Незалежно від того, чи розвине Україна справжню ветеранську політичну еліту — чи просто символічний військовий бренд у традиційних політичних організаціях — це може вплинути на здатність інституційних реформ відновити довіру до цивільного управління

Після 35 років незалежності та хвилі реформ після Євромайдану 2013 року, українське суспільство ще демонструє разючу асиметрію: переважну довіру до інституцій, відповідальних за захист держави, та глибоку підозру до тих, хто відповідальний за нею керувати. Цей розрив став ще помітнішим після повномасштабного вторгнення Росії. Хоча війна зміцнила суспільну довіру до збройних сил та інших безпекових установ, вона не вирішила хронічної кризи довіри до судів, політичних партій і значної частини державної бюрократії. Про це йдеться в аналітичній публікації Катерини Одарченко, президентки Інституту демократії та розвитку PolitA та партнерки SIC Group Ukraine на сторінках Центру аналізу європейської політики, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у грудні 2025 року показало, що 94% українців довіряють силам оборони країни. Цифри зросли після нападу Росії в лютому 2022 року, підстрибнувши з 72% наприкінці 2021 року до 96%, що відображає успіх армії у запобіганні розпаду держави та захисті українського суверенітету.

Інші інституції, безпосередньо пов’язані з національною обороною, також користуються високою суспільною довірою. Згідно з грудневим опитуванням Центру Разумкова, Державній службі з надзвичайних ситуацій довіряють 86% українців, Національній гвардії – 72%, військовій розвідці та прикордонникам – понад 70%.

Волонтерські організації, які зіграли вирішальну роль у підтримці військових зусиль, також належать до найбільш довірених осіб в Україні.

Але поза сектором безпеки довіра різко падає. Опитування неодноразово показують, що українці скептично ставляться до політичних інститутів і судової системи.

Лише 15% українців довіряють судам. У прокуратури справи ще гірші: довіру висловили лише 12% українців. Нацполіція має трохи вищі оцінки, але все одно має негативний баланс: їй довіряють 35% українців.

Більш широка інституційна картина викликає ще більше занепокоєння. За даними Центру Разумкова, парламенту не довіряють 76% українців, державній бюрократії – 75%, уряду – 73%.

Цей скептицизм не обмежується окремими інституціями й відображає сумніви щодо здатності політичної системи ефективно функціонувати. Опитування показують, що 74% респондентів не вірять, що українські політики можуть забезпечити політичну стабільність, тоді як 83% сумніваються, що корупцію можна суттєво зменшити.

Протягом останнього десятиліття Україна здійснила масштабні інституційні реформи, зокрема у відповідь на вимоги інтеграції до Європейського Союзу. Такі антикорупційні інституції, як Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура, були створені за підтримки західних партнерів, тоді як судова реформа залишається одним із центральних стовпів порядку денного Києва.

Проте вплив цих реформ на суспільну довіру був обмеженим. Хоча приблизно половина українців довіряють НАБУ, значна частина ще скептично ставиться до бюрократичної системи. Занепокоєння щодо незалежності антикорупційних інституцій періодично викликало громадські дебати, включаючи протести влітку 2025 року після суперечливого законодавства, спрямованого проти цих органів.

У звіті Європейської комісії у листопаді 2025 року відзначено «обмежений прогрес» у боротьбі з корупцією в Україні та попереджено про зростання тиску на антикорупційні установи та організації громадянського суспільства. Законодавчі ініціативи, які можуть обмежити прозорість або послабити інституційну незалежність, ще більше ускладнили проблему. Дебати щодо відновлення державних декларацій про майно чиновників і забезпечення незалежності ключових антикорупційних органів продемонстрували політичну чутливість цих реформ.

Тим часом постійні скандали продовжують підривати довіру. Розслідування Національного антикорупційного бюро у 2025 році, наприклад, виявило незаконні виплати, пов’язані з державною атомною компанією України. За даними слідства, посередники вимагали від підрядників відкатів у розмірі 10–15% в обмін на те, аби уникнути затримок платежів або втратити статус постачальника, що зміцнювало громадську думку про те, що неформальні мережі та політичний вплив ще формують ключові сектори економіки.

Повномасштабна війна спочатку спричинила ефект «згуртування навколо прапора», який підвищив довіру в багатьох інституціях, але з часом ефект послабшав. У той час як у деяких секторах рівень довіри залишається вищим, ніж до війни, багато політичних інститутів повернулися до довоєнних зразків низької довіри.

Високий рівень довіри до тих, хто відповідає за національну оборону, означає, що у майбутньому, ймовірно, зростатиме політична роль людей, пов’язаних зі збройними силами. Україна вже бачила, як видатні військові діячі, зокрема Андрій Білецький і Денис Прокопенко, стали впливовими громадськими голосами, а ветерани матимуть сильну громадську легітимність на майбутніх виборах.

Можна очікувати, що політичні партії зароблять на популярності армії, просуваючи «військові обличчя» в рамках існуючих структур, але вони можуть намагатися робити це без трансформації основної культури.

Незалежно від того, чи розвине Україна справжню ветеранську політичну еліту — чи просто символічний військовий бренд у традиційних політичних організаціях — це може вплинути на здатність інституційних реформ відновити довіру до цивільного управління.

Збройні сили України користуються надзвичайною легітимністю, оскільки продемонстрували ефективність у найважливішому національному завданні: виживанні. Цивільні установи, навпаки, продовжують боротися з давніми проблемами корупції, політичного впливу та слабкої підзвітності. Усунення цієї прогалини у довірі буде одним із головних завдань післявоєнної трансформації України.