Модель «збройного неприєднання» передбачає, що Україна буде поза формальними військовими альянсами та не зможе розміщувати іноземних солдатів на своїй території, але матиме оборонні партнерства, зокрема для навчання з європейськими країнами поза контекстом НАТО, а також матиме певну інтеграцію оборонно-промислової бази з іншими державами-членами Альянсу та закуповуватиме багато зброї у таких країн, як Сполучені Штати, Німеччина чи Південна Корея

Через 11 місяців після повернення до Білого дому, адміністрація президента США Дональда Трампа вважає, що врешті-решт знайшла спосіб закінчити чотирирічну війну в Україні. Її формула, здається, проста: земля в обмін на гарантії безпеки. Згідно з чинним мирним планом — або тим, що про нього публічно відомо — Україна передасть Росії 20% території Донецької області, які зараз контролює, в обмін на пакет гарантій безпеки, включаючи зобов’язання «за статтею 5» від Сполучених Штатів, європейські «сили підтримки» на території України та армію мирного часу чисельністю у 800 000 осіб. Про це йдеться в авторській колонці Дженніфер Каванни, старшої наукової співробітниці і директорки військового аналізу в американському зовнішньополітичному центрі «Фонд оборонних пріоритетів» на сторінках Responsible Statecraft, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Незважаючи на оптимізм американських чиновників, ця пропозиція навряд чи покладе край російсько-українській війні. Для України існує кращий шлях, який зробить її безпечнішою та впевненішою у довгостроковій перспективі, не перетинаючи червоних ліній Росії та не вимагаючи значних зобов’язань від Сполучених Штатів: це збройне неприєднання.

Поточна пропозиція, яка розглядається, перетинає російські червоні лінії, плануючи розміщення європейських військ в Україні та пов’язуючи її із фактичним військовим союзом зі Сполученими Штатами, але це не найбільші перешкоди. Суттєвіша проблема полягає у тому, що угода непопулярна і серед українців — не тому, що вона пропонує занадто мало, а тому, що пропонує так багато, що це здається неймовірним.

Американські переговірники повинні прийняти власний прагматизм України. Замість того, аби базувати угоду на обіцянках безпеки, які вона не може надійно виконати, Вашингтон повинен допомогти Києву підготуватися до майбутнього, в якому йому потрібно бути самодостатнім та здатним стримувати і захищатися від потенційної агресії РФ без прямої допомоги Заходу.

Ще у серпні 2025 року віце-президент США Дж. Д. Венс пояснив перешкоди, які залишилися на шляху до миру: «українці хочуть гарантій безпеки. Росіяни хочуть певної території». Це надмірно спрощує складні розбіжності між Україною та Росією, але адміністрація Трампа подвоїла наголос на цій схемі як найкращому шляху до врегулювання війни.

Сполучені Штати продовжують заохочувати Україну відмовитися від частини Донецької області, яка ще перебуває під її контролем, стверджуючи, що ця територія, ймовірно, буде втрачена у будь-якому разі, якщо війна затягнеться. Однак у Києві така поступка є політично неможливою.

Навіть якщо переговорна команда України піддасться тиску з боку США, суттєві перешкоди залишаться. Верховна Рада України майже напевно відхилить односторонній вихід із територій Донецької області, які контролюються Україною, і громадськість ніколи не прийме такий компроміс у будь-якому разі. Навіть незрозуміло, як такий мирний план буде реалізовано, особливо якщо українські солдати відмовляться залишати свої важко завойовані позиції вздовж стратегічно цінного «поясу фортець».

Білий дім сподівається, що обіцянки гарантій безпеки, які підтримуються США, зрештою переконають Київ прийняти територіальні вимоги Росії. Але в Україні, де ще є живими спогади про Будапештський меморандум, панує глибокий скептицизм з приводу доцільності та надійності запропонованих обіцянок.

Мало хто в Україні очікує, що Сполучені Штати виконають зобов’язання за статтею 5. Зрештою, усі американські президенти чітко дали зрозуміти, що не вважають боротьбу за Україну в інтересах США. Так само розмови про європейські сили підтримки, які будуть базуватися в Україні після війни, зазвичай відкидаються як риторичні обіцянки, які не призведуть до нічого суттєвого.

Майбутня армія чисельністю у 800 000 осіб також є недосяжною метою, оскільки Україна просто не може набрати, утримувати та фінансувати збройні сили такого розміру в мирний час, враховуючи демографічні та ресурсні обмеження, навіть якщо припустити, що Європа оплатить рахунки у короткостроковій перспективі.

Ті, хто має достатньо інформації для прогнозування, оцінюють приблизно від 300 000 до 400 000 військовослужбовців як ймовірну верхню межу післявоєнної армії України. Київ відкидає ідею про те, що на його обороноздатність будуть встановлені зовнішні обмеження, але це питання радше політичне, ніж військове.

Отже, очима українців мирна угода, які нині стоїть на столі, пропонує найгірші з усіх умов: неприйнятні поступки та ненадійні обіцянки, які лунають добре, але не практиці не гарантують безпеку України.

На мою думку, збройне неприєднання (або те, що деякі називають «збройним нейтралітетом») вже давно розглядається як один з найреальніших варіантів задоволення потреб України в галузі безпеки, ще до початку війни у ​​2022 році. Критики цього підходу розглядають цю модель як «нейтралізацію» українських збройних сил, що залишає країну ізольованою та самотньою.

Але це неточно. Як позаблокова держава, Україна буде поза формальними військовими альянсами та не зможе розміщувати іноземних солдатів на своїй території, але матиме оборонні партнерства, зокрема для навчання з європейськими країнами поза контекстом НАТО. Вона може бути членом Європейського Союзу та мати певну інтеграцію оборонно-промислової бази з іншими державами-членами. Вона також може закуповувати багато видів зброї у таких країн, як Сполучені Штати, Німеччина чи Південна Корея.

Згідно з моїм аналізом, маючи армію мирного часу чисельністю близько у 250 000 осіб (що значно менше за нинішній прийнятний ліміт) та дещо більший резерв, в Україні буде вдосталь солдатів для забезпечення безпеки та захисту решти своєї території.

Власна оборонно-промислова база України, ймовірно, могла б задовольнити більшість потреб її армії, зокрема у безпілотниках усіх дальностей; броньованій техніці; буксируваних, самохідних та ракетних артилерійських системах; а також деяких типах боєприпасів та далекобійних ракет.

Україні знадобиться певна допомога від Сполучених Штатів та Європи, принаймні найближчим часом, для створення запасів ракет-перехоплювачів ППО, високоточних боєприпасів малої дальності та артилерійських ракет. Їй не потрібно більше бойових літаків чи танків, ніж вона має сьогодні.

Україна, яка володітиме оборонним озброєнням та позаблоковим статусом, не повинна викликати занепокоєння у Росії щодо безпеки, адже не становитиме наступальної загрози і не зможе повернути окуповану територію.

Однак таких збройних сил було б достатньо, аби у президента Росії Володимира Путіна не з’явилось бажання відновити агресію та окуповувати нові території.

Збройна позаблоковість була б хорошим післявоєнним результатом для України, але її досягнення, ймовірно, вимагатиме альтернативного набору мирних умов, ніж ті, що зараз перебувають на столі переговорів.

Для початку, знадобляться певні засоби формалізації позаблокового статусу України. Обмеження чисельності українських збройних сил не є необхідними, оскільки структурні фактори природним чином обмежуватимуть їх розмір. З іншого боку, визнаючи це, Україна може самостійно встановити обмеження на чисельність своїх збройних сил в обмін на компроміси з боку Росії в інших сферах.

За умов збройного неприєднання, Україні знадобиться інший вид гарантій безпеки, такий, що не вимагає іноземних збройних сил на її території або не пов’язує це із новими військовими альянсами.

Одним із варіантів було б, аби Сполучені Штати та Європа запропонували зобов’язання мирного часу щодо військової та економічної допомоги протягом певного періоду або до певної суми у доларах, аби розбудувати українську армію, зокрема, виробництво боєприпасів, протиповітряну оборону та оборонно-промислову базу. Це зобов’язання може супроводжуватися обіцянкою збільшення військової допомоги у разі відновлення війни та створення стратегічних арсеналів зброї за межами України, які Київ отримає у разі поновлення агресії.

Гарантії безпеки такого типу були б меншими за ті, що зараз обговорюються, але вони були б надійнішими, оскільки відповідають ситуації із військовою допомогою від США та ЄС протягом останніх чотирьох років. Якщо їх зможуть ратифікувати відповідні законодавчі органи та зробити юридично обов’язковими, то вони будуть кращими, ніж величезні обіцянки, які в принципі лунають добре, але на практиці є порожнім блефом.

Президент Трамп та його команда наполегливо працюють над переговорами про мир в Україні, але вони не розуміють політичні та військові реалії сьогодення. Прийняття збройного неприєднання як моделі післявоєнної безпеки України не вирішить усіх цих викликів, але буде першим кроком у правильному напрямку.