Брати-близнюки Дмитро та Олександр Лученко за жодних умов не розлучаються, оскільки у протилежному випадку, з ними щось трапиться

Два українські брати-близнюки Дмитро та Олександр Лученко добровільно пішли воювати проти Росії. Їхня єдина умова: жоден командир не повинен їх розлучати. Вони тільки разом мають шанс вижити. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Хто народився у Радянському Союзі, той знає гасло зі шкільних свят та військових парадів: «Миру мир». Є фотографія із дитячого садка: ідентичні близнюки у білих сорочках і темних штанах. Вони серйозно дивляться в об’єктив фотоапарата, тримаючи маленький прапорець із написом «Миру мир». Давно вже Дмитро та Олександр не були тими хлопчиками на цій фотографії. Світ перетворився на спогад.

Надворі мрячить дощ; вдалині гримить артилерійський вогонь. За асфальтом натягнуті протибезпілотні мережі. Немов павутиння, вони перетинають небо. Близнюки мовчки сидять у пікапі, припаркованому на узбіччі дороги. Обидва у військовій формі, міцної статури, з коротко поголеними скронями. З хвилини на хвилину має під’їхати машина, яка відвозить трьох поранених солдатів з окопа.

«Вимкни музику», — шипить Сашко.

Дмитро про всяк випадок засовує між кермом синю одноразову рукавичку. Сашко дивиться у смартфон, його думки витають десь далеко, в Telegram-каналах: новини, Playboy, солдатська мудрість. З вікна машини видно поля української сільської місцевості та фермера за кермом трактора.

Кілька місяців тому у психіатричному відділенні лікарні у Дніпрі близнюки Дмитро та Олександр лікувалися від посттравматичного стресового розладу. Будучи медиками, вони евакуювали поранених солдатів із передової. Вони розповідали, що були один для одного всім: психологом, матір’ю, дружиною, братом. На війні за жодних обставин командир не повинен їх розлучати. Інакше з одним із них щось станеться. Вони у цьому переконані.

Сашко: Нас розлучали двічі, і я обидва рази вижив. У 2023 році нас відправили на різні позиції через нестачу солдатів. Тоді ми були дурні та погодилися. На четвертий день на мене обрушився артилерійський дощ, засипавши підвал, де я сидів.

Дмитро: Він прибіг до мене у хатину посеред ночі зі струсом мозку. Все, що я пам’ятаю, це всепоглинаюче почуття полегшення, коли він з’явився переді мною.

Саша: Вдруге це сталося у квітні 2025 року, коли Дмитро пішов у відпустку, оскільки його дружина народжувала. Я спав у занедбаній хатині у кутку біля вікна. Вночі керована бомба впала на пам’ятник перед будинком. Мене відкинуло через усю кімнату. Але це був лише струс мозку.

У клініці їм щодня перед сніданком давали медпрепарат «Діпперам» від високого артеріального тиску та дві світло-блакитні пігулки від агресії. Після сніданку вони приймали «Есциталопрам Тева» від тривоги та депресії. О 8-й вечора вони приймали транквілізатор «Мебікар», а о 9-й вечора — снодійне «Кветірон». З того часу, як вони почали приймати ліки, то почуваються краще. Вночі це допомагає від жахіть.

Після повернення на фронт, близнюків підвищили з медиків до польових хірургів 157-ї механізованої бригади ЗСУ. Тепер, як свого роду медичні помічники, вони керують пунктом збору медикаментів для піхотного підрозділу.

Евакуації стали надто небезпечними; часто з поля бою навіть не збирають тіла загиблих солдатів. З вантажівки виходять троє солдатів. В одного рвана рана на голові, інший кульгає. У нього у сідниці дірка розміром із монету. Сашко і Дмитро затягують двох у кузов пікапа, а третій, з роздробленим плечем і кровоточивою раною навколо ока, сідає на заднє сидіння. Дмитро швидко їде.

Пункт стабілізації знаходиться лише за кілька хвилин. Тут надається перша допомога, перш ніж поранених доставлять до шпиталів. Апарати пищать, медсестри схиляються над ліжками.

Іноді солдати на передовій з’їдають лише п’ять батончиків «Снікерс» на тиждень. Вони не можуть багато брати із собою, їм потрібно пильнувати, і навіть похід до туалету можуть коштувати життя. Затхлий запах фекалій пронизує процедурний кабінет. Солдат із пораненням голови вибачається, що від нього смердить. Близнюки стоять поряд, намагаючись його заспокоїти.

«Сьогодні мій день народження», — оголошує солдат, одягаючи чистий одяг. «Я був у пеклі і вибрався, ось вам і подарунок». Він просить покликати сім’ю. Після 38 днів в окопах його обличчя зблідло; він виглядає як старий дідусь. Один із товаришів, алкозалежний, розповідає він, впав в істерику і вдарив його по голові з кулемета.

У перші місяці війни на фронт вирушила велика кількість добровольців, таких як Дмитро та Сашко. Сьогодні багатьох із цих солдатів вже немає в живих, їх замінили ті, хто хотів би уникнути мобілізації взагалі. «Боягуз», — назве іменинника Саша трохи пізніше за кухонним столом. «Все одно герой. Протримався 38 днів». Якщо він не дезертирує, його незабаром відправлять назад в окопи.

На початку повномасштабного вторгнення РФ шок згуртував мирних жителів та солдатів. Через чотири роки близнюки та їхні сім’ї живуть вдома у Чернігові, в різних, окремих реальностях. Крім того, що вони дізнаються з новин, події на фронті, залишаються для них незбагненними. Глибока прірва поділяє Україну, що воює на сході, і Україну, яка чекає на закінчення війни.

Дмитро та Саша телефонують додому щодня. Вони переказують гроші та сумують за дітьми. Вони емоційно ізолюються. Психіатри у клініці порадили їм нічого не розповідати дружинам про те, що вони тут переживають і насправді відчувають. Дружини не хотіли цього чути, і зрештою це тільки завдало б їм болю. Неможливо пояснити це нікому: страх, понівечені тіла, запах палаючої плоті. Вони хотіли б забути це, стерти емоційні шрами зі своєї пам’яті. Як людина може роками терпіти майже нестерпну реальність?

«Я просто роблю свою роботу», – каже Сашко. «Найжахливіше – це упаковувати мішки для трупів», – каже Дмитро. Деяким із хлопців по 18 років.

Після транспортування машин швидкої допомоги, близнюки повертаються до свого села Григорівка. Це передостаннє село перед лінією фронту, і там й досі мешкають мирні жителі. Перед будинками акуратно розбиті грядки з квітами та овочами.

Житло близнюків складається із чотирьох кімнат та кухні. Зовні знаходиться бомбосховище та сарай, де вони зберігають сотні упаковок медикаментів та шприців. Водопроводу немає, тільки туалет у саду та резервуар для води, який вони наповнюють кожні кілька днів. Близнюки ділять кімнату. У сусідній кімнаті живе 49-річний Валерій, небагатослівний чоловік, який відповідає за ремонт та приготування їжі. Щовечора він годинами сидить у машині, розмовляючи телефоном із дружиною.

Дмитро та Сашко сидять на кухні, розігріваючи борщ на газовій плиті — традиційний суп із буряків та білокачанної капусти. За ними лежать гори консервів: сардини, яловичина, кукурудза. Підкрадається кошеня; вони годують його товстими шматками ковбаси.

Їхні розмови завжди обертаються навколо тих самих тем: товариші, гроші, світова політика. Чому Європа роками водила Україну за ніс порожніми обіцянками? Чому Європа впустила так багато африканців та арабів? Чому Європа підтримує «терористів» у Секторі Газу?

Дні тут тягнуться повільно. Близнюки рано лягають спати і пізно прокидаються. На сніданок вони п’ють чорний чай і завжди їдять те саме: булочку з маслом, сиром і ковбасою. Коли немає поранених, яких потрібно евакуювати, вони вивчають бюрократичні звіти про постраждалих.

Командир відправляє голосове повідомлення підрозділу через WhatsApp, лаючись і кричачи кілька хвилин поспіль. Хтось фліртував із сільськими жінками у супермаркеті та на пошті, повідомляючи їм, де знаходяться армійські бази. «Ви що, збожеволіли, чортові ідіоти? Ви робите таку нісенітницю тільки тому, що хочете познайомитися із жінками?» Небезпека того, що мирні жителі передають інформацію росіянам, завжди є. Дмитро та Саша вважають повідомлення цікавим. Вони не цікавляться місцевими жителями, не розмовляють із ними. Який у цьому сенс?

Єдиний справжній друг Сергій із сусіднього села, командир піхоти, високий хлопець, який багато жартує. Він приходить щодня, чи вони йдуть до нього додому. Вони сидять разом або випивають. Війна давно забрала інших товаришів. Залишилися лише бідні та неосвічені. Близнюки, які мають університетські дипломи, почуваються вище за них. Багато людей шукають розради в алкоголі. Одного з них прозвали «Колаборатором». Другий – брехун, третій – нероба, четвертий – дурень. Загалом, тут так само, як і завжди: Сашко і Дмитро проти решти світу.

Більшість часу вони ізолюються. Це захисний механізм організму, пояснив психолог Дмитро, покликаний запобігти їхньому безумству. Вони годинами лежать на своїх ліжках, перегортаючи Telegram та WhatsApp. Сашко – ліворуч, Діма – праворуч. Іноді з кімнати долинає смішок або жіночі голоси по телефону. У сина Дмитра ріжуться зуби, дочці-підлітку Сашка потрібні гроші на день народження. Фрагменти нормального життя, якого насправді немає.

Щоб навчитися розрізняти братів, потрібно кілька днів. Вони трохи заїкаються, коли розмовляють. Вони розповідають одні й ті самі жарти і чистять варені яйця однаковими неспокійними рухами рук. Часто немає значення, з ким із них ви розмовляєте, тому що їхні відповіді схожі. Вони ніколи не розкривають, хто з них є первісток. Вони терпіти не можуть це питання, бо це означає конкуренцію. А жодної конкуренції між ними ніколи й не було. «Ми як інь та янь», – каже Сашко. Різні та схожі. Завжди нерозлучні.

Сашко відвертіший. Він розповідає більше особистих речей, про свій шлюб, про бійки з людьми тут. Дмитро одержимий конфліктом на Близькому Сході. Він захищає військові дії Ізраїлю, доводячи себе до такої несамовитості, що в нього перехоплює подих. «Заспокойся, Дмитро», — каже Сашко в такі моменти.

У погляді Дмитра є щось серйозне. Можливо, тому що у віці шести років йому довелося провести майже рік без Сашка у дитячому санаторії у Криму через рідкісну хворобу. Одна його нога росла швидше за іншу. Вони ніколи не були розлучені довше за цей час. Хоча в них однакові риси обличчя, вирази у них різні: Саша досі носить відбиток дитинства.

Ти радий, що тобі ніколи не доводилося вбивати?

Сашко: Я радий. Одного разу росіяни вбили одного з наших хлопців. Коли я взяв його у полон, то побив своїм бойовим шоломом. Це було чудове почуття, величезне полегшення.

Дмитро: Я раніше казав, що їх усіх треба повісити. Чи я хочу зробити це сам? Ні. Чи підтримуватиму я тих, хто їх вбиває? Так! Вони – вороги. Багато років тому один із наших товаришів узяв росіян у полон і зарізав їх усіх ножем. Я не можу його звинувачувати. Ми також лікували російських солдатів і зупиняли їм кровотечу. Їхня мета — нас усіх убити. Усі вони роблять це заради грошей. Я не хочу стати таким. Я хочу залишатися людиною.

За кілька днів світить сонце, щебечуть птахи. У повітрі відчувається осінь. Ми сидимо на пнях у дворі, колимо горіхи та п’ємо пиво. У гості приїжджають Сергій та його сусід по кімнаті. Порівняно з їхньою службою на Донбасі, ця ділянка фронту зараз відносно спокійна. «Курортне містечко», — жартують вони. Ворог зараз зайнятий захопленням Покровська. Там 20 росіян чекали на одного українця в окопах. Тут їх десятеро.

Близнюки пояснюють, що рано-вранці вони евакуювали людину, схожу на виснаженого зомбі. Вони прозвали його «Аушвіц». Вибираючись із окопа, він застрелив двох росіян. «Чому ти упевнений, що це були росіяни?» – запитує Сергій. – «Вони могли бути нашими!»

Раптом пролунав свист; земля ніби захиталася. Вибухи пролунали один за одним. Лише російська керована бомба. Далеко не така жахлива, як «Град» – встановлена ​​на вантажівці установка, що випускає 40 ракет за 20 секунд. Усі тут звикли до того, що смерть завжди поряд. Якийсь час тому Дмитро та Саша разом поїхали до міста підстригтися. Коли вони повернулися, то їхнє житло було зруйноване.

Дмитро та Сашко з раннього дитинства усвідомили, що для виживання їм потрібні інші люди. Більшість життя вони жили одні. Їхній батько був алкозалежним і покинув їх, коли їм було сім років. Їхня мати одна виховувала трьох дітей у злиднях, спочатку працюючи у продуктовому магазині, а потім на ринку у Чернігові.

Близнюкам доводилося вставати о п’ятій ранку і допомагати встановлювати свій прилавок з молоком і сиром до початку занять у школі; Тому вони зараз ненавидять рано вставати. Їхній брат, на вісім років старший, у молодості вплутався у дрібну злочинність і почав випивати. Сьогодні він мешкає на заході України, і вони майже не спілкуються.

Вони розповідають свою історію як українську версію американської мрії. Обидва отримали економічні дипломи і завжди працювали на тих самих роботах: фахівці у сфері спортивних ставок, банківські службовці та продавці автозапчастин. Коли почалося вторгнення Росії, і вони побачили, як армія відправляє навіть жінок у Чернігів, вони зрозуміли: підуть служити на фронт.

Але у 18 років вони ухилилися від військової служби та заплатили хабарі, щоб отримати звільнення. Збройні сили прийняли їх лише через кілька місяців. Того дня вони прибули у ТЦК на BMW 5 серії, у костюмах Calvin Klein. Для них важливо це наголосити. «У житті найкраще виходить, — каже Дмитро, — заробляти гроші».

Раптом лунає дзвінок. Вони кидаються бігти, залишивши голубці з гуляшем і повертаються на узбіччя дороги. Коли доходить до порятунку життя, час має вирішальне значення. Знову очікування. Знову прокручування стрічки. Знову лайка. Але сьогодні машина із пораненими не з’являється. За 45 хвилин вони набирають номер свого начальника. «Макспро» так і не дістався до окопа, повідомляє він. Росіяни збили його на шляху. Машина спалахнула. Водія та пасажира поранили, але вони живі. Вони ховаються від дронів десь у кущах.

На зворотному шляху до села панує похмурий настрій. Бронетранспортер коштує близько півмільйона доларів. Підрозділ близнюків регулярно брав його в борг у іншої бригади в обмін на дизельне паливо. Де вони візьмуть нову машину для евакуації? Поки вони не вирішать це питання, то скидатимуть пораненим медикаменти, воду, їжу та ковдри за допомогою дронів та забезпечуватимуть їх необхідними припасами. За вечерею вдома близнюки мовчать. Після вечері вони йдуть до своєї кімнати і зачиняють двері. Увечері яскраво світить місяць.

Дмитро та Сашко чекають, коли війна закінчиться. Але водночас війна надає їм дивного сенсу, без якого вони не змогли б жити. Ким вони стануть, коли війна закінчиться?

Дмитро: Якби я міг зараз відкупитись від служби, то зробив би це. Але це коштує від 7000 до 10 000 доларів. В нас таких грошей немає. І боягузи, які сьогодні не виходять із дому, щоб уникнути мобілізації, або які втекли за кордон, якось вказуватимуть нам, як жити.

Їхні дружини ніколи не відвідували їх на фронті. Занадто далеко, надто небезпечно. Дружина Дмитра мучиться ночами одна з немовлям: «А ти в ліжку, коли кличеш мене!» – звинувачує вона його у погані дні. «Ми тебе туди не посилали», – шепоче 16-річна донька Сашка. Він відчуває тісний зв’язок лише зі своїм 10-річним сином. Коли він забирає хлопчика з футбольного тренування і той кидається йому в обійми, то на мить здається, що передова перебуває в іншому світі.

Жінки вірять оповіданням українських інфлюєнсерів, які намагалися переконати їх, що життя в армії складається з алкоголю та повій. Можливо, їхні родини розпадуться після повернення, кажуть близнюки. Вони змирилися зі своєю долею. Можливо, вони знайдуть собі молодих жінок, які ними захоплюватимуться.

У п’ятницю ввечері сусіднє село обстріляли ракети і керовані бомби. Вранці ми вирушили до Запоріжжя. Дорогою забрали Сергія, який, з похмілля, ще пахне алкоголем, але в піднесеному настрої, сів у пікап. Прогулялися блошиним ринком і побалакали з продавцями старого радянського мотлоху та медалей Червоної Армії. Дмитро та Сашко збирають ці скарби для своєї колекції.

Жителі цього міста пили каву на сонечку, дружини пекарів виготовляли шоколадні еклери, а рибалки ловили коропа на березі глибокої синьої річки Дніпро. У той день світ був спокійний, не враховуючи сирен повітряної тривоги. Ніхто не знав про жахіття і збирання тіл, які снилися цим двом, що стоять на березі річки і дивляться на воду. Та й кому вони б розповіли? Ніхто не зрозумів би.