Спроби продемонструвати «українське коріння» Малевича – це останній фронт культурної війни між Україною та Росією, яка розгортається паралельно із фізичними битвами на полі бою

Протягом кількох тижнів восени 2025 року складалося враження, ніби Київ захопив Казимир Малевич, художник-авангардист ХХ століття, картина якого «Чорний квадрат» допомогла революціонізувати мистецтво. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

У кінотеатрах української столиці показували біографічний фільм про художника. На виставці відтворили його роботи у великій пластиковій інсталяції. Вагони метро були розписані його роботами. Навіть один модний ресторан приєднався до цього, запропонувавши меню на тему Малевича, в якому був солоний торт, поданий на палітрі художника, всіяній шматочками масла. І щоб намазати масло, потрібно було використовувати пензель.

В Україні, яка прагне позбутися російського культурного впливу, вшанування Малевича — художника, відомого в усьому світі як російського — могло здатися дивним. Але Малевич народився та виріс в Україні, яка тоді була частиною Російської імперії, і хоча він побудував свою кар’єру у Москві, але й підтримував міцні зв’язки із батьківщиною. Тож для українців це був шанс повернути собі митця, якого давно не було в їхньому культурному наративі.

Спроби продемонструвати «українське коріння» Малевича – це останній фронт культурної війни між Україною та Росією, яка розгортається паралельно із фізичними битвами на полі бою. Україна намагається повернути творчу спадщину, яку, за словами Києва, Росія привласнила або знищила протягом століть панування, спочатку за часів Російської імперії, а потім за часів Радянського Союзу.

Кампанія включала лобіювання у світових музеях ініціативи перейменування українських творів, які тривалий час ідентифікувалися як російські, та відродження спадщини українських письменників, убитих за часів Йосипа Сталіна.

Повернення Малевича може бути найскладнішою культурною битвою для України. Більшість його робіт знаходяться у російських музеях, не залишивши Україні майже жодної — прогалина, яка дозволила Москві репрезентувати художника як свого на незліченних виставках. Багато світових музеїв, включаючи Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку, продовжують представляти Малевича як росіянина.

Це битва, яка, на думку України, варта того, аби її вести. Взявши на себе відповідальність за ім’я, визнане в усьому світі, Київ хоче ствердити культурну вагу України та дати своїм союзникам ще одну причину підтримувати її після майже чотирьох років війни.

Малевич найбільш відомий як засновник супрематизму – абстрактного мистецького руху, який надавав пріоритет геометричним формам та чистим кольорам над реалістичним зображенням. Його роботи змінили хід мистецтва, вплинувши на такі жанри, як дадаїзм та сюрреалізм, надихнувши покоління художників, включаючи Піта Мондріана та Марка Ротко.

«Що Україні зараз дійсно потрібно, так це боротися за увагу людей. Просування української культури та нашого зв’язку зі світом, демонстрація наших найкращих творів мистецтва набагато ефективніше допомагає людям пізнати Україну та полюбити її», – вважає Ярослава Ґресь, засновниця Ukraine WOW, агентства, яке просуває українську культуру.

Малевич, який народився 1879 року в Києві у польській родині, виріс в українських селах, де його батько керував цукровими заводами, а пізніше переїхав до Росії, аби продовжити художню кар’єру. Його ідентичність охоплює Україну, Росію та Польщу — типово для епохи, коли всі три країни були частиною однієї імперії.

Однак протягом десятиліть світ знав лише російську сторону Малевича, що відображає тривале культурне домінування Москви. Саме в Росії він удосконалював своє мистецтво та виставляв власні роботи, зокрема «Чорний квадрат», який вперше був показаний у 1915 році.

Але саме в Радянській Росії Малевич також зіткнувся із сталінськими репресіями проти інтелектуальних кіл, що унеможливило демонстрацію його абстрактного мистецтва в останні роки життя.

Мало хто знав, що Малевич розмовляв українською мовою у дитинстві, що він спочатку вивчав мистецтво в Києві у видатного українського художника Миколи Пимоненка або що він повернувся до України наприкінці 1920-х років, аби викладати в Київському художньому інституті. У своїх щоденниках Малевич називав себе українцем.

Тетяна Філевська, історик мистецтва та фахівець із творчості Малевича, розповіла, що вперше дізналася про українське коріння художника в середині 2000-х років, працюючи над проектом із польськими мистецтвознавцями.

«Я й гадки не мала, що він мав якийсь зв’язок з Україною. Ніхто в Україні насправді про це не говорив», – наголошує Філевська.

Це відкриття спонукало її провести поглиблені дослідження. Вона організовувала екскурсії Києвом, аби показати, де жив і навчався Малевич, та читала лекції про його мистецтво. У 2015 році, після однієї з таких лекцій, до неї підійшла жінка та представилася донькою колишнього асистента Малевича у Київському художньому інституті. У неї вдома був скарб: десятки сторінок статей та нотаток, написаних художником, які ніколи не вивчалися.

Філевська перетворила архіви на книгу «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930», яка, за її словами, допомогла переконати науковців, які скептично ставилися до українського коріння художника. Кілька років по тому у документальному фільмі продемонстрували її дослідження масовій аудиторії.

На думку Філевської, було б неправильно перейменовувати Малевича виключно на українця.

«Ми не можемо вирвати його із російського контексту. Але українська ідентичність Малевича має бути визнана – починаючи зі самої України», – сказала вона.

Хоча Україна здобула незалежність у 1991 році, культурна сцена держави довго залишалася сформованою Росією. Музика, телешоу та книги були здебільшого російськими. Так само був і Малевич.

«Ми виросли із відчуттям, що він – росіянин. Ми виросли із відчуттям, що українська культура – ​​це щось мале, тоді як російська культура – ​​це щось велике», – зазначає Марія Прус, дослідниця маркетингу.

Вона відвідала виставку, організовану агентством Ukraine WOW, де експонувалась ​​гігантська інсталяція із барвистих геометричних форм, що нагадують про захоплення Малевича супрематизмом, а також відтворена подушка, яка прикрашена його малюнками — натяк на те, що вважається його першою супрематичною роботою, коли він малював ескізи візерунків для українських вишивальниць у 1915 році.

Виставка є лише частиною заходів, спрямованих на те, аби зробити Малевича відомою постаттю для українців.

«Сільпо», українська мережа супермаркетів, нещодавно переупакувала низку своїх спеціалізованих товарів, зокрема горщики із медом, з дизайном, натхненним Малевичем, прагнучи повернути художника «в український контекст». Новий косметичний бренд під назвою Malevich продає косметичні креми та помади у червоній, синій та жовтій упаковках – основних кольорах, які полюбляв художник.

«Якщо люди щоранку доглядають за своєю шкірою косметикою Малевича, вони почнуть його пам’ятати», – вважає Катерина Крикун, засновниця бренду.

Байопік про Малевича служить подібній меті. Восени 2025 року глядачі, які виходили із кінотеатру після перегляду фільму, сказали, що у них знову з’явилося почуття гордості.

Філевська допомогла у створенні цього фільму, метою якого було наповнити боротьбу України за свободу глибшим відчуттям ідентичності.

«Чим більше ми розуміємо, хто ми є, тим більше ми боремося», – підкреслила вона.

Україна тепер сподівається, що світ також побачить цю культурну спадщину як ще одну причину для підтримки у такі скрутні часи.

З початку війни у ​​2022 році Україна посилила свою культурну дипломатію, відкривши спеціальні інституції у Німеччині, Франції та Нідерландах.

«Нам потрібно розповісти більше, ніж історію про хоробрість українського народу. Нам потрібно розповісти історію української культури», – підсумувала Ґресь.