США ризикують застрягти на Близькому Сході, так само як Росія застрягла в Україні. Це було б помилкою з неймовірно жахливими наслідками. Не лише тому, що США втрачають дорогоцінний час, необхідний для зміцнення своїх позицій на Далекому Сході, але й перш за все тому, що американська громадськість втомилася від міжнародних військових експедицій

Дональд Трамп, як кандидат у президенти США, постійно обіцяв, що за часів його адміністрації не буде «нескінченних війн». Його гасло «Америка понад усе» зосереджувало увагу на внутрішніх справах, тим самим роблячи Сполучені Штати, як він сам проголосив, «знову великими». Війна з Іраном не лише підриває ці обіцянки, але й може стати таким самим викликом для Вашингтона, як війна з Україною для Кремля. Про це йдеться в аналітичній публікації Казімежа Дадака, професора економіки в Університеті Голлінса (США) на сторінках польського видання Wszystko co najważniejsze, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Володимир Путін напав на Україну, сподіваючись на швидку перемогу без значних втрат. Очікувалося, що несподіваний американо-ізраїльський напад на Іран призведе до подібних результатів. В обох випадках головною метою була «зміна режиму» (перехід від ворожого до доброзичливого уряду). Вбивство духовного лідера іранських шиїтів аятоли Алі Хаменеї мало відкрити двері для захоплення влади місцевими опозиціонерами та, у найгіршому випадку, призвести до реалізації «венесуельського сценарію», за яким його наступники, налякані перспективою втрати влади та, можливо, свого життя, без вагань приймуть американські умови.

Цілі та засоби

Офіційні цілі США мають суто військовий характер – демонтаж ядерної програми, знищення арсеналу балістичних ракет та військово-морського флоту Ірану, а також припинення підтримки шиїтських рухів у мусульманському світі. Одним словом, це означає повне роззброєння Ірану, і важко уявити, що будь-який уряд, який захищає свій суверенітет, погодиться на ці умови. Без переходу влади до уряду, повністю залежного від Вашингтона, виконання цих вимог малоймовірне.

Щодо можливості появи уряду, лояльного до Вашингтона, то ми стикаємося зі серйозними проблемами. Президент Дональд Трамп і державний секретар Марко Рубіо голосно закликають іранців вийти на вулиці та захопити владу, але як можна очікувати такого розвитку подій, коли навколо лунають вибухи? Крім того, такі інциденти, як бомбардування школи для дівчаток чи лікарні, не приносять Сполученим Штатам друзів. Загалом, зовнішній тиск, спрямований на повалення уряду, як правило, зближує ряди, а не призводить до дезертирства.

Військовий тиск явно не приніс очікуваних результатів. Знищення значної частини політичного та військового керівництва Ірану не призвело до його капітуляції. Незважаючи на втрати, іранські збройні сили розпочали контратаку менш ніж через дві години після початку війни. Тому влада була готова прийняти такий удар – події явно застали американо-ізраїльську коаліцію зненацька. Сам факт того, що поява армади не призвела до підняття Тегераном білого прапора, став несподіванкою для Вашингтона, але це не спонукало до розробки плану Б.

Такі кроки робляться лише зараз. Відбуваються шалені спроби сформувати коаліцію з тих, хто готовий до збройного повстання в Ірані. Найкращими кандидатами на таку роль, здається, є курди та азербайджанці – обидві нації становлять переважну більшість на північному заході Ірану. Але такий розвиток подій не є очевидним.

Нинішній президент Ірану Масуд Пезешкіан має азербайджанське походження. Азербайджанці також переважно шиїти, тому мають тісні релігійні зв’язки із персами. Курди, загалом, є мусульманами-сунітами, але мають мало досвіду співпраці з американцями. Вони живуть не лише в Ірані, але й в Іраку, Туреччині та Сирії.

У 1991 році, під час першої іракської війни, президент США Джордж Буш-старший закликав іракських курдів до повстання. Однак після перемоги він не надав їм жодної допомоги, а тодішній диктатор Саддам Хусейн жорстоко з ними розправився. Зовсім недавно Сполучені Штати використали курдів у Сирії для повалення Башара Асада, але після досягнення цієї мети Вашингтон схилявся до прихильності переможця Ахмада аш-Шара (араба). Це ставить питання про те, наскільки азербайджанці та курди будуть готові ризикувати своїми головами в цій боротьбі.

Крім того, така тактика, безсумнівно, зустріне сильний опір з боку Туреччини, де курдське повстання триває вже десятиліттями – перспектива курдської держави через кордон є яскравою червоною лінією для Анкари. Тож найперспективніший шлях Америки до досягнення поставлених цілей видається надзвичайно тернистим.

Військовий варіант?

Коаліція США та Ізраїлю має переважну військову перевагу над Іраном. Її повітряні сили майже не існували, протиповітряна оборона була слабкою, і сьогодні можна сказати, що коаліція досягла повної переваги у повітрі. Те саме стосується і її військово-морського флоту. Проблема полягає в тому, що переваги у повітрі та на морі недостатньо, аби змусити Іран капітулювати. Досвід багатьох війн демонструє це.

Наприклад, під час операції «Гоморра» килимове бомбардування Гамбурга в ніч з 27 на 28 липня 1943 року, забрало життя майже 40 000 людей – це не мало стратегічного ефекту. Тактичний вплив також був обмеженим, оскільки, незважаючи на знищення приблизно 75% населення міста та понад 500 промислових підприємств, багато з них відновили роботу через місяць. Також повідомлялося про аналогічний наліт на Токіо (в ніч з 9 на 10 березня 1945 року), який призвів до загибелі до 100 000 осіб. Втрати життів (більше, ніж у Хіросімі та Нагасакі) та подальші авіаудари (кілька сотень тисяч убитих) не поставили Японію на коліна.

Нещодавно американська авіація бомбардувала сили хуситів та урядові сили у Північному Ємені протягом майже двох місяців. Через п’ять тижнів Пентагон підрахував, що здатність супротивника завдавати ракетних ударів знизилася на 87%, а атак безпілотників – на 65%. Тим не менш, через три тижні США уклали угоду, за якою хусити погодилися не обстрілювати американські кораблі, але не ізраїльські. Прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху не знав про поточні переговори та різко розкритикував угоду.

Повітряні атаки можуть завдати дуже болісних втрат, але не обов’язково змусити ворога здатися. Тому вирішальним є масштаб втрат, які іранці готові понести. На це питання немає чіткої відповіді, але варто нагадати, що, незважаючи на знищення майже всього сектора Газа, ХАМАС залишається там, і немає жодних ознак того, що палестинці готові здатися.

Вартим уваги також є власний досвід Ірану, на який напав Ірак у 1980 році, але він вийшов з цього конфлікту без жодних територіальних поступок, незважаючи на величезні втрати протягом восьмирічної війни (за оцінками, 500 000 загиблих, зокрема внаслідок невибіркових газових атак). Варто зазначити, що Іран був один у цій війні, тоді як Ірак підтримували як Захід на чолі зі Сполученими Штатами, так і СРСР. Тому багато спостерігачів ставлять під сумнів здатність коаліції здійснити зміну режиму в Ірані без відправки наземних військ. Міністр оборони США Піт Гегсет натякнув на таку можливість. Більше того, навіть наземне вторгнення не гарантує успіху, як показав випадок із сектором Газа, переважна більшість якого була окупована Ізраїлем.

У цій війні (доки не відбудеться наземне вторгнення) боротьба залежатиме від здатності Ірану здійснювати ракетні атаки та атаки безпілотниками, а також від здатності коаліції нейтралізувати цю загрозу. Іран не має засобів для захисту від нападів, тому він буде приймати бомбардування лоб у лоб. Досвід багатьох війн, зокрема російсько-української, показує, що влада в «хорошій чи поганій» ситуації здатна змусити громадськість піти на багато жертв, тому правління аятол не можна списувати зі рахунків. З іншого боку, ситуація інша, оскільки відсутність перемоги не означає поразки для Сполучених Штатів, Ізраїлю та арабських держав, які межують з Перською затокою. Коаліція може розпастися.

Варто зазначити, що у 2025 році було вироблено 620 ракет Patriot. Значна частина як цього виробництва, так і раніше накопичених запасів була відправлена ​​в Україну. Враховуючи, що для збиття однієї балістичної ракети потрібно щонайменше дві ракети Patriot, ситуація коаліції в цьому плані не райдужна. Витрати – це окреме питання – безпілотник може коштувати кілька тисяч доларів, ракета – понад мільйон.

Політична підтримка

Тут ми підходимо до надзвичайно важливого питання – підтримки цієї війни серед американської громадськості. Незважаючи на початковий успіх, він, м’яко кажучи, обмежений – 27% американців позитивно ставляться до цієї війни. Цей поганий результат є наслідком відсутності пояснень рішення нинішньої адміністрації США стати на стежку війни. Зазвичай у таких випадках президент звертається до нації, а члени кабінету міністрів довго пояснюють причини вжитих дій. Цього разу нічого подібного не сталося.

Згідно з Конституцією США, право оголошувати війну належить Конгресу, що ставить під сумнів законність усієї операції. Щоб вирішити цю дилему, державний секретар Марко Рубіо на третій день війни надав пояснення провідним законодавцям. Його виправдання було вражаючим: він повідомив членам Палати представників та сенаторам, що Сполучені Штати дізналися про плани Ізраїлю бомбардувати Іран і, побоюючись, що відповідь Тегерана пошириться також на американські бази в регіоні Перської затоки, у Вашингтоні вирішили вжити превентивних заходів та вступити у війну.

Це виправдання порушило питання про те, де насправді знаходиться «Західний полюс». Наступного дня президент Трамп заперечив це, стверджуючи, що він змусив Ізраїль вступити у війну. Міністр Рубіо потім пояснив, що його заява була спотворена. Тому важко повірити, що влада США має якусь стратегію. Однак пересічний прихильник ідеології «Америка понад усе» міг скласти враження, що ми насправді маємо справу з випадком «Ізраїль понад усе».

Ці суперечки виглядають ще гіршими у ширшому контексті. За тиждень до початку авіаударів The Washington Post опублікувала статтю, в якій детально висловлювалися серйозні занепокоєння щодо готовності американських військових до проведення військових операцій. Безпосередньо перед початком війни віце-президент США Дж. Д. Венс заявив, що тривала боротьба неможлива, а можливі лише короткострокові дії. Після початку війни Reuters повідомило, що розвідувальні служби США також висловили серйозні застереження щодо успіху цієї військової операції. Можна зробити висновок, що всі наполегливо працювали над тим, аби забезпечити собі якесь алібі на випадок невдачі. Тому важко зрозуміти, чому такий вправний політик, як Дональд Трамп, вирішив ризикнути.

Цей стан справ може погіршитися ще більше, оскільки, як 200 років тому сказав Карл фон Клаузевіц, війна ведеться у «тумані». Кожна сторона вступає у військові операції з планом, але ці плани зазвичай не витримують реальності поля бою. Звичайно, Іран не може виграти цю війну; Розбіжність у силах і ресурсах величезна, але для Тегерана перемогою буде уникнення поразки, тоді як американо-ізраїльські сторони повинні досягти своєї мети, встановивши лояльний уряд, якщо не повністю покірний. Таким чином, ми маємо справу з неймовірно цікавим явищем – з одного боку, величезна асиметрія військових можливостей, а з іншого боку – розбіжність у цілях: Іран – слабкий, але йому також мало що потрібно для успіху.

Ставлення американської громадськості до війни матиме вирішальне значення в цьому питанні. Більшість істеблішменту підтримує, але, як згадувалося вище, пересічний громадянин не поділяє цієї точки зору. З часом, якщо можливі негативні наслідки цієї війни стануть повністю очевидними – зростання цін на паливо і, як наслідок, зростання цін на інші товари, подальші втрати людей і техніки, воєнні витрати – нинішній низький рівень підтримки може ще більше знизитися.

Геостратегічні наслідки

Стратегія національної безпеки США зосереджена на Індо-Тихоокеанському регіоні. Не секрет, що Китай є головним суперником Сполучених Штатів у ролі світового лідера. З цієї точки зору, конфлікти в Україні та Ірані є другорядними. На початку свого другого терміну Дональд Трамп охоче впроваджував політику, спрямовану, з одного боку, на регулювання внутрішніх справ — підвищення економічної конкурентоспроможності, боротьбу з ультралівими ідеями, стримування необмеженої імміграції та підвищення внутрішньої безпеки — а з іншого боку — на обмеження менш важливих міжнародних зобов’язань: змушення Європи взяти на себе тягар оборони від можливого російського вторгнення та допомогу Україні.

Рік потому ситуація зовсім інша. Російсько-українська війна не закінчилася, а Сполучені Штати провели операцію зі зміни режиму в Ірані. Вашингтон ризикує застрягти на Близькому Сході, так само як Росія застрягла в Україні. Це було б помилкою з неймовірно жахливими наслідками. Не лише тому, що США втрачають дорогоцінний час, необхідний для зміцнення своїх позицій на Далекому Сході, але й перш за все тому, що американська громадськість втомилася від міжнародних військових експедицій.

Порушення обіцянок, даних Трампом перед виборами, підірве довіру до всього політичного класу та може породити рух, ще радикальніший, ніж «Зробимо Америку знову великою», якого бояться деякі аналітики. Ідеологія «Америка понад усе» не передбачала ізоляціонізму, а радше раціоналізації взаємодії. MAGA у квадраті виступатиме за виведення військ з усієї Євразії.

Деескалація боротьби з Іраном дасть Трампу нелегко. Не лише тому, що це ризикує завдати величезної шкоди іміджу найбільшої світової держави, але й тому, що Іран не погодиться на припинення вогню.  Далекосяжний вихід з міжнародних зобов’язань може стати навіть необхідним, якщо війна з Іраном, як, наприклад, війна в Іраку, коштуватиме трильйони доларів. Рівень боргу державного сектору США вже перевищує 120% ВВП, що вище, ніж наприкінці Другої світової війни.

Китай і Росія мають усі підстави (надзвичайно дискретно) підтримувати Іран у його зіткненні зі США. Чим більше Америка застрягне на Близькому Сході, тим менше ресурсів і сил вона може спрямувати в інші регіони, зокрема і в Україну. Іран також має величезне стратегічне значення для обох країн. Він захищає Росію від американського проникнення в її «м’яке підчерев’я» (Центральна Азія та Сибір) і забезпечує їй вихід до Індійського океану. Для Китаю, у свою чергу, це життєво важливий елемент сухопутного маршруту Схід-Захід, що дозволяє уникнути морського зіткнення зі США, до якого вони не готові.