Відносно високий вік мобілізації в Україні та звільнення наймолодших чоловіків означають, що середній вік українського солдата становить близько 43 років. Через це більшість чоловіків і жінок, які гинуть на передовій, одружені та мають дітей, а Україна стає країною вдів та сиріт

Олена Білозерська та її чоловік завжди хотіли завести дітей. Їй було 34 роки, і вони були готові спробувати, коли у 2014 році на сході України спалахнула війна. Подружжя вирішило мобілізуватись і відкласти плани про народження дитини. На той час, як Білозерська залишила армію, їй був 41 рік, і лікарі сказали, що її шанси на зачаття дитини майже нульові. Було вже надто пізно. Про це йдеться у спецрепортажі CNN, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Народжуваність в Україні падає, зростає кількість людей, які борються з фертильністю або відкладають рішення мати дітей. Водночас зростають втрати на передовій, і мільйони людей, які втекли як біженці, тепер оселилися за кордоном. Результатом стала одна з найгірших демографічних криз у світі.

«Це катастрофа. Жодна країна не може існувати без людей. Навіть до війни щільність населення України була низькою (і) дуже нерівномірно розподіленою», – стверджує Елла Лібанова, провідний український демограф.

За її словами, з початку війни Україна втратила близько 10 мільйонів людей – серед тих, хто загинув, покинув країну або проживає на територіях, які знаходяться під російською окупацією. І хоча народжуваність знижується вже багато років – поширена тенденція по всій Європі – зараз вона майже повністю зруйнована.

Неспровокована агресія Росії змусила мільйони українок поставити своє життя на паузу. Але для багатьох жінок це рішення може дорого коштувати.

Коли Білозерська повернулася з передової, то лікарі сказали їй, що шанс мати власну дитину становить щонайбільше 5%.

«Лікарі порадили мені не гаяти часу та негайно взяти донорську яйцеклітину», – розповідає вона.

Не у захваті від цієї ідеї, Олена почала лікування від безпліддя, хоча шанси були дуже малі.

«Солдати живуть одним днем. Вони доживають до вечора, до наступного дня. У них є нагальні потреби – де взяти гроші на дрони, на ремонт автомобілів. Вони нічого не планують на майбутнє. Я вважаю своїм моральним обов’язком сказати військовослужбовцям-жінкам, якщо вони хочуть дітей у майбутньому, то я б порадила їм пройти обстеження та заморозити свої яйцеклітини. Я ділюся своєю історією, щоб менше жінок потрапляло в таку скрутну ситуацію», – зазначає Білозерська.

Аби максимізувати шанси на успіх процедури екстракорпорального запліднення (ЕКЗ), лікарі зазвичай намагаються отримати від 10 до 15 яйцеклітин у кожному циклі. У випадку Білозерської їм вдалося отримати лише одну, одразу попередивши її, що шанси на те, що вона буде здоровою, невеликі. Після запліднення спермою її чоловіка, лікарі ще раз попередили Олену: ризик того, що це не спрацює, був високим.

Наступні кілька днів були тортурами, подружжя чекало, чи виживе ембріон. Коли це сталося, Білозерська, якій тоді було 42 роки, була готова скористатися своїм єдиним шансом народити дитину.

Саме тоді Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Як повністю навчений військовий офіцер, Білозерська негайно поїхала на фронт. Ембріон залишився в Києві, замороженим та зберігався у кріобанку разом із приблизно 10 000 інших.

«Я повернулася на війну і так боялася, що клініку розбомблять, тому  зателефонувала до них і запитала, чи вивезуть вони кріобанк за кордон. Вони запевнили, що у клініці є посилена стіна, яка захищає ембріони, яка не витримає прямого влучання, але захистить їх від осколків та уламків», – згадує Олена.

Валерій Зукін — один із піонерів репродуктивної медицини в Україні та директор клініки «Надія», де зберігався ембріон Білозерської.

Він підкреслює, що війна має руйнівний вплив на рівень народжуваності в Україні.

«Я бачу це на власні очі. Ми бачимо більше ускладнень, більше аномалій, більше труднощів з виношуванням вагітності до терміну», — сказав він, пояснюючи, що рутинне генетичне тестування ембріонів, які зазнали викиднів, показало, що частота хромосомних аномалій різко зросла з початку війни.

Алла Бараненко, репродуктолог клініки «Надія» також спостерігає більше випадків передчасної менопаузи у молодих жінок.

«Якість яйцеклітин гірша, а їх кількість зменшується — і це через стрес, і це стосується не лише моїх пацієнток, це також стосується донорів яйцеклітин, які є жінками без жодних репродуктивних проблем. Аналогічна проблема спостерігається із чоловічою спермою. Ми зберігаємо сперму вже 30 років. Якщо порівняти якість сперми військовослужбовців зараз із якістю сперми звичайних чоловіків до війни, то вона, звичайно, гірша. Стрес також впливає на чоловіків, але справа не лише у стресі, але й в умовах, у яких вони живуть», — пояснила Бараненко.

Країна вдів

Ірина Іванова мала всі характерні ознаки ранньої вагітності, але не хотіла розповідати чоловікові, доки не дізналася напевно. Він був дуже схвильований можливістю мати дітей, а Іванова не хотіла плекати в нього надію, бо це була хибна тривога.

На той час, коли вона була впевнена, що носить дитину, було вже надто пізно розповідати йому. Павло Іванов, її чоловік, один з елітних пілотів F-16 України, загинув у бою 12 квітня 2025 року.

Коли у грудні 2025 року  народилася її донька, Іванова назвала її Юстиною – ім’я, яке подружжя вибрало разом, коли мріяло про дітей. Юстина має світло-блакитні очі Павла, і, здається, перейняла його спокійний характер.

«Коли я почула її плач, у ту першу мить, я ніби почала дихати. Ви можете відчувати найбільшу радість і найбільший біль, і ви просто звикаєте до того, що це є частиною вас і вашого життя зараз», – каже Ірина.

Україна не публікує дані про свої втрати, але у звіті, опублікованому у січні 2026 року Центром стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні, зазначається, що з початку повномасштабного вторгнення загинуло від 100 000 до 140 000 українців.

Відносно високий вік мобілізації в Україні та звільнення наймолодших чоловіків від мобілізації означають, що середній вік українського солдата становить близько 43 років, що значно більше, ніж у багатьох західних країнах.

Через це більшість чоловіків і жінок, які гинуть на передовій, одружені та мають дітей, а Україна стає країною вдів та сиріт. Офіційна статистика показує, що зараз в Україні проживає 59 000 дітей без біологічних батьків, більшість з них у прийомних сім’ях.

Оксана Боркун багато знає про стигму молодої вдови. Її чоловік Володимир Гунько загинув у Бахмуті влітку 2022 року. Зростаючи в культурі, де горе має бути особистим, а на жінок без чоловіків часто дивляться зверхньо, ​​вона поставила собі за мету полегшити життя українських вдів.

Сидячи у затишному кафе в центрі Києва, Боркун та її подруги Юлія Селютіна та Олена Білецька ділилися історіями за чашкою кави та гарячого какао, поки на задньому плані гудів дизельний генератор через невпинне руйнування Росією енергетичної інфраструктури України.

Трьох жінок, усі вдови, об’єднало спільне горе та бажання допомогти іншим, хто опинився в такій самій ситуації. Їхня онлайн-група підтримки для вдів військовослужбовців зараз налічує понад 6000 учасниць, і вони регулярно організовують особисті зустрічі, вечори пам’яті та інші заходи.

Боркун є рушійною силою багатьох проектів, і саме вона переконала Білецьку долучитися до проекту, спрямованого на отримання подарунків на день народження для дітей загиблих солдатів.

«Так сталося, що у нас з (моїм чоловіком) Вовчиком не було дітей, тому я боялася, що мені буде дуже боляче. Ми так хотіли цю дитину, але не склалося… виявилося, що (робота над цим проектом) допомогла мені зцілитися», – сказала вона, додавши, що зараз група надсилає в середньому 200 подарунків щомісяця.

45-річна вдова Білецька змирилася з тим, що навряд чи матиме власну дитину.

«Війна забрала в мене роки, коли я могла мати дітей», – підсумувала вона.

Коефіцієнт народжуваності в Україні, або кількість дітей, яких народжує середня жінка протягом свого життя, зараз впав нижче одного, порівняно з 1,4 в Європі та 1,6 у Сполучених Штатах.

Витік мізків

Селютіна розповідає, що їхній рух намагався надати овдовілим жінкам можливість стати активними членами суспільства – те, що, на її думку, стане особливо важливим після закінчення війни та початку відбудови України.

Близько 6 мільйонів людей, переважно молодих жінок та дітей, втекли та офіційно зареєструвалися як біженці за кордоном з початку повномасштабної війни у ​​2022 році. Переважна більшість досі живе за кордоном, і на думку Лібанової, чим довше триває війна, тим менша ймовірність їхнього повернення.

«З кожним місяцем тут дедалі більше руйнувань, а з іншого боку, дедалі більше наших військових мігрантів адаптуються до нового життя за кордоном. Повертається дедалі менше людей», – констатувала вона.

Цей величезний відтік також є великою втечею мізків з України.

«Я сподіваюся, що повернуться найкваліфікованіші люди… Економіку та інфраструктуру потрібно буде відбудувати. Нам знадобляться працівники, і здебільшого кваліфіковані. Якщо у нас не буде достатньо таких людей, нам доведеться залучати іноземців, що може бути непогано. Але я сумніваюся, що багато кваліфікованих іноземців приїдуть сюди у великій кількості», – прогнозує Лібанова.

На думку Селютіної, саме тут вдови війни, особливо молодші, можуть допомогти забезпечити майбутнє України.

«Молоді жінки, які втратили своїх близьких, знають ціну втрати. Вони знають, чому наші чоловіки поїхали туди і чому вони не можуть покинути країну зараз. Ми не можемо просто сидіти і чекати, поки хтось інший щось зробить для нас. Ми більше не здатні на це», – зазначила вона.

У 2025 році, коли їй виповнилося 45 років, Білозерська зрозуміла, що старіє. Не лише для материнства, але й для війни. Вона служила снайпером.

«Я справді більше не могла виконувати бойову роботу. Більшість чоловіків (у моєму підрозділі) – молоді спортсмени… звичайно, я більше не могла за ними встигати», – зізналась вона.

Командири давно пропонували Білозерській посісти іншу посаду подалі від лінії фронту, але вона чинила опір.

Коли її мати померла, залишивши батька з інвалідністю самотнього, вона зрозуміла, що настав час повернутися до Києва.

Її ембріон ще був у клініці «Надія».

«Я відчувала, що це мій останній шанс мати дитину. Я звернулася до клініки за своїм ембріоном. І так народився син Павло, коли мені було 46 років. Його друге ім’я — Богдан, що означає «дар Божий». Ти береш його на руки і просто танеш. Він тягнеться до тебе, посміхається, і ти просто божеволієш від нього, це неможливо описати», – радісно повідомила вона.

Бараненко, яка лікувала Білозерську у клініці «Надія», підкреслила, що з усіх випадків, над якими вона працювала, саме ця історія найбільше запам’яталася їй, хоча за свою 20-річну кар’єру вона допомогла зачати 5000 дітей.