Активісти сподіваються, що новий закон про одностатеві цивільні партнерства продемонструє ЛГБТ-військовим, що країна, заради якої вони ризикують життям, про них дбає

Український нардеп Андрій Кожем’якін — худорлявий та консервативний колишній шпигун, який полюбляє підкреслювати свою християнську віру та велику сім’ю. Він також став неочікуваним новим поборцем за права ЛГБТ в Україні. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

Проєкт закону про цивільні партнерства, який уперше надасть одностатевим парам правовий статус, було внесено цьогоріч до парламенту України, який функціонує, незважаючи на війну.

Комітет Кожем’якіна був першим, хто підняв дискусії навколо законопроєкту, й команда, яка його розробляла, уже готувалась до поразки; вони навіть підготували заяву. Він почав за сценарієм, який вони розпізнали, кажучи про свою підготовку у лавах КДБ за совєцьких часів, про свої релігійні переконання та «особисте ставлення до ЛГБТ-людей».

Після чого, він раптово оголосив про цілковиту підтримку законопроєкту, пославшись на гомофобну заяву президента РФ Владіміра Путіна про те, що в Росії немає ґеїв.

«Усе, що наші вороги ненавидять, … я підтримую. Якщо це ніколи не існуватиме в Росії, це повинно існувати і підтримуватися тут, аби показати їм та подати сигнал, що ми інші. Цей закон подібний посмішці на адресу Європи та середнього пальця на адресу Росії. Тому я його підтримую», — зазначив Кожем’якін.

Інна Совсун, народна депутатка України, яка підготувала законопроєкт і нині намагається провести його через парламент підкреслила, що виступ Кожем’якіна став «найнесподіванішим у її політичній кар’єрі».

Вона надала би перевагу союзникам, які підтримували б моральні аргументи рівноправного шлюбу, проте постає перед важкою боротьбою за ухвалення закону, і того дня стало зрозуміло, що «є люди, які підтримають законопроєкт з різних причин».

Вона почала роботу над законом невдовзі після того, як Москва перейшла кордон України зі своїми військами. Війна зробила боротьбу за права ЛГБТ ще більш актуальною, коли українці помирають за свою країну.

Її команда збирала кошти на обладнання для підтримки приятеля-ґея, який пішов на військову службу, коли вони зрозуміли, що її роль у парламенті означала й інші методи допомоги.

Завдяки законопроєкту, вони прагнули продемонструвати йому — та всім ЛГБТ-військовим, які борються за Україну — що країна, за яку він готовий віддати життя, це та країна, «яка поважає його цінності й те, ким він є.

Україна досягла величезного прогресу у сфері захисту прав ЛГБТ, проте гомофобія досі є поширеною, ґей-військові часто зазнають жорстокого знущання навіть на передовій, а конституція визначає шлюб як союз виключно чоловіка та жінки.

Це не може бути зміненим допоки країна перебуває у стані війни — саме таке юридичне зобов’язання використовував уряд Володимира Зеленського, аби відхилити заклики до рівноправності для військових, які воюють та помирають, захищаючи його.

«Нам потрібно ухвалити цей закон під час війни, аби солдати на полі бою почувалися впевненіше. Але також і для того, щоб, повернувшись до цивільного життя, вони розуміли, що доки вони боролися за нас в окопах, ми боролись [за них] тут», — стверджує Максим Потапович з організації «Військові ЛГБТ», яка ділиться фото та історіями бійців-ґеїв.

Цивільні партнерства означали б фінансову підтримку та офіційне визнання партнерів полеглих військових, а також право приймати медичні рішення, якщо їхні кохані постраждають. Це не абстрактні проблеми.

Багато ґеїв серед українців приховують власну орієнтацію від своїх сімей або ж їх сім’ї від них відвернулись. Якщо на момент смерті вони юридично не перебувають у шлюбі, ці родичі мають право приймати важливі рішення. Деякі побоюються, що їх партнерам можуть заборонити відвідати похорон або їх навіть можуть не повідомити про смерть.

У листопаді 2022-го року у Facebook ширився допис  Лєди Космачевської, у якому вона пояснила, що одружилась зі своїм найкращим другом, аби мати певність у тому, що його бажання будуть дотримані. «Я стану дружиною військового», — написала вона під заголовком, «Які часи, така й наречена».

«Я беру на себе відповідальність за пошук, упізнання, поховання, повідомлення родичам та знайомим. Це я не буду просити священника про відспівування, бо мій чоловік цього не хотів. Це не те, що я хотіла б робити. Не мала б робити… В мого майбутнього чоловіка є чоловік. Вони разом 15 років. Але в юридичній площині України його не існує», — написала вона.

Найгірші побоювання Дмитра справдились наприкінці грудня 2022 року, коли його партнер Олексій отримав серйозне поранення. Йому сказали прибути до лікарні у Дніпрі. «Я був лише за 15 км звідти, коли мені зателефонували та сказали: «Можеш не поспішати». Його партнер загинув.

Керівник неурядової організації каже про свою втрату з надією, що це допоможе українцям та іншим людям зрозуміти, чому новий закон є нагально необхідним.

«Справа не в грошах, справа, передусім, в тому, аби мати можливість побачити [свою кохану людину] у лікарні … Його сім’я добре ставилася до нас, але інші могли б і ні. Незважаючи на те, що цей закон про цивільні партнерства не вирішує всіх проблем, коли відбувається щось [погане], він вирішує більшість із них», – переконаний Дмитро.

Окрім практичних реалій, війна надала екзистенційну актуальність боротьбі за рівні права і проти гомофобії для багатьох ЛГБТ-українців.

«Вони дійсно відчувають, що під час війни їхнє життя може дуже раптово закінчитися, тому вони хотіли б жити вільним життям стільки, скільки зможуть. Це спонукає їх бути відкритими, незважаючи на гомофобію у своїх підрозділах», – сказав Потапович з групи активістів «Військові ЛГБТ».

За останнє десятиліття, залежно від того, як українські активісти зміцнювали демократію і країна приймала європейські цінності, ставлення до прав ґеїв швидко змінювалося.

Нещодавнє опитування засвідчило, що 58% українців позитивно або нейтрально ставляться до своїх ЛГБТ-співвітчизників. Хоча це й низький показник порівняно з Великобританією та іншими західноєвропейськими країнами, але це значне і швидке покращення.

«У 2016 році цей показник становив лише близько 30% і через 5-6 років він збільшився вдвічі, чого інші рухи за рівність [ЛГБТ] досягли за 10 або 20 років», – наголошує Потапович.

Переважна більшість українців — понад 80% — підтримали солдатів-ґеїв, які проходять військову службу.

Потапович як і Совсун, бачить у цьому частково бажання його країни зміцнити свою ідентичність як європейської демократії.

«Можливо, наш уряд або народ не дуже хочуть [підтримувати рівні права], але вони повинні підтримувати наші права. Це впливає на наше становище перед європейськими партнерами, ми дійсно хочемо показати, що Україна — демократична країна», – зазначає Попович.

Попереду ще довгий шлях. Інституційна гомофобія спостерігається в деяких регіонах України, особливо на більш соціально консервативному заході вона супроводжується релігійною гомофобією. Як відображення цього, до війни марші ЛГБТ проводилися у Харкові, Києві та Одесі, але жодного разу у Львові.

Міністерство оборони не підтримало закон, натомість публічно поставивши під сумнів його положення. На прохання прокоментувати свою позицію і підтримку солдатів-ЛГБТ представник Міноборони надіслав відповідь, яка була майже комічною за своїм змістом.

У цій відповіді взагалі не згадувалася сексуальність, незважаючи на виклад довгого списку захищених характеристик, включаючи «расу, колір шкіри, політичні, релігійні чи інші переконання, стать, етнічне чи соціальне походження, фінансове становище, місце походження, мову».

Але активісти ЛГБТ-кампанії та їхні союзники упевнені, що зможуть переконати Міністерство оборони підтримати своїх солдатів.

«Ми змусимо їх переглянути своє рішення. Якщо ти борешся, бийся до кінця, це мій життєвий девіз. Одного, двох, трьох осіб вони, можливо, і не почують, але якщо нас буде більше, вони нас почують», — запевняє Ольга Коломієць, снайперка.

Совсун витрачає близько 70% свого часу на лобіювання закону в парламенті. Народні депутати ще більш консервативні в цьому питанні, аніж українське суспільство, але війна трохи полегшила її кампанію.

«Я кажу їм: «Ви тут, у Києві, п’єте гарну каву, а яке ваше послання нашим ЛГБТ-військовим в окопах про відмову їм у їхніх правах?», – звертається Совсун.

І те, що судова справа дуже повільно просувається через Європейський суд з прав людини, означає, що у кінцевому підсумку, буде перемога.

Майже 10 років тому двоє українських чоловіків подали до суду на уряд за те, що він відмовив їм у правах, якими користуються гетеросексуальні пари.

«Ми ділимося всіма нашими радощами і бідами, як і будь-яка сім’я, але в очах держави ми — дві чужі людини», – дорікає Андрій Маймулахін, один з чоловіків.

Раніше суд виніс рішення на користь російської пари, яке ініціювало аналогічну справу, хоча Москва проігнорувала вердикт.

Рішення в українській справі очікується протягом декількох місяців, і Совсун каже, що це буде обов’язковою умовою для вжиття заходів.

«Я просто хочу, щоб це сталося швидше, аніж пізніше», — сказала вона.

Іван та Роман – одна з пар, які очікують набуття чинності закону. Іван — член розвідувального підрозділу, який займається розвідкою в тилу ворога, що є однією з найнебезпечніших робіт в армії.

Про орієнтацію Івана дізнались і почали говорити після того, як хтось із його підрозділу підслухав розмову між двома чоловіками, і негайна реакція його товаришів по службі підкреслила гомофобію, через яку багато українців приховують власну орієнтацію.

Його відправили спати у підвал, а інші солдати знущалися над ним.

«Більш знайомі хлопці, які служили зі мною в одному взводі, мали більше розуміння, але інші, які не знають мене так добре, говорили дурні жарти. Це одна з найнебезпечніших речей, які можна зробити, і вони всеодно вас не поважають. Проте, жоден із чоловіків не шкодує про свій вибір. Ми бачимо майбутнє в Україні, ось чому ми зголосилися піти на війну добровольцями», – резюмує Іван.

Перекладач: Олександр Колодюк