Війна Росії проти України дедалі більше нагадує стратегічну пастку, в якій Кремль свідомо обмінює людський і економічний капітал на мінімальні територіальні здобутки, тому це не шлях до відновлення імперського статусу, а траєкторія повільного, але системного занепаду

Офіційна риторика Кремля наполягає на тому, що Росія нібито «володіє ініціативою» на полі бою та впевнено рухається до перемоги у війні проти України. Президент Росії Володимир Путін та підконтрольні державі медіа регулярно заявляють про «просування вздовж усієї лінії фронту» і «виснаження українських резервів». Подібні тези інколи знаходять відгук і серед окремих західних політиків, які апелюють до «ресурсної переваги» Росії. Проте системний аналіз військових, демографічних та економічних показників демонструє глибокий дисонанс між заявами та фактичним станом справ. Росія веде війну, яка дедалі більше нагадує саморуйнування: рекордні людські втрати, надзвичайно повільне просування, деградація економіки і технологічне відставання. У стратегічному сенсі це не шлях до перемоги, а симптоми поступового занепаду державної потуги. Росія не лише не наближається до досягнення своїх стратегічних цілей, а дедалі чіткіше втрачає статус великої держави. Про це йдеться в аналітичній публікації Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Стратегічні цілі Кремля та обрані засоби

Російське керівництво послідовно заперечує суб’єктність України, її право на власну історію, мову та зовнішньополітичний вибір. У цьому контексті війна є не лише геополітичним, але й ідеологічним проєктом.

Головною метою президента Росії Володимира Путіна є повернення України до російської сфери впливу — або шляхом прямої військової окупації та анексії, або через встановлення лояльного до Москви режиму в Києві.

Паралельно Кремль прагне зупинити подальше розширення НАТО на схід та обмежити вплив США і Європи у Східній Європі. Фактично Кремль прагне перегляду всієї системи європейської безпеки, сформованої після Холодної війни.

План швидкої війни — із захопленням Києва, паралічем української державності та нав’язуванням маріонеткового уряду — зазнав повного фіаско вже у перші тижні вторгнення 2022 року. Втративши шанс на маневрову війну, Росія була змушена перейти до примітивнішої, але значно кривавішої моделі — війни на виснаження.

Війна на виснаження передбачає поступове «перемелювання» ресурсів супротивника через серію локальних, надзвичайно коштовних зіткнень. Для такої стратегії потрібні:

• демографічна перевага;
• здатність стабільно виробляти озброєння;
• терпимість політичного режиму до масових втрат.

Росія справді має деякі з цих елементів, однак їх ефективність виявилася значно нижчою, ніж очікувалося.

Людські втрати як ключовий показник провалу РФ

З лютого 2022 року російські війська зазнали майже 1,2 мільйона санітарних втрат, з яких 275–325 тисяч — безповоротні. Це найвищі показники для будь-якої великої держави з часів Другої світової війни. Для порівняння, втрати США у Кореї, В’єтнамі, Іраку та Афганістані разом узятих є кратно меншими. Для Росії ці цифри є шоком навіть порівняно з радянським досвідом: втрати у війні проти України у багато разів перевищують втрати СРСР в Афганістані та всі війни Росії після 1945 року разом узяті.

Втрати Росії значно перевищують українські (співвідношення приблизно 2–2,5:1), що особливо показово з огляду на наступальний характер дій російської армії. Основні причини такого рівня втрат РФ – слабка взаємодія родів військ, неефективна тактика, низький рівень підготовки особового складу та успішна українська оборона в глибину, насичена мінами, дронами й артилерією.

Мізерні темпи просування

Ще одним індикатором обмеженої ефективності російських дій є середні темпи наступу. У найважливіших операціях 2024–2026 років російські війська просувалися від 15 до 70 метрів на добу, що є повільнішим, ніж під час найбільш кривавих наступів Першої світової війни, зокрема битви на Соммі.

Навіть на ділянках, де Росії вдалося досягти відносного тактичного успіху, вона так і не змогла здійснити оперативний прорив, який призвів би до обвалу українського фронту. Це свідчить про вичерпання наступального потенціалу та нездатність конвертувати чисельну перевагу у вирішальні результати.

Територіальні здобутки: статистика без тріумфу

Починаючи з 2024 року Росія захопила менше 1,5% території України, що є надзвичайно скромним результатом з огляду на масштаби втрат. Загалом із 2022 року під контролем Росії перебуває близько 20% української території (включно з Кримом і частинами Донбасу), але переважна частина цих здобутків була здійснена на початковому етапі війни й згодом частково втрачена. Таким чином, реальні результати на полі бою кардинально розходяться із заявленою метою повного військового підкорення України.

Військова економіка РФ без майбутнього

Російська економіка поки що не зазнала колапсу після санкцій (зберігається профіцит торгівлі, експорт енергоносіїв і відносна макрофінансова стабільність), проте демонструє дедалі глибші структурні проблеми. У 2025 році економічне зростання сповільнилося у РФ до 0,6%, промислове виробництво скорочувалося протягом більшої частини року, а дефіцит робочої сили та висока інфляція підривають внутрішній попит.

Близько половини державного бюджету РФ спрямовується на війну, силові структури та обслуговування боргу. Водночас ці витрати не створюють довгострокових активів чи технологічних проривів. Показово, що Росія не має жодної компанії у топ-100 світових технологічних корпорацій за ринковою капіталізацією та суттєво відстає у сфері штучного інтелекту й космічних технологій.

Ключовим порятунком для Москви стала економічна залежність від Китаю, який постачає критично важливі компоненти подвійного призначення та поглинає значну частину російського експорту енергоносіїв. Проте така залежність лише підсилює асиметрію у відносинах і знижує стратегічну автономію Росії.

Соціальні та політичні наслідки затяжної війни для РФ

Затяжна війна створює внутрішні ризики для Росії:

• зростання насильницької злочинності серед ветеранів;
• демографічна криза;
• поступове зниження підтримки війни у суспільстві.

Попри це, авторитарна система дозволяє Кремлю ігнорувати суспільні настрої, компенсуючи їх пропагандою та репресіями.

Висновки

Сукупність військових, демографічних та економічних тенденцій свідчить: Росія дедалі менше відповідає критеріям великої держави. Вона не демонструє ані військової ефективності, ані технологічної спроможності, ані привабливої економічної моделі. Навіть збереження ядерного арсеналу не компенсує системного занепаду в інших сферах.

Війна Росії проти України дедалі більше нагадує стратегічну пастку, в якій Кремль свідомо обмінює людський і економічний капітал на мінімальні територіальні здобутки. У стратегічній перспективі це не шлях до відновлення імперського статусу, а траєкторія повільного, але системного занепаду РФ.

Для України та її партнерів це означає, що ключовим фактором залишається витривалість, системна підтримка та здатність посилювати тиск на вразливі місця російської моделі ведення війни.