У цій східноєвропейській країні проживає близько 110 000 українських біженців, з них 47 000 – це діти

Українські діти з особливими потребами перебувають у підвішеному стані по всій Європі, борючись за доступ до життєво важливих освітніх й терапевтичних послуг. Про це йдеться у спеціальному репортажі Al-Jazeera, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Більшість дітей-біженців задовольняються онлайн-заняттями з фахівцями, з якими вони працювали вдома в Україні.

«Ми не хочемо, щоб діти третій рік поспіль дистанційно навчались. Це не повна освіта. Їм потрібно взаємодіяти», – зазначає Пабло Сапата, голова Управління ООН у справах біженців (УВКБ ООН) у Румунії.

Мільйони українців пройшли через Румунію, шукаючи притулку в різних європейських країнах. У цій східноєвропейській країні проживає близько 110 000 українських біженців, з них 47 000 – це діти.

Румунію похвалили за надання гуманітарної допомоги, але спеціалізовані послуги залишаються недоступними для багатьох.

Зіткнувшись із гостротою ситуації, уряд Румунії, УВКБ ООН та місцеві неурядові організації координують зусилля, щоб охопити тих, хто опинився на марґінесі.

Румунська громадська організація Autism Voice проводить єдиний терапевтичний клас у Бухаресті для українських дітей з особливими потребами.

«Завдяки фінансуванню від УВКБ ООН, ми змогли безкоштовно запропонувати багато годин індивідуальної терапії, і нам також пощастило, оскільки ми знайшли двох дуже хороших терапевтів. Алла, одна з них, із спільноти українських біженців, яка живе тут, у Бухаресті. Ми намагалися знайти більше терапевтів серед українських біженців, у нас була жінка з великим досвідом роботи зі спеціальною освітою в Україні, але наступного дня після нашого знайомства, її будинок в Україні розбомбили, тож вона негайно повернулася», – розповідає Олівіана Джура, керівниця групи.

Інші проблеми з пошуком україномовних або російськомовних терапевтів включають мовні бар’єри та несумісність українських і європейських сертифікатів для спеціалізованих психологічних послуг.

«Якщо терапію перервати, може бути колосальний регрес. Те, чого дітям вдалося досягти великою працею через терапію, втрачається, якщо не практикуватися постійно. Зараз у нас двоє терапевтів і 14-15 дітей. У нас така невелика кількість дітей, тому що ми прагнемо підтримувати терапію на ефективному рівні. Якщо ми запропонуємо одну годину терапії на тиждень, то для дитини це нічого не означатиме. Їм потрібна багатогодинна терапія і вони повинні приходити двічі-тричі на тиждень», – пояснює Джура.

Амалія Гарачава, чотирирічна дитина з аутизмом, відвідує сеанси Autism Voice з Тетяною Скрипою, російськомовним терапевтом, яка родом із Молдови. Повернувшись у Миколаїв, Амалія щодня проходила терапію з мамою Юлією, психологом за професією.

Скрипа каже, що війна вплинула на Амалію, зробила її критично налаштованою та стурбованою новими переїздами.

«Відтоді, як ми почали терапію, ви бачите покращення, вона розвинула ігрові та комунікативні здібності, вона може краще керувати своєю поведінкою. Її занепокоєння новими місцями проживання зменшилося, хоча є ще помітними. Якщо ти пояснюєш їй, що таке нове місце, вона намагається впоратися із ситуацією, і за допомогою батьків або психотерапевта вона може впоратися», – зазначає Скрипа.

Коли Юлія, мати Амалії, втекла до Бухареста у березні 2022 року, то намагалася знайти лікування для своєї доньки. У той час не було послуг для українських дітей. Вона зв’язалася з кількома організаціями і її запросили працювати терапевтом, але Юлія відмовилася, оскільки не мала на кого залишити Амалію.

Згодом, за фінансової підтримки приватного спонсора зі Сполучених Штатів, Юлія провела безкоштовні уроки сенсорної інтеграції для 20 українських дітей зі своєї квартири у Бухаресті.

«Понад 40 сімей звернулися до мене. Вони сказали, що їм це дуже потрібно, але я відповіла: «Вибачте, я не можу вас усіх прийняти», – згадує Юлія.

Її вид терапії допомагає дітям розвивати такі навички, як координація, концентрація та мова.

Для 9-річної Олени, яка має синдром Дауна, виїзд з Києва до Бухареста рік тому означав переривання добре прокладеного шляху до школи.

На щастя, незабаром після приїзду, батьки знайшли їй місце у дошкільному закладі для українських дітей у Бухаресті.

«Я випадково знаю людей, які там працюють, у нас був спільний проект, нас зв’язали мої колеги», – розповідає Марина Корнілова, мама Олени, фахівець з охорони здоров’я, яка працює з громадською організацією в Україні.

Олена була першою з трьох дітей з особливими потребами у дошкільному закладі.

«У них є уроки з вивчення румунської та англійської мов. Вона відвідує уроки англійської мови. Я просто щаслива, що у неї є інші діти, з якими можна спілкуватися. Там усі говорять тією мовою, якою вона володіє, вона говорить російською та українською мовами, вона їх поєднує, але може спілкуватися», – розповіла Марина.

Олена також почала терапію з Юлією у вересні 2022 року.

«Коли Олена зайшла, вона могла сказати лише кілька слів, жодного речення. Лише завдяки сенсорній інтеграції, вона почала говорити, мова — це лише результат того, як її мозок почав працювати, тому що мова неможлива, якщо мозок не працює належним чином. Її ліва і права півкулі мозку почали працювати синхронно. Вона тут робить фізичні вправи з фітнес-м’ячем, а раніше не могла навіть сісти на нього, бо падала, адже не було координації між тілом і мозком. Тепер вона стрибає на нього», – каже Юлія.

Мама Олени Марина додає: «У неї розвинене мовлення, вона може щось конкретизувати. Вона розповідатиме мені історії про дитячий садок або про те, що вона робила протягом дня. Іноді я чую, коли вона грається сама, вона веде діалог між іграшками. Це дійсно великий прогрес».

Через кілька місяців спонсор перестав надсилати гроші, і Юлії довелося скасувати лікування кількох дітей.

«Я залишила дітей, які приїхали із фронтових міст, таких як Маріуполь, Харків, тому що в них немає грошей, щоб заплатити за терапію, і немає будинків, куди повертатися», – пояснила Юлія.

Зараз вона лікує 10 дітей.

«З деякими дітьми я маю одне заняття на тиждень. З Оленою ми намагаємося проводити три заняття на тиждень. Люди мені не платять, тому лише від мене залежить, скільки часу я на них витрачаю. Якщо я бачу якісь результати, якщо я бачу, що батьки дійсно зацікавлені і вони будуть робити те, що я їх прошу, то мені цікавіше працювати з такими дітьми», – стверджує Юлія.

Заняття зі сенсорної інтеграції вимагають часу, а також великої кількості іграшок, ігор й тренажерів.

Її вітальня нагадує маленький спортзал, а полиці на книжковій шафі заповнені до краю.

«Мені потрібно давати їм різні іграшки, щоб тренувати логіку, пам’ять, увагу. Зазвичай, для цих діток нам потрібно близько 500 іграшок, оскільки вони всі різного віку. Нам потрібні іграшки, щоб вивчати тварин, їжу, вивчати, що робити на кухні, вивчати букви чи якісь логічні ланцюжки. Мені потрібні ігри для їхніх пальчиків – різні типи головоломок, мені потрібні іграшки для відпочинку, це велика кількість речей. Бо якщо ви граєте лише з однією іграшкою, ви перевіряєте лише пам’ять, наприклад, або ви перевіряєте лише увагу», – пояснює Юлія.

Тепер, маючи ще менше коштів, вона знову думає про скорочення групи.

«Я продовжу працювати лише з п’ятьма дітьми, якщо не знайду спонсорів. Я дуже втомилася», – зізнається Юлія.