Газета «Вісник Богодухівщини» є чи не єдиним україномовним джерелом достовірної інформації у населених пунктах поблизу кордону із Росією

Це був холодний туманний ранок на початку листопада 2025 року, коли Василь Мірошник їхав на північ вузькою дорогою на сході України до російського кордону. Він прямував до сіл, де залишилася лише частина жителів. Війна відрізала їх від регулярного сполучення. Вони більше не отримують пошту, а російські передавачі часто створюють перешкоди для сигналів їхніх мобільних телефонів. До того, як було запроваджено масштабне глушіння сигналу для протидії безпілотникам, російські телевізійні та радіоканали були доступні у прикордонних громадах. Про це йдеться у спеціальному репортажі Al-Jazeera, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

У валізі Василя Мірошника знаходяться примірники «Вісника Богодухівщини», місцевої газети, яку він редагує та доставляє до прифронтових громад у Харківській області України. Газета не приносить прибутку, а її розповсюдження небезпечне, але вона є єдиним надійним джерелом новин, яке мешканці отримують протягом тижня.

Задокументувавши бомбардування цивільних осіб у своєму рідному місті Золочів на Харківщині, коли російське вторгнення почалося у лютому 2022 року, Василь відчуває себе зобов’язаним інформувати місцеве населення про події.

«Коли потрапляють під удари лікарні чи будинки, російські чиновники стверджують, що це були військові цілі. Відновлення правди – наш єдиний захист», – каже Мірошник.

Рухомі цілі

Коли Василь керує автомобілем, його пронизливі блакитні очі рідко відриваються від дороги. Чорна шкіряна кепка закриває його лису голову, а вражаюча статура відображає роки фізичної підготовки. Спочатку 65-річний журналіст виглядає суворим і настороженим, але коли він говорить, то широка посмішка розвіює будь-яке відчуття залякування.

Вдалині крізь туман раптово прокочується приглушений вибух.

«Артилерія», — каже Василь, ледве реагуючи.

Цей звук став звичною частиною його життя. Лише коли вибух особливо гучний, він коментує тип зброї.

Над автомобілем сітки, натягнуті між дерев’яними жердинами вздовж дороги, які призначені для захисту автомобілів від російських FPV-дронів, що пролітають над головою. Встановлені вздовж відкритих ділянок дороги з невеликою кількістю дерев — сітки запобігають влучанню дронів у рухомі цілі.

«Я працюю там, де все, що рухається, стає ціллю», – каже Василь, пояснюючи, як російські оператори безпілотників ставляться до всіх джерел руху – транспортних засобів, людей, тварин – як до потенційних цілей.

Територія знаходиться достатньо близько до позицій супротивника, що дозволяє швидко виявляти рух, залишаючи обмаль місця для уникнення ударів артилерії, безпілотників чи високоточної зброї.

Василь зупиняє свою машину, оглядає небо та їде вперед. Доставка тільки-но розпочалася. Сьогодні на його маршруті близько десятка сіл, більшість з яких знаходяться у зоні дії російського вогню.

Газета, яка знаходиться під російським радаром

Перш ніж розповсюджувати новини з розбитих доріг північно-східної України, Василь роками працював репортером у Золочеві. У підлітковому віці він писав вірші, вивчав літературу в університеті Харкова, а у 20 років приєднався до місцевої золочівської газети. У 31 рік він пішов працювати у Міністерство охорони навколишнього середовища та природних ресурсів, де розслідував корупцію в районі. Через 10 років він повернувся до редакції «Вісника Богодухівщини».

«Я не можу уявити собі, що займатимуся чимось іншим, окрім журналістики», – стверджує він.

Василь пишається тим, що його газета стала однією з перших, яку було роздержавлено у 2017 році. Він допоміг розробити законопроект, який дозволив приватизувати українські регіональні газети, що є важливим для зменшення тиску з боку держави та захисту редакційної незалежності.

Протягом війни він продовжував розслідувати місцеву політичну корупцію, хоча й визнає, що значна його увага зосередилася на війні.

«Росія прагне посіяти розбрат між українцями. Навіть якщо притягнення нашої влади до відповідальності залишається частиною роботи, зараз моїм пріоритетом є протидія брехні супротивника», – наголошує Мірошник.

Боротьба із російською дезінформацією не раз наражала його життя на небезпеку.

5 квітня 2022 року о 9:30 ранку два російські снаряди влучили у редакцію «Вісника Богодухівщини», частково зруйнувавши 140-річну будівлю, в якій вона розташовувалася. Василь мав би сидіти в той час за своїм робочим столом, але того дня він пролежав у ліжку довше, ніж зазвичай.

«Я запізнювався на роботу… Напередодні ввечері ми святкували з одним із моїх друзів і випили багато ​​горілки. Це час війни. Якість алкоголю дуже погана, але це все, що у нас було. Це мене й врятувало. Зазвичай я прокидаюся рано, але в мене було похмілля», – згадує Василь.

Коли він йшов із другом, то над їх головами пролетіли два снаряди. Через пів секунди все вибухнуло.

На щастя, у той час у редакції нікого не було. Старий стіл Василя досі вкритий уламками, але йому пощастило врятуватися.

«Враховуючи сліди від осколків у кімнаті, я б загинув», – каже він.

Його редакцію обстрілювали 10 разів – двічі артилерією, вісім разів керованими авіабомбами – останній удар стався навесні 2025 року.

На початку війни кремлівські медіа стверджували, що Василь відповідальний за поширення дезінформації.

«Схоже, я керую пропагандистським медіа. У 2022 році російське державне телебачення показало репортаж, у якому мене звинуватили у незаконному проникненні в одне з їхніх сіл для поширення неправдивої інформації. Я ніколи там не був. З початку війни я документував залишки ракет, аби показати, звідки вони летіли», – пояснює Мірошник.

Відстеження залишків ракет допоможе ідентифікувати російські атаки як воєнні злочини або порушення міжнародного права.

«Ця робота є причиною, чому моя редакція стала мішенню», – підкреслює Василь.

Після російського вторгнення 2022 року та бомбардування друкарні у Харкові, газета півроку не виходила. Російські війська наближалися, що спонукало багатьох мешканців Золочева втікати до безпечніших районів, принаймні тимчасово. Але Василь вирішив залишитися.

Він відправив свою родину на захід України, а потім почав документувати руйнування, що охопили його рідне місто.

У той час ворожі війська були менш ніж за 10 км. На свій телефон він знімав бомбардування, евакуацію цивільного населення та зруйновані будівлі.

«Якби я не знімав те, що бачив на власні очі, то хто б це зробив? Ми живемо у дуже віддалених районах. Я мав показати світові, що з нами відбувається», – зазначає Мірошник.

Василь сам навчився монтувати відео, які публікував на YouTube та у соціальних мережах, аби охопити більше людей.

«Росіяни стверджували, що вони завдавали ударів по командних пунктах або танкоремонтних підприємствах. Насправді вони завдавали ударів по житлових будинках, лікарні та дитячому садку», – запевняє Мірошник.

Коли українська армія почала звільняти перші села поблизу Золочева, Василь вирішив відновити доступ до новин у районах, які були позбавлені цього протягом шести місяців. Він знайшов нову друкарню та взявся за роботу.

«У цій сільській місцевості часто немає альтернативного джерела достовірної інформації. Люди нам довіряють, і ми не можемо від цього відмовитися», – з гордістю каже він.

Двоє співробітників редакції повернулися до роботи дистанційно, тоді як Костянтин Неонета, бухгалтер газети, залишився у Золочеві, як і Василь.

«Я не хотів їхати. Я знав, що тут набагато корисніший, ніж в інших містах», – каже Костянтин, який щотижня розповсюджує газету «Вісник Богодухівщини» на велосипеді.

Мовне поле битви

Василь також розглядає мову як ключовий елемент опору. Газета «Вісник Богодухівщини» видається виключно українською мовою, у регіоні, де російська залишається домінуючою мовою.

«Деякі люди живуть так близько до Росії, що питання ідентичності глибоко переплетені. Вони більше вірять російській брехні про те, що українська армія атакує цивільне населення», – пояснює Мірошник.

Аби плекати почуття спільної ідентичності, газета «Вісник Богодухівщини» публікує щотижневу колонку під назвою «Ми – українці», присвячену тихим актам громадянської відданості.

Редакція «Вісника Богодухівщини» зараз працює із нерозголошеного місця розташування з міркувань безпеки. Щочетверга пачки чотиристорінкової газети прибувають до міста Золочів через «Нову Пошту. Звідти Василь завантажує їх у свою машину та їде до сіл, які більше не обслуговуються поштовою системою.

За даними Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, 333 українські видання закрилися через зруйновані редакції та друкарні, розірвані мережі розповсюдження, фінансовий тиск та переміщену аудиторію.

У Харківській області газета «Вісник Богодухівщини» є однією із восьми, які досі видаються.

Редактору та його решті співробітників довелося йти на жертви. Василь перестав платити собі зарплату, а персонал заробляє не більше 9000 гривень на місяць. Газета фінансується за рахунок особистих заощаджень Василя, доходів його родини та скромних рекламних прибутків від місцевої влади.

Але ці кошти ледве покривають найнеобхідніше. Друк зараз коштує дорожче, ніж ціна продажу, яка залишається фіксованою на рівні 15 гривень.

«Люди не можуть дозволити собі більше платити. Їм ще потрібен доступ до інформації. Тож ми адаптуємося», – наголошує Василь.

Тим не менш, багато примірників «Вісника Богодухівщини» залишаються непроданими.

До війни щотижня виходило 4000 примірників газети. Сьогодні це не зовсім половина від цієї кількості. Населення також зменшилося. За словами Василя, у Золочеві колись проживало близько 20 000 осіб, але з того часу 12 000 мешканців втекли, а 114 мирних жителів загинули.

Доставка газети на передову

Щочетверга Василь сідає за кермо свого Renault 4×4 2005 року випуску, аби вирушити на північ. Як тільки він сідає за кермо, історії починають литися рікою.

Він згадує, як зустрів жінку у 2022 році у нещодавно звільненому селі Макарове, розташованому приблизно за 8 км від російського кордону. Вона була колишньою медсестрою, яка прожила під російською окупацією шість місяців. Жінка із задоволенням взяла у Василя газету, піднесла її до обличчя, аби понюхати свіжодруковані сторінки, і посміхнулася. Вона не очікувала, що він приїде; навіть поштова служба більше не доставляла кореспонденцію. Лінія фронту була лише за кілька кілометрів, і бої були запеклими.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, жінка не очікувала, що люди стануть мішенню. Вони завжди жили поруч із росіянами», – пояснює Мірошник.

Але у селі, де проживало 90 осіб, 10 людей загинули під час окупації.

Коли машина Василя продовжує рух на північ і між селами, пейзаж занурюється у тишу, яку порушує лише груба вібрація пошарпаного асфальту. Війна закарбувала географію у свідомості Василя.

«Коли я виходжу розносити газети, мені страшно — доки я туди не доберуся. Тоді ти стаєш кимось іншим. Ти слухаєш, ти спостерігаєш, ти все відчуваєш. Це тваринна гіперпильність. Як не парадоксально, мені це подобається», – запевняє Мірошник.

15 хвилин по тому він вказує на схил узбіччя дороги. Саме там нещодавно дрон переслідував його по полях кілька кілометрів.

«Я ненавиджу ці сітки. Кілька тижнів тому дрон переслідував мене. Я був у пастці. Завдяки моєму Renault я зміг проїжджати по полях на повній швидкості. Мені довелося їхати кілометри із пробитою шиною», — згадує Василь.

Він пережив цей епізод, так само як пережив обстріл, коли розносив газети біля російського гелікоптера на початку війни між Одноробівкою та Івачками, двома селами, розташованими лише за кілька сотень метрів від кордону з РФ.

«Раніше це була просто артилерія. Звичайна річ. Зараз квадрокоптери всюди. Вони ганяються за машинами. Вони переслідують і лякають людей жахливим гудінням. Кілька днів тому дрон влетів у будинок старенької жінки та прослідкував за нею до другого поверху, де вона намагалася сховатися. Вона померла. Ось як зараз виглядає наша війна», – сердито каже Мірошник.

Проїжджаючи повз церкви вздовж дороги, Василь хреститься.

«Я почав вірити у Бога лише після початку війни. Ти усвідомлюєш, як мало контролюєш, тому молишся про захист достатньо довго, аби завершити свою місію», – пояснює він.

З лютого 2022 року було вбито понад 120 українських журналістів, деякі під час висвітлення війни, інші – після вступу до збройних сил. Багато інших журналістів отримали поранення. В останні місяці почастішали цілеспрямовані напади на журналістів.

Перед автомобілем крізь туман матеріалізується вільний ряд будинків. Це Рясне, найнебезпечніше село на маршруті Василя, яке розташоване лише за кілька кілометрів від російського кордону. Колись там жила 1000 людей. Зараз їх ледве 300.

«Минулого тижня в цьому районі літаком з віддаленого льотного складу було вбито цивільного», – каже Василь, проклинаючи нападників.

Поправивши шкіряний капелюх, він глушить двигун біля єдиної сільської крамниці. Виходить, дістає із багажника близько 40 примірників «Вісника Богодухівщини» та заходить всередину, кладучи газети на прилавок. Він тихо обмінюється кількома словами із продавчинею, коротко посміхається їй, а потім збирає непродані газети з попереднього тижня.

«Щотижня їх стає більше. Люди їдуть», – бурмоче Мірошник, дивлячись на небо.

Ті, хто залишається в селах на його маршруті доставки, часто є літніми жителями, які відмовляються їхати або не можуть собі цього дозволити.

Біля майже покинутої крамниці Василь швидко оглядає порожню вулицю, а потім сідає за кермо. Знову чути звук артилерійських пострілів з великокаліберних гармат. Час рухатися.

Між селами поля вздовж порізаних воронками та нерівних доріг перетинають голі дерева.

Пам’ять

Під час розповсюдження газети Василь зустрічає кілька знайомих обличь. Багато жінок, які вітають його, колись працювали у поштових відділеннях, які з того часу зачинились. Відколи друк газети відновився, ці жінки допомагають розповсюджувати її в селах, які відвідує Василь.

У маленькому селі Велика Рогозянка Надія Сливка повільно виходить із місцевого магазину. Вона прожила тут усе своє життя і ніколи не могла уявити себе деінде.

«Куди їхати? Моє місце тут», — каже 75-річна пенсіонерка.

Її розпорядок читання газет залишався незмінним протягом усієї війни. Вона завжди починає із «Калини», пліткарської колонки, де анонімно пишуть читачі. Довгоочікувані історії публікуються у двох частинах, розподілених по послідовних випусках, — стратегія, яку Василь розробив, аби підтримувати читацький інтерес і збільшувати продажі для отримання необхідного доходу.

Майже чотири роки після початку війни найбільший страх Надії — це не обстріли чи дрони, а те, що газета «Вісник Богодухівщини» може перестати надходити до села.

«Якщо газета ще надходить, я знаю, що все тримається», — каже Сливка іх тихою посмішкою.

У тому ж селі, перед невеликим магазином, Василь зупиняється, аби поговорити із чоловіком, який стоїть біля велосипеда. Наступного дня Володимир святкуватиме своє 79-річчя. Цього ж дня він виїде зі села до Харкова. Напади на мирних жителів почастішали. Залишатися стало надто небезпечно.

Поки розмова розгортається, двоє чоловіків регочуть. Василь прощається із широкою посмішкою, коротко кладучи руку чоловікові на плече.

Повернувшись до машини, він ще посміхається. Бабуся Василя була вчителькою Володимира.

«Моя бабуся навчила його читати. Тепер він читає мою газету», – зазначає Мірошник.

Дорога зрештою спускається до сірої, каламутної річки. Це одна із небагатьох нещодавніх перемог Василя. Після того, як він написав статтю про забруднення річки, спричинене стічними водами та іншими хімікатами із заводів, влада розпочала розслідування у Богодухівському районі.

На річці він зупиняє машину, виходить, дістає телефон і починає знімати. Вода біла через забруднення. Нічого не змінилося. Повернувшись до редакції, він викладе свої спостереження у статті.

Донедавна Василь розносив газети у села, які прилягають до самого кордону із Росією. Але родина та місцеві солдати наполягали, аби він припинив розвозити газети у місця менш ніж за кілометр від Росії, аби не стати мішенню для FPV-дронів.

Попри свою обіцянку зупинитися, батько чотирьох дітей знає, що одного дня він повернеться.

«Вони чекають на мене. Коли я приходжу, то вони шикуються у чергу не стільки через новини, скільки через те, що хтось прийшов і ще їх пам’ятає», – каже Мірошник.

Попереду ще п’ять сіл. Василь заводить двигун і їде далі.

Наступний раунд

До середини дня Золочів знову з’являється у лобовому склі автомобіля, над містом опускається серпанок. Тут більше машин, порівняно із майже безплідним розподільчим маршрутом, а шкільні автобуси, які тепер використовуються як громадський транспорт для дорослих, а не для дітей, під’їжджають до площі у центрі міста.

На площу Костянтин приїжджає на велосипеді, його щоки червоніють від холоду.

На сьогодні увесь тираж газети «Вісник Богодухівщини» розповсюджено.

Василь вимикає двигун, відкриває багажник і дістає непродані примірники. Він обережно перегортає сторінки і ніжним, знайомим рухом кладе газети під пахву.

«Мені потрібно завершити розслідування про річку. Це буде опубліковано наступного тижня», – повідомляє Мірошник.

Наступного четверга новий номер «Вісника Богодухівщини» прибуде до Золочева, і Василь знову вирушить у знайому дорогу на північ.

«Моя війна ведеться за інформацію. Навіть після оголошення миру вона не закінчиться. Дезінформація нікуди не дінеться, як і моя боротьба з нею», – підсумовує Василь Мірошник.