Росія сьогодні, як і СРСР у 1930-х роках, вбиває українських літераторів та знищує українську культуру

Минулої осені письменниця Вікторія Амеліна розкопувала подвір’я свого колеги – дитячого письменника Володимира Вакуленка на північному сході України. Зазвичай, він писав оригінальні та чутливі вірші для дітей, але його щоденник розповідав про життя під російською окупацією. Після годин безрезультатних копань разом із батьком письменника Амеліна почала сумувати і панікувати. Про це йдеться у спеціальному репортажі NPR, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Момент, коли я подумала, що ми не зможемо знайти цей щоденник, можливо, досі залишається для мене найстрашнішим. У цей момент я відчула, як у мене паморочиться голова, я думаю про всі українські рукописи, які були втрачені за минулі століття, а цей може бути ще один», – згадує Амеліна.

У есе для літературної групи PEN Ukraine минулого року Амеліна написала, що імперська та радянська Росія довго пригнічувала українську культуру. Вона розповіла, як у 1930-х радянська влада вбивала українських письменників та інтелектуалів, знищуючи їхні рукописи та конфіскуючи літературні журнали, які публікували їхні твори.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, за її словами, вона відчувала, що все повторюється знову.

«Росіяни хочуть знищити українську культуру. Вони хочуть убити тих, кого не можуть перетворити на росіян», – зазначала Амеліна.

Вона бачила, як це сталося з Вакуленком, якого забрали з дому та вбили російські окупаційні війська.

Через шість місяців Амеліна втратила власне життя, намагаючись задокументувати звірства війни. Їй було лише 37 років.

«Наче перетасовані сторінки у книзі»

Народившись у Львові, Амеліна вивчала інформатику та працювала в галузі інформаційних технологій, перш ніж стати письменницею. Вона написала відзначені нагородами романи, дитячі оповідання та есе, ставши одним із найперспективніших авторів України.

Після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року вона також писала багато віршів. Рядки одного вірша описували реальність війни як «пожирання всієї пунктуації/пожирання зв’язності сюжету/пожирання».

Вона приймала українців-переселенців у Львові та доставляла гуманітарну допомогу. Але вона хотіла зробити більше. Вона пригадала, як гуляла своїм рідним містом, де колись навчався юрист-правозахисник Рафаель Лемкін за багато років до того, як він ввів термін геноцид.

«Я побачила табличку, присвячену йому, і це змусило мене зупинитися і подумати, що, можливо, я можу зробити більше, ніж перенести ящики з гуманітарною допомогою», — сказала вона на початку червня в Києві.

Тож вона отримала освіту дослідника військових злочинів і приєдналася до Truth Hounds – української організації, яка документує такі злочини. Вона була заснована у 2014 році після того, як російські ставленики силоміць окупували частини Донбасу. Після повномасштабного вторгнення Росії вони потребували допомоги як ніколи.

«Коли спілкуєшся з тими, хто вижив, і очевидцями, то це люди, які, перш за все, глибоко травмовані. Їхня пам’ять постійно перестрибує з одного місця на інше», – зазначала Амеліна.

Їхні розповіді були хаотичні, наче перетасовані сторінки у книзі. Вона намагалася скласти оповідь, використовуючи кредо романіста — «покажи, а не кажи» — запитуючи, що людина бачила, чула чи відчувала. Іноді вона намагалася відновити їхню пам’ять, запитуючи їх про погоду або який одяг вони носили того дня.

«У той же час існувала небезпека, якої я намагалася уникнути, тому що, думаючи як романіст, я могла спробувати зробити історію надто маленькою, оскільки романи часто мають ідеальну сюжетну лінію. У реальному житті не на всі питання будуть відповіді», – казала Амеліна.

Інший письменник

Амеліна поїхала до Ізюма восени 2022 року, невдовзі після того, як українські війська відвоювали його. У Капитолівці, тихому ізюмському селі з грунтовими дорогами та побіленою світло-блакитною церквою, батьки Вакуленка, дитячого письменника, чекали звістки про його місцезнаходження після того, як він зник 24 березня 2022 року.

«Ми не знаємо, що говорили про нашого сина. Можливо, люди визнали його націоналістом, щоб врятуватися», — сказала його мати Олена Ігнатенко наприкінці минулого року, після того, як українські війська звільнили село.

Вакуленко не приховував свого зневажливого ставлення до Росії. В інтерв’ю 2018 року він закликав українців звільнитися від російського впливу.

«Я пережив Радянський Союз і ненавидів його всім серцем. Нам не потрібні ані вони, ані їхні матрьошки. Ми повинні відновити нашу власну культуру», – казав Вакуленко.

Після того, як на початку березня 2022 року росіяни вторглися та окупували Капитолівку, Вакуленко почав записувати побачене у тонкий, хлюпкий зошит із міліметрового паперу. Менш ніж через місяць російські війська напали на його будинок. Наступного дня він скрутив зошит у циліндр, загорнув у поліетиленові пакети та закопав у своєму дворі. А наступного дня російські бойовики, одягнені в чорне, витягли його з дому.

«Він хотів врятувати [щоденник] від росіян. Він хотів, щоб це прочитали українці», — сказав його батько.

Під вишнею

Амеліна приїхала у Капитолівку наприкінці 2022 року, щоб опитати мешканців для Truth Hounds, і поспілкувалася з батьками Вакуленка. Вона розповіла їм, що познайомилася з Вакуленком на літературних фестивалях на сході України, де він читав вголос свої вірші дітям біля лінії фронту.

Саме тоді його батько розповів їй про щоденник.

«Зрештою, ми знайшли його під вишневим деревом. І це був дуже емоційний момент. Це був короткий щоденник, але це був останній твір українського письменника, убитого росіянами», – зазначала Амеліна.

Сторінки щоденника були вологими після того, як вони пролежали у землі протягом багатьох місяців. З дозволу родини, Амеліна відвезла його до літературного музею у Харкові, де його відреставрували.

В одному із записів Вакуленко намагався знайти надію у своїх обставинах.

«Взяв себе в руки і навіть трохи попрацював на городі, заніс картоплю у будинок. Птахи щебечуть тільки вранці. Сьогодні мене з неба привітала маленька зграя журавлів, ніби кажучи «Вірю в перемогу»», — написав він.

У вересні 2022 року, через сім місяців після того, як Вакуленко написав ці слова, українська влада виявила масове поховання в лісі поблизу його села. У книзі обліку загиблих було вказано, що Вакуленко похований саме там, а експертиза ДНК це підтвердила. Поліція повідомила, що Вакуленко був застрелений незабаром після арешту. Йому було 49 років.

Амеліна була на його похоронах, втішаючи матір, яка безутішно обіймала труну сина.

Українська культура стерта

Амеліна розповіла та переказала історію Вакуленка, сказавши, що Росії не можна дозволити знову вбивати українських письменників, як це було під час радянських чисток 1930-х років.

«Сподіваюся, що весь світ бачить, як українська культура систематично винищується нашим сусідом», – сказала вона.

У травні 2023 року Вакуленко посмертно був нагороджений спеціальною премією Міжнародної асоціації видавців. Амеліна прийняла нагороду від його імені на церемонії у Ліллехаммері (Норвегія).

«Я – українська письменниця, кажу від імені колеги, який, на відміну від мене, не пережив чергової спроби Російської імперії стерти українську ідентичність», – сказала вона тоді.

Коли Амеліна принесла нагороду його батькам, то мати обійняла табличку і заплакала. Батько заплющив очі й заговорив із сином, ніби той усе ще був у кімнаті.

«Ми так пишаємося тобою», — сказав він уриваним голосом.

Вони тулилися до Амеліної, яка сама витирала сльози.

«Кожного разу, коли вони говорять про сина, то знову плачуть. Жодні нагороди не замінять вашої дитини», – констатує Амеліна.

Потім троє пішли до великого саду, присвяченого Вакуленку на в’їзді до села. Разом посадили там більше квітів.

За сприяння Амеліни було опубліковано щоденник Вакуленка під назвою «Я трансформуюся: щоденник професії». До нього увійшли його вибрані вірші та передмова Амеліної. Мати Вакуленка приєдналася до Амеліної, презентуючи книгу на Книжковому Арсеналі – великому літературному фестивалі у Києві.

Також виступила Тетяна Терен, виконавчий директор PEN Ukraine, яка розповіла на фестивалі, що головним завданням української культури на наступні десятиліття буде «збереження пам’яті про наших загиблих співвітчизників-українців, продовження їхньої праці та розвитку їхніх ідей».

«Вона була щаслива»

Нещодавно Амеліна отримала річну резиденцію у Парижі для українських письменників. Вона планувала переїхати туди цієї осені зі своїм 12-річним сином і закінчити свою останню книгу, яку вона описала як «щоденник кількох жінок, включаючи мене, які прагнуть справедливості».

«Коли я почала писати, то не була впевнена, що справедливість взагалі можлива. Тепер у мене набагато більше надії», – зазначила Амеліна у червні 2023 року.

Наприкінці червня 2023 року вона повернулася до Капитолівки з групою, до якої входили колумбійський прозаїк Ектор Абад Фасіолінс та журналістка Каталіна Гомес. Абад, який написав книгу-бестселер про вбивство свого батька воєнізованими формуваннями, запросив Амеліну на літературний фестиваль у Картахені та активно виступав за підтримку України Колумбією та іншими країнами Латинської Америки.

Гомес згадала, як Амеліна та Абад стояли разом під вишнею, де був похований щоденник Вакуленка. Амеліна переповіла Абаду його історію, викликавши емоційну розмову.

«Це була розмова між двома письменниками, двома людьми, які постраждали від війни», — сказала Гомес.

Вона також помітила, наскільки близькою здається Амеліна батькам Вакуленка.

«Вона відчувала відповідальність за турботу про його батька, матір і навіть сина. Вона була частиною сім’ї», — зазначила Гомес.

27 червня 2023 року група врешті-решт опинилася у Краматорську на сході України. Вони зупинилися у популярному ресторані приблизно о сьомій вечора. Вони збиралися підняти келихи для тосту.

«Вікторія сміялася. Вона була щаслива», — сказала Гомес.

А потім, приблизно через 15 хвилин, стався вибух. Гомес пам’ятає, як майже всіх навколо повалило на землю. Абад, який був легко поранений, розповів в інтерв’ю аргентинській газеті Clarín, що коли пил розвіявся, Амеліна була єдиною, хто сидів у своєму кріслі, «бліда, як воскова свічка».

Вона так і не прокинулася. Вікторія Амеліна померла 1 липня 2023 року, коли Володимиру Вакуленку виповнився б 51 рік. Ця ракета забрала ще 12 життів.

Через кілька днів Амеліну поховали на її батьківщині, у Львові. Коли несли її труну на цвинтар, то люди на вулицях падали на коліна. Це знак поваги, який українці, зазвичай, виявляють до загиблих воїнів.

Її родина та друзі, заплакані й одягнені у чорне, юрмилися навколо її вкритої квітами могили, коли оркестр співав вірші Василя Стуса, українського поета, який загинув у радянському таборі у 1986 році.

Амеліна несла світло для спадщини українського письменника, убитого російською війною. Тепер її близьким доручено зробити те саме для неї.