Фотоісторії українських добровольців, які свідомо відмовились від цивільного життя і стали військовослужбовцями

Виступаючи із просякнутих багнюкою бліндажів, командних центрів безпілотників, передових спостережних постів та реабілітаційних центрів, семеро українських солдатів розповіли про цивільних осіб, якими вони колись були, солдатів, якими вони стали, – і про те, яку шкоду їм завдала війна

Російські бомби, які почали падати на Україну 24 лютого 2022 року, за одну ніч перетворили десятки тисяч українських цивільних осіб на солдатів. Протягом наступних чотирьох років, коли війна триває, а початковий патріотичний запал згас, ще тисячі людей мобілізовані на військову службу. Виступаючи із просякнутих багнюкою бліндажів, командних центрів безпілотників, передових спостережних постів та реабілітаційних центрів, семеро українських солдатів розповіли BBC про цивільних осіб, якими вони колись були, солдатів, якими вони стали, – і про те, яку шкоду їм завдала війна. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їх фотоісторіями життя.

Олена, 26 років: «Моє місце тут, поки ворог у моєму домі»

Олена працювала адміністратором нічного клубу у Празі.

«Мені здавалося, що все попереду – і часу вдосталь», – каже вона.

Потім вона зрозуміла, що якщо не захистить своє майбутнє, то залишиться в минулому.

У грудні 2024 року вона повернулася до України, вступила до армії та стала льотчицею.

«Я дивлюся на фото «до» і бачу себе спокійнішою. Наївнішою. Все стало іншим. Я стала іншою. Моє «минуле» життя було сповнене постійної погоні: встигнути, досягти, побудувати, заробити, довести. Тепер все простіше: важливо, що мої побратими живі після ворожих ударів. Важкі моменти – це не вибухи чи небезпека. Іноді найважче – це тиша після звістки про втрати», – розповідає Олена.

Вона знаходить сили в думках про свою родину, яка живе далеко від лінії фронту та «виживає тиждень без світла та опалення, але не втрачає надії на краще майбутнє».

Поки тривають бої, вона не може уявити собі іншого життя: «Моє місце тут, поки ворог у моєму домі».

Олег, 37 років: «Я не військовий і ніколи не бачив себе таким»

Як і більшість українців, 24 лютого 2022 року Олег був «розгублений і наляканий».

Дехто побіг до кордонів; інші — до військкоматів.

«Я завмер, намагаючись подолати свій страх. Я не військовий і ніколи не бачив себе таким, і я не розумів, як звичайні люди можуть стати на заваді такому потужному ворогу, як Росія», — каже Олег, колишній працівник неурядової організації.

Він полюбляв рольові настільні ігри та писав художню літературу, але вступив до армії.

Як солдат, каже він, «ти постійно перебуваєш у маленькій кімнаті у своїй голові, простір якої з кожним разом стає дедалі меншим. За вікном живуть інші… а на дверях з твого боку немає ручки, аби вийти».

Війна його струсила.

«Раніше для мене було важливо допомагати іншим знайти свій шлях, стати сильними, впевненими в собі. Тепер я розумію, що техніка позитивного мислення не рятує від озброєних бандитів. Позбутися їх – це спосіб допомогти не словами, а ділом. Всіх не врятуєш. Але навіть твої невдалі спроби матимуть значення», – запевняє Олег.

Анастасія, 19 років: «Раніше в мене не було чіткого уявлення про життєві цінності»

Коли Анастасія закінчила школу, то не знала, ким хоче бути, тому влаштувалася на роботу баристою. Потім вона захопилася дронами – спритними, смертоносними літальними апаратами, які стали центральними елементами війни в Україні – і в березні 2025 року вступила до армії.

«Спочатку я обіймала посаду чергового офіцера безпілотних систем, а потім стала оператором FPV-дрона. Відтоді виявила, що бути жінкою у збройних силах було і залишається найскладнішим. Тобі постійно потрібно доводити, що ти гідна виконувати цю роботу, і на рівних з іншими», – зазначає Анастасія.

Через 11 місяців після мобілізації, Анастасія дізналася що таке щастя.

«Час із близькими, любов, смачна їжа. Бути поруч зі своєю родиною. Не боятися, що не прокинешся завтра. Раніше я не мала чіткого уявлення про цінності в цьому житті через свій вік. Зараз я почуваюся зовсім інакше», – зізналась Анастасія.

Роман, 42 роки: «Я намагаюся не думати про майбутнє»

До початку повномасштабного вторгнення Росії, Роман був одним із провідних біоінженерів України, навченим створювати 3D-моделі для операцій з реконструкції обличчя. Після 2022 року він зголосився медиком-волонтером, а пізніше був мобілізований.

«Якби не було війни, я б, можливо, переїхав до Копенгагена. Я там багато працював з найкращими хірургами», – каже він.

Натомість останні роки він провів у бліндажах по всій Україні. Зараз, зі своєї позиції на півночі України, він намагається «не думати про майбутнє – я живу тут і зараз».

Він бойовий медик у батальйоні безпілотних систем. У певному сенсі, каже він, його життя – це його робота – так само, як і до вступу до армії.

Поки що кінця цьому не видно.

«Я відпочину після війни», – сміється він. Потім робить паузу. «Ні, тоді буде багато операцій з реконструкції. Тож, можливо, після цього».

Віктор, 28 років: «Я дивлюся на ці фотографії, і це ніби інша людина»

Фотографія ліворуч була зроблена на початку 2022 року – за кілька тижнів до того, як Віктор ухвалив те, що, за його словами, було найважливішим рішенням у його житті.

Він уже прослужив чотири роки в армії та переїхав до Польщі, але вдень на початку російського вторгнення повернувся до України: «Не тому, що я не боявся, а тому, що в мене не було вибору».

«На цих фотографіях я молодий. Маленький хлопчик. Я ледве пам’ятаю себе таким. Але я дуже чітко пам’ятаю, ким я став, і на кого мене перетворила війна», – каже Віктор.

Коли він поділився цими фотографіями у соціальних мережах, то кілька тисяч українських солдатів наслідували його приклад: «Наші очі говорять багато. Немає потреби навіть описувати те, що ми бачили чи робили».

Майже всі друзі, з якими він об’єднався, загинули.

«Я дивлюся на ці фотографії, і це ніби інша людина, але водночас я досі той, хто не знав, що чекає попереду. Мабуть, добре, що я не знав», – наголошує Віктор.

Сергій, 42 роки: «Відчуття було таке, ніби ти раптом починаєш поспішати жити …»

У день російського вторгнення Сергій – цивільна особа на державній роботі – вступив до армії. Навесні він став одним із тисяч українських солдатів, захоплених Росією під час облоги сталеливарного заводу «Азовсталь» у прибережному місті Маріуполь.

Його утримували понад два роки, і полон залишається найжахливішим досвідом його життя.

«Це відчуття приреченості… З усього, що я робив в армії та в житті загалом, це було найгірше. Не мати жодного уявлення про те, що може принести майбутнє або що буде далі», – розповідає Сергій.

Протягом довгих днів облоги він розповідає про «глибоку переоцінку своїх цінностей – відчуття було таке, ніби ти раптом починаєш поспішати жити».

Він думав про своє життя до і після війни та ставив цілі щодо того, як він житиме, якщо йому вдасться вижити. Зараз він проходить реабілітацію та живе із дружиною та двома дітьми.

«Якщо я дивлюся на свою фотографію до повномасштабного вторгнення, то можу сказати лише одне: «О, малий, ти не уявляєш, що тебе ще чекає», – підсумовує Сергій.