuk Art Centre, відомому міжнародному музеї сучасного мистецтва в Києві.

Лекція – причина того, що приїхала до Києва. Мене, як професорку культури і технологій в Університеті Південної Данії, запросили розповісти про дослідження мистецтва дронів.

Дрон-мистецтво — це використання мистецьких практик для дослідження, запитань і рефлексії щодо військових дронів. Коли мене попросили виступити на цю тему в Україні, це була рідкісна й важлива можливість – і я без вагань відповіла: «так».

Наступного дня я маю трохи часу до виступу. Гуляю бульварами та величними неокласичними будівлями у центрі Києва. Люди гуляють у кафе, барах і ресторанах. Гамірливі магазини переповнені покупцями.

Помічаю групи військових у камуфляжі, які стоять на вулиці. Чоловік на милицях обережно перетинає розв’язку. Статуї, які закуті у мішки із піском і забиті дошками – захищені від повітряних нальотів.

Центральна площа Києва – Майдан Незалежності – усіяна прапорами та портретами пам’яті загиблих воїнів. Повітря наповнене постійним гуркотом генераторів, які забезпечують електроенергією під час постійних відключень.

Увечері я врешті-решт я стою у лекційній аудиторії Pinchuk Art Center, аби виступити із доповіддю. Серед глядачів сидить молодь, студенти, куратори, художники та люди старшого покоління.

Що їм сказати про дрони – тим, для кого дистанційна війна стала повсякденною реальністю?

Я розповідаю про мистецтво, про військові дрони, про технології, про втрати. Я акцентую увагу на українській художниці Лесі Хоменко, великоформатні роботи олією та акрилом якої представлені у музеї.

Її картина «Я — куля» (2024) вражає тим, що показує перспективу дрона-камікадзе перед влучанням у ціль.

Картина абстрактна, її білі виразні мазки створюють враження вибуху. Мистецтво Хоменко не репрезентує знакових образів війни; її робота пов’язана із питаннями про те, як технологія дистанційного зондування дегуманізує предмет і піднімає етичні питання про те, як ми, як аудиторія, «спостерігаємо» за війною.

Пошуки неіконічної візуальної мови війни поділяють також українські режисери Ярема Малащук та Роман Хімей.

Їхня остання робота «Пори року» (2025) — це чотириканальний фільм, який показує, як маленький дрон вдаряється у вікно у вітальні та видає дзижчання. Його маневри нагадують українську молодь, яка вправляється у пілотуванні безпілотника вдома, аби підготуватися до можливого призову.

Після моєї лекції до мене підійшла жінка, яка сиділа у першому ряду і жадібно конспектувала: «Мій син загинув від удару російського безпілотника». Ми мовчки дивимося один на одного. Я намагаюся знайти слова. Вона злегка посміхається і каже: «Дякую, що приїхали до Києва. Заняття мистецтвом можуть бути порятунком». І тоді вона поспішно виходить із кімнати.

Під час мого перебування у Києві, у моїх розмовах із художниками, кураторами та людьми, яких я зустрічаю, знову і знову розповідаю, як створення чи залучення до мистецтва формує стійкість – як мистецтво допомагає людям подолати кризу та залишатися на зв’язку із життям.

Підтвердженням цьому є аншлаги в оперних, концертних залах і театрах. І хоча музеям довелося охороняти частину своїх колекцій в укриттях, вони відкриті, і люди стікаються до експонатів.

У день мого від’їзду я сідаю у ранковий потяг до Варшави – 16 годин попереду, рейсів до Києва чи з Києва в ці дні немає. Крізь вікно потяга розпливчасто проходять берізки, ми йдемо засніженими полями й тихими селами.

За останні кілька днів війна наблизилася до мене як ніколи. Я ніби відчуваю це своїм тілом, хоча у Києві перебуваю лише 72 години.

Я маю можливість повернутися у мирну країну. Інші – ні.

Війна не зупиняється на кордоні – вона торкається кожного з нас видимим і невидимим чином. У просторах мистецтва та культури ми можемо зупинятися, розмірковувати та зберігати у пам’яті життя та історії.