Ліві політичні рухи на усіх континентах мають спільні принципи: зупинення геноциду у Секторі Газа, боротьба з кліматичною катастрофою, відкидання колоніалізму та мілітаризму, зменшення соціальної нерівності та забезпечення освіти та охорони здоров’я як основних прав, але їм не вистачає чіткої стратегії припинення війни в Україні

Переговори щодо американо-російського мирного плану спрямовані на нав’язування жорсткого врегулювання війни в Україні. Зіткнувшись із проблемою розподілу території, життєво важливо побудувати міжнародний мирний рух, який протистоїть логіці імперіалістичних блоків. Адміністрація президента США Дональда Трампа зараз виглядає ближчою, ніж будь-коли, до припинення війни між Росією та Україною. Досі президент США не виконав своєї обіцянки, але американська дипломатія отримала дві нові переваги: ​​російська армія досягла певних успіхів, а Україна опинилася у політичній кризі, яка зробила президента Володимира Зеленського вразливішим до зовнішнього тиску. Про це йдеться в аналітичній публікації Лізи Смірнової, лівої активістки, журналістки, поетеси та члена руху «Соціалісти проти війни» та Олексія Сахніна, активіста, одного із лідерів антипутінського протестного руху 2011-2013 років, члена Прогресивної міжнародної ради та руху «Соціалісти проти війни» на сторінках американського журналу теорії і стратегії «Якобінець», переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Вашингтон висунув Києву ультиматум, вимагаючи від нього прийняття багатьох умов Росії, включаючи ті, що суперечили «червоним лініям» України. Президент Зеленський погодився обговорити план. Насправді, припинення вогню залишається далекою перспективою. Україна, її європейські союзники та США намагались внести зміни до проекту угоди на користь Києва. Аби зрозуміти перспективи поточної мирної ініціативи, причини попередніх невдач і те, що чекає на Росію, Україну та Європу — чи буде стратегія Дональда Трампа успішною, чи зазнає краху — ми повинні розшифрувати «формулу миру Трампа», яку він пропонує воюючим сторонам.

Новий Мюнхен?

Критики часто порівнюють мирний план Трампа з Мюнхенською угодою 1938 року, коли лідери Великої Британії та Франції змусили Чехословаччину поступитися Судетською областю Німеччині. Ця стратегія «заспокоєння агресора» закінчилася катастрофою. У березні 1939 року Адольф Гітлер окупував і підкорив решту території Чехословаччини. Так само, як колись Лондон і Париж, Трамп тисне на союзника, щоб той передав територію агресору, і погрожує скоротити військову допомогу. Після повернення з Мюнхена британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен заявив: «Я вважаю, що це мир для нашого часу». Трамп говорить про мир з не меншим пафосом. Між дипломатією Трампа та мюнхенською катастрофою є багато паралелей, але також і важливі відмінності. Зрештою, чому Володимир Путін постійно відхиляє пропозиції Трампа?

Серед багатьох аспектів російсько-української війни, компроміс є майже неможливим: перемога однієї сторони означає повну поразку для іншої. На кону стоїть збереження або знищення американської глобальної гегемонії. Російський контроль над Україною буде не лише помстою Москви за поразку у холодній війні; це радикально змінило б баланс сил у Європі та за її межами. Такий тріумф Росії показав би, що кордони можна змінювати без урахування Вашингтона, і що американські гарантії – безглузді. Коли експрезидент Джо Байден говорив про захист «світу, заснованого на правилах», він мав на увазі гегемонію США.

Звичайно, Трамп змінив «правила» американської гегемонії. У його версії міжнародне право може бути порушене, а іноземна територія захоплена, якщо Вашингтон надасть політичну поблажку. Він демонстративно жертвує інтересами та вимогами своїх європейських союзників. Російський політв’язень-марксист Борис Кагарлицький пише, використовуючи слова Іммануїла Валлерштейна: «Трамп прагне перетворити західноцентричну світову систему на американську світову імперію». Але навіть за таких правил він не може віддати Путіну всю Україну, не зруйнувавши всю архітектуру глобального впливу США.

Путін, з іншого боку, не може погодитися на певні регіони, залишаючи решту території України під фактичним захистом Заходу — у деяких пропозиціях навіть з європейськими військами та гарантіями безпеки. На його шляху стоять не лише імперські амбіції, але й прагматичні міркування, що сягають корінням в історію.

У 1990-х роках Сполучені Штати розглядали Росію як свого головного партнера на пострадянському просторі, а Україну як периферійну. Але до кінця десятиліття відносини між Москвою та Вашингтоном послабились. Кремль був стурбований американським інтервенціонізмом (який чітко проявився в Югославії, а потім в Афганістані, Іраку та в серії «кольорових революцій» у Європі та на пострадянському просторі). Вашингтон побоювався, що глибока інтеграція Росії в західні структури послабить американський вплив. Тому у 2000 році президент США Білл Клінтон відмовився від пропозиції Путіна про вступ РФ до НАТО.

Аби контролювати зближення Москви з Європейським Союзом, Вашингтон звернувся до України. У 2004 році Сполучені Штати підтримали першу революцію на Майдані, яка надихнула ліберальну опозицію Росії. Путін був наляканий — не лише геополітичними наслідками, але й загрозою власній владі. З часом цей страх кристалізувався у доктрину про те, що Україна стала американським інструментом для зміни режиму у Москві. У 2007 році у Мюнхені Путін вперше публічно засудив американську гегемонію.

Після протестів 2011–2012 років у Росії, другий Майдан 2013–2014 років переконав Кремль, що боротьба точиться не лише за Київ, але й за виживання самого російського режиму. Нова українська влада ліквідувала проросійські організації, знизила статус російської мови та оголосила, що оренда Чорноморського флоту РФ в Криму не буде поновлена. Анексія Криму та війна на Донбасі з 2014 року ще більше прив’язали Україну до логіки російської внутрішньої політики. Будь-яка поразка загрожувала б самому існуванню путінської системи.

Повномасштабне вторгнення РФ пов’язало долю правління Путіна з його успіхом в Україні

Повномасштабне вторгнення РФ остаточно пов’язало долю правління Путіна з його успіхом в Україні. Російський президент може почуватися у безпеці лише через перемогу у війні та повне підпорядкування України Москві. З точки зору Кремля, українська держава, принаймні з часів Майдану 2014 року, інституційно інтегрована у систему західної гегемонії: прагнення до членства в НАТО та ЄС включені до Конституції; проросійські партії, ЗМІ та навіть неформальні групи правлячого класу, орієнтовані на Москву, систематично витісняються з правової політики; мовна та релігійна політика спрямована на витіснення російської мови та Православної церкви Московського патріархату; націоналістичний консенсус постмайданних еліт у Кремлі розуміється як рішучість зробити культурний та політичний розкол між двома країнами незворотним. Російською дипломатичною мовою це називається «корінними причинами конфлікту, які варто усунути». Це вимагає демонтажу української держави в її нинішньому вигляді.

Будь-який компроміс, який залишає Україну у сфері впливу Заходу, є небезпечним для Кремля: величезні втрати, виснажені ресурси, економічна криза та сотні тисяч травмованих ветеранів зроблять політичні потрясіння майже неминучими. Тим часом реваншизм стане ідеєю фікс для української еліти та більшої частини суспільства, військовий потенціал якого набагато більший, ніж у 2022 році. Давній кошмар Кремля перетворився на самоздійсненне пророцтво.

Війна як шлях обману

Дипломатичні маневри Трампа та Путіна ідеально відповідають принципу давнього стратега Сунь-цзи, який називав війну «шляхом обману». Москва та Вашингтон намагаються продати один одному стратегічну поразку, замасковану під компроміс. Трамп натякає, що може визнати зміни кордонів, аби переконати Путіна відмовитися від амбіцій щодо всієї України. Москва, у свою чергу, хвалить «мирні зусилля» Трампа, але намагається додати умови, які перетворюють компроміс на перемогу Росії.

Для досягнення цього російська дипломатія висуває два набори вимог. Перший: «демілітаризація» України — обмеження чисельності збройних сил, заборона на постачання зброї та заборона гарантій безпеки чи союзів. Це залишить Україну беззахисною та швидко зробить її слухняним сателітом.

Друге: інспірування політичної кризи в Києві. Росія вимагає контролю над неокупованими територіями Донбасу, відставки Зеленського та культурних змін, несумісних з нинішнім націоналістичним наративом України (таких як відновлення офіційного статусу російської мови та легалізація пов’язаної з Москвою православної церкви). Політичний хаос має на меті дозволити Росії відбудувати українську державу на своїх умовах.

«Платинові гарантії» для України, обіцяні Трампом після Берлінських переговорів, якщо вони виявляться справді серйозними, можуть звести нанівець ці тактичні маневри Кремля. Тоді Путін відмовиться від припинення вогню, і ми повернемося до нового раунду ескалації.

Партія війни

У Росії війна дозволила найбільший перерозподіл власності з 1990-х років. Чиновники та олігархи, які отримали від цього вигоду, розглядають будь-який компроміс як загрозу. Для багатьох західних політиків мілітаризація – це останній шанс зберегти владу в умовах тривалої економічної кризи. Стратегія перемоги над Росією на полі бою досі користується підтримкою багатьох урядів у Європі, а також частини як республіканського, так і демократичного істеблішменту в Сполучених Штатах. Однак, ця стратегія навряд чи буде успішною.

По-перше, Сполучені Штати не змогли ізолювати Росію: Китай та країни Глобального Півдня чинили опір тиску Заходу, а торгівля з ними пом’якшила наслідки санкцій для Росії. Бажання забезпечити стратегічну поразку Росії допомогло Кремлю зміцнити внутрішню підтримку.

Більше того, санкції, спрямовані проти пересічних росіян, заборони на видачу віз, скасовані рейси та риторика про «колективну відповідальність» підживлювали кремлівську пропаганду. Як колись сказала Маргарита Симоньян з Russia Today: «Якщо ми програємо, Гаага — буквальна чи символічна — прийде за всіма, навіть за двірником біля Кремлівської стіни… Масштаби катастрофи неймовірні». Режим експлуатує травму 1990-х років, які запам’яталися як період катастрофи, нав’язаної західними «правилами».

Однак цей ефект мітингу «навколо прапора» згасає. Опитування Левада-центру показують, що підтримка росіянами підписання контрактів з Міноборони РФ впала із 52% у 2023 році до 30% сьогодні; 52% росіян не хочуть, щоб члени їх сім’ї служили в російській армії. Вдвічі більше людей виступають за негайні мирні переговори, ніж за продовження війни. Закрите опитування ВЦВГД засвідчило, що 57% росіян втомилися від війни. Дезертирство у російській армії також зростає: було винесено 18 500 вироків за самовільне залишення військової частини, а незалежні звіти оцінюють кількість дезертирів станом на кінець 2024 року майже у 50 000 осіб.

До війни невдоволення було найбільше поширене серед міського середнього класу, а зараз воно зосереджене серед робітничого класу. Багата Москва стала фортецею вірності Путіну, тоді як провінція демонструє найвищий рівень невдоволення. Це логічно: робітничий клас платить найвищу ціну. Профіль політичних в’язнів різко змінився (їхня кількість зросла у 8-10 разів, не враховуючи десятків тисяч дезертирів).

Ці соціальні групи, особливо робітничий клас, з якого вербуються сотні тисяч солдатів, становлять найбільшу загрозу для правління Путіна. Але їм бракує політичного представництва, ЗМІ чи організацій. Ні західні політики, ні російські опозиційні емігранти не спілкуються з ними, хоча основа для діалогу очевидна: мир, якого режим не може їм дати. Це приховане невдоволення може перетворитися на дії, якщо з’явиться сила, яка зможе запропонувати росіянам мир попри вкорінену воєнну диктатуру. Такий мир має ґрунтуватися на самовизначенні народів, а не на фальшивих «референдумах», що проводяться під час військової окупації, а на глибокій демократизації на всьому пострадянському просторі. Кордони, державні структури та культурна політика повинні визначатися самими людьми, а не елітами на закулісних переговорах.

Мілітаризація на Заході не може зупинити імперіалізм Путіна, але може похмуро перетворити західні суспільства на його дзеркальне відображення. Заклик до негайного миру, заснований на відмові від гегемонних амбіцій, військових блоків та сфер впливу, матиме величезну моральну силу. Він би отримав підтримку сотень тисяч солдатів і мільйонів людей у тилу — як у Росії, так і в Україні. Якщо Кремль відмовиться, то втратить і Глобальний Південь, і власне населення.

Мир знизу

Було б, безумовно, наївно очікувати такої радикальної мирної програми від нинішніх урядів у Москві чи на Заході. Щоб вона вийшла на перший план, ми не можемо покладатися на традиційні лівоцентристські партії, що зазнають невдачі та підтримують гегемонний консенсус, а на зростаючі рухи, що порвали з неоліберальним істеблішментом. Це також означає ті сили, які сприяли тріумфу Зохрана Мамдані в Нью-Йорку, або «Нескореної Франції», або масовим кампаніям солідарності за Палестину.

Ліві політичні рухи на усіх континентах мають спільні принципи: зупинення геноциду у Секторі Газа, боротьба з кліматичною катастрофою, відкидання колоніалізму та мілітаризму, зменшення соціальної нерівності та забезпечення освіти та охорони здоров’я як основних прав, але їм не вистачає чіткої стратегії припинення війни в Україні. Це була дискусія, розпочата 29-30 жовтня 2025 року на міжнародному антивоєнному форумі у Парижі, організованому «Нескореною Францією», її союзниками та лідерами британської партії «Ваша партія», включаючи Зару Султану.

Сотні делегатів від світових лівих рухів взяли участь, зокрема ми, російсько-українська коаліція «Мир знизу», яка об’єднує лівих активістів з Росії та України. Ми переконані, що нинішні уряди не здатні принести сталий мир нашим народам, і що шлях до його досягнення лежить через внутрішні зміни в наших країнах. Ми вважаємо, що ця дискусія має тривати. Перемога прогресивних сил — на національному чи глобальному рівні — неможлива без чіткої стратегії припинення війни, яка підтримує нинішні правлячі класи.