Офіційної статистики самогубств серед українських солдатів немає, але правозахисники та родичі загиблих, вважають, що їх може бути сотні: тим не менш, вони не отримують жодної компенсації, жодних військових почестей і жодного публічного визнання

Катерина не може розповідати про свого сина Ореста без сліз. Її голос тремтить від люті, коли вона пояснює, як дізналася про його смерть на передовій у 2023 році. Згідно з офіційним розслідуванням, він помер від «самозавданого поранення», у що Катерині важко повірити. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Орест був тихим 25-річним хлопцем, який любив книги та мріяв про академічну кар’єру. Через поганий зір, він був непридатним до військової служби на початку війни. Але у 2023 році співробітники ТЦК зупинили його на вулиці, перевірили зір і визнали придатним до бойових дій. Невдовзі після цього скерували на фронт фахівцем зі зв’язку.

Офіційної статистики самогубств серед українських солдатів немає. Чиновники описують їх як поодинокі випадки. Проте правозахисники та родини, що втратили близьких, вважають, що їх може бути сотні.

«Ореста спіймали, а не призвали», – гірко каже Катерина.

У місцевому ТЦК заперечили будь-які правопорушення, заявивши, що Ореста визнали «частково придатним» під час війни, незважаючи на поганий зір.

«Після розгортання поблизу Часового Яру, Орест ставав дедалі замкнутішим та депресивнішим», – згадує Катерина.

Вона досі щодня пише листи своєму синові – зараз їх налічується 650 і ця кількість зростає – її горе посилюється тим, що Україна класифікує самогубство солдатів, як небойову втрату. Сім’ї тих військових, хто позбавляє себе життя, не отримують жодної компенсації, жодних військових почестей і жодного публічного визнання.

«В Україні нас ніби розділили. Деякі померли правильно, інші — неправильно. Держава забрала мого сина, відправила його на війну, а потім привезла його тіло у мішку. От і все. Жодної допомоги, жодної правди, нічого», – констатує Катерина.

У Мар’яни з Києва неймовірно схожа історія. Її чоловік Анатолій добровільно пішов воювати у 2022 році.

«Спочатку йому відмовили через брак військового досвіду, але він продовжував повертатися у ТЦК, поки його не забрали, – каже вона з ледь помітною посмішкою.

Анатолія відправили кулеметником під Бахмут, в одну з найкривавіших битв російсько-української війни.

«Він розповів, що після одного завдання загинуло близько 50 хлопців. Він повернувся іншим; тихим; відстороненим», – зазначає Мар’яна.

Втративши частину руки, Анатолія скерували до лікарні. Одного вечора, після телефонної розмови з дружиною, він покінчив життя самогубством на подвір’ї лікарні.

«Війна зламала його. Він не міг жити з тим, що бачив», – підкреслює Мар’яна крізь сльози.

Зважаючи на те, що Анатолій помер через самогубство, чиновники відмовили йому у військовому похованні.

«Коли він стояв на передовій, то був корисним. Але тепер він – не герой? Держава викинула мене на узбіччя. Я віддала їм чоловіка, а вони залишили мене саму без нічого», – констатує Мар’яна.

Вікторія зі Львова досі не може публічно говорити про смерть свого чоловіка, побоюючись суспільного осуду.

Її чоловік Андрій мав вроджену ваду серця, але наполягав на мобілізації. Він став водієм у розвідувальному підрозділі та був свідком одних із найзапекліших боїв, зокрема визволення Херсона.

У червні 2023 року Вікторії зателефонували і повідомили, що Андрій покінчив життя самогубством.

«Це було так, ніби світ зруйнувався», – каже вона.

Його тіло прибуло через 10 днів, але їй повідомили, що вона не зможе його побачити.

Адвокат, якого вона пізніше найняла, виявив невідповідності у розслідуванні його смерті. Фотографії з місця події змусили її засумніватися в офіційній версії смерті чоловіка. Українські військові з того часу погодилися відновити розслідування, визнавши недоліки.

Зараз вона бореться за поновлення справи.

«Я борюся за його ім’я. Він більше не може себе захистити. Моя війна не закінчена», – наголошує Вікторія.

Оксана Боркун керує спільнотою підтримки 200 сімей військовослужбовців, які покінчили життя самогубством. Вони хочуть, аби уряд змінив закон і щоб їхні сім’ї мали такі ж права і визнання.

«Якщо це самогубство, то він не герой – так думають люди. Деякі церкви відмовляються проводити похорони, а також не розміщують фотографії на стінах меморіалів. Багато з цих сімей сумніваються в офіційних поясненнях смерті. Деякі випадки просто занадто швидко списують. Деякі жінки відкривають труну і знаходять тіла, які вкриті синцями», – розповіла Боркун.

Військовий капелан отець Борис Кутовий бачив щонайменше три самогубства під своїм командуванням з початку повномасштабного вторгнення Росії. Але для нього навіть одне – це забагато.

«Кожне самогубство означає, що ми десь зазнали невдачі», – підкреслює Кутовий.

Він вважає, що багато мобілізованих солдатів, на відміну від кадрових військовослужбовців, особливо психологічно вразливі.

І Оксана, і отець Борис наполягають, що тих, хто помер від самогубства, варто вважати героями.

Ольга Решетилова, Уповноважена України з прав ветеранів щомісяця отримує повідомлення про чотири самогубства серед військових і визнає, що робиться недостатньо, аби цьому запобігати.

«Вони бачили пекло. Навіть найсильніші розуми можуть зламатися. Наше відомство наполягає на системних реформах, але створення хорошого підрозділу військової психології може тривати роками. Сім’ї мають право на правду. Вони не довіряють слідчим. У деяких випадках під виглядом самогубства можуть приховувати вбивства. Але цих людей попри все варто гідно вшановувати. Ці люди були вашими сусідами чи колегами. Чим тепліше ми їх зустрінемо, тим менше буде трагедій», – підсумувала Решетилова.