Спільнота сестер-василіянок у Запоріжжі складається із трьох черниць, які моляться, працюють і служать людям

Чи замислювалися ви коли-небудь, як живуть українці та про що вони мріють лише за 20 кілометрів від зони бойових дій? Як на них впливає війна? І чи можуть вони не просто виживати, а продовжувати по-справжньому жити? І про що думають посвячені особи, які не покинули свої монастирі та залишилися з цими людьми? Про що їхні молитви та яким є їхнє повсякденне життя? Я провела тиждень у Запоріжжі, яке знаходиться лише за 20 кілометрів від лінії фронту. І не тому, що хотіла знайти відповіді на всі ці питання. Це було набагато буденніше. Мої сестри, які залишилися в цьому монастирі та не покинули його, потребували допомоги. Про це йдеться в авторській колонці Єремії Стеблини, сестри Чину Святого Василія Великого у Провінції Пресвятої Трійці, викладачки української мови у школі-гімназії імені Шептицьких у Львові та секретарки Патріаршої комісії чернецтва Української Греко-Католицької Церкви на сторінках Global Sister Report, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Спільнота сестер-василіянок у Запоріжжі складається із трьох сестер. Їм потрібна була допомога у сортуванні гуманітарної допомоги та ліків, тому ми втрьох відгукнулися на це запрошення. Час, проведений у Запоріжжі, був надзвичайно цінним. І хоча я розуміла всі ризики, пов’язані із перебуванням на передовій, Божа благодать була більшою: з його допомогою я змогла подолати свої страхи та звернутися до людей, які потребували моїх рук та присутності.

Якщо чесно, люди виїжджають із Запоріжжя, а не приїжджають сюди. Щоденні обстріли ракетами, безпілотниками та артилерією, постійна загроза смерті роблять життя в цьому місті нестерпним і важким. До нашого приїзду обстрілювали залізницю та пологовий будинок. Тож до самого міста просто не дістатися. У Дніпрі організували пересадку до Запоріжжя. Це єдиний спосіб дістатися до Запоріжжя, славетної столиці українського козацтва, в нинішніх воєнних умовах.

Завивання сирен час від часу переривається вибухами, іноді далекими, іноді ближчими. Ми навчилися розрізняти, коли стріляє ППО, а коли безпілотник влучає у ціль. Таким чином, сестри також живуть під щоденними обстрілами. У цих умовах вони моляться, працюють і служать людям. І це їхній вибір. Кожна з них мала можливість колись виїхати із Запоріжжя. І кожна з них відповіла «так» на потребу людей бути там.

Дивно, можливо, навіть збіг обставин, але цього року Дикастерія у справах інститутів богопосвяченого життя опублікувала документ під назвою «Пророцтво про присутність» з нагоди Всесвітнього дня богопосвяченого життя. Зокрема, в ньому зазначається, «наскільки сильним є пророчий вимір богопосвяченого життя як «присутності, що залишається»: поруч із пораненими народами та окремими особами, у місцях, де Євангеліє часто проживається в умовах крихкості та випробувань».

Залишатися богопосвяченим у місці небезпеки, тиску, бідності та відчаю — це показувати людям, що Бог не покинув свій народ. Що є надія. І вона полягає в людях, які відкривають свої серця та монастирі, щоб світло могло увійти в життя інших.

Сестра Люція Мурашко, настоятелька монастиря, зі сльозами на очах каже, що до війни в цьому монастирі та каплиці ніколи не було стільки людей, дітей та молоді.

«Наш будинок просто тріщить по швах. У неділю ми всі тут не можемо поміститися. Стільки молоді приходить до нас молитися та вивчати катехизис, що просто не вистачає місця», – наголошує сестра.

Сестри ділили все – каплицю, кухню, їдальню – аби молодь могла зростати у вірі та черпати повноту життя. Черниці не лише моляться разом, але й годують молодь, щоб вони могли добре навчатися та бути разом усю неділю, підтримуючи одне одного. Двічі на тиждень ця молодь відвідує наш монастир. У четвер вони збираються на літургію та читання Божого слова, а в неділю – на літургію, катехизацію та підготовку до літніх християнських таборів для дітей.

Хіба не тому, що, як зазначено у вищезгаданому документі, «це перебування є не лише особистим чи спільним вибором, але й стає пророчим словом для всієї Церкви та для світу. У цьому акті перебування, як зерно, яке приймає смерть, аби життя могло процвітати, у різноманітних та взаємодоповнюючих формах, виражається пророцтво всього богопосвяченого життя». Хіба це не пророче свідчення плекати зерна молодих християн посеред війни? Вони стануть надією церкви та світу завтра. Вони збудують нову Україну своєю вірою та збереженими християнськими цінностями.

Ці молоді люди найбільше здивували мене, коли в неділю разом зі священиками та сестрами-василіанками організували Стрітенські вечорниці. Під звуки дронів та ракет вони жили життям на повну — танцювали, співали українські пісні, плекали свою мову та підтримували власну культуру. Ці молоді люди показали мені, як цінувати життя та жити усвідомлено.

І хіба написання ікон під керівництвом черниці, яке супроводжується невпинним гудінням дронів, не є свідченням Божого життя? І часто при вимкненому світлі.

Звісно, ​​«тим, хто любить Бога, усе допомагає на добре» (Римлян 8:28). Війна занурила кожного з нас у постійний біль. Але війна також допомогла людям поставити собі екзистенційні питання про добро, зло, вічність і життя. Ось чому в сестер тепер в рази більше роботи. Набагато більше людей, які спрагли Слова життя.

Як виявляється, тут, у Запоріжжі, жнива справді великі (Матвія 9:37). І Бог кличе нас бути його свідками на цьому місці. Завдання для кожного з нас під час війни особливо просте: познайомити іншу людину — солдата, добровольця, молоду людину чи дитину — з Ісусом Христом. Усвідомлюючи, що останнє слово належить не війні. Останнє слово належить Богу. І це слово — життя.

Багато людей запитують нас: «Чому ви досі там? Для чого?» Бо у житті богопосвячених осіб здатність бути там, залишатися, не йти, є підтримкою для багатьох. Це жест, який дуже цінується. Але понад усе, це доказ Божої вірності, який дає благодать бути вірним Йому навіть тоді, коли гучні вибухи та снаряди. Чи легко їм бути в таких обставинах? Зовсім ні. Я особисто знаю двох сестер, у яких розвинувся посттравматичний стресовий розлад після перебування неподалік зони бойових дій. Зараз вони успішно проходять реабілітацію. А деякі досі тримаються. Бо вони підтримують оточуючих своєю присутністю та молитвами — солдатів, волонтерів, родини, студентів, молодь.

«Іноді стає так неймовірно важко, так екстремально. А потім раптом мені спадає на думку, що я перебуваю у найправильнішому місці на всій планеті. Протягом усього створеного часу та простору. І я маю бути тільки тут і зараз». Ось так глибоко та зворушливо писав про свій час в окопах український солдат Артур Дронь у своїй книзі короткої прози «Гемінгуей нічого не знає». Однак, ця істина стосується не лише військових. Багато людей, які носять рясу, халат чи комір, безперечно можуть погодитися зі словами Артура.

Бо їхня найбільша молитва, і наша, у часи війни — це та, якою Мойсей молився до Бога: «Встань, Господи! Нехай розпорошаться твої вороги! Нехай ті, хто ненавидить тебе, втечуть від твого обличчя» (Числа 10:35). І нехай вірність і стійкість кожної сестри будуть тихим запрошенням до нього: «Заспокойся, Господи, серед незліченних тисяч Ізраїля» (Числа 10:36). Бо ми можемо все витримати лише в тому, хто нас підкріплює (Филип’ян 4:13).