Регіональний ландшафт України змінюється через російське вторгнення з точки зору переміщення людей, капіталу та влади. Київ стає домінуючим центром — політично, економічно та демографічно — поряд з такими регіональними центрами, як Львів та Закарпаття. Тим часом багато периферійних регіонів стикаються із прискореним занепадом, переміщенням населення, депопуляцією та економічним деінвестуванням

Повномасштабне вторгнення Росії змінило Україну не лише у геополітичному плані, але й у її внутрішній структурі. Від змін у мовній ідентичності та переміщенні населення до посилення дисбалансів у місцевих бюджетах, моделях інвестування та управлінських можливостях, війна виявила — а у багатьох випадках і загострила — давні відмінності між регіонами. У дослідженні Марії Левонової, генеральної директорки Центру об’єднаних дій та Балажа Ярабіка, засновника консалтингової компанії Minority Report на сторінках видання Центру Карнегі за міжнародний мир досліджуються багатовимірні наслідки трансформації України воєнного часу, а також простежується, як люди, капітал, інфраструктура та політичний вплив перерозподіляються по всій країні. Foreign Ukraine пропонує переказ цього матеріалу.

Крах мовного плацдарму Росії

Одним із найглибших і найтриваліших наслідків війни з Росією став крах культурного та мовного впливу Москви на південному сході України. Південні та східні регіони України, які Росія колись вважала серцем «русского мира», зараз переживають тиху, але незворотну трансформацію. Війна не лише делегітимізувала політичні претензії Росії на ці регіони, але й підірвала основи, на яких колись ґрунтувалися ці претензії.

Демографічні та мовні зрушення вражають. Опитування населення на територіях, контрольованих Україною, показують, що частка українців, які ідентифікували себе як етнічних росіян, знизилася з 20,2% у 2000 році до приблизно 1,9% у 2024 році. Більш показово, що частка українців, які ідентифікували російську як мову, якою вони користуються вдома, зменшилася майже вдвічі між 2020 і 2025 роками, знизившись з 25% до 13%.

Цей зсув стосується не лише мови — він сигналізує про глибшу політичну та культурну перебудову. У квітні 2025 року 58% українців висловилися проти викладання російської мови у школах, порівняно з лише 8% у 2019 році. Навіть на півдні та сході України, де підтримка російськомовного навчання колись була переважною, виникла значна опозиція. Відмова від російської мови сьогодні відображає не лише переоцінку ідентичності, а й заперечення політичного проекту Росії.

Ця переорієнтація супроводжується сплеском громадянської ідентифікації. Вже влітку 2024 року 92% південних українців та 83% східних українців цінували українське громадянство. Серед російськомовних українців 62% вважали Росію ворогом, а понад третина вважала, що воєнні цілі Москви включають знищення українського народу. Це не короткострокові реакції; вони знаменують собою розрив поколінь.

Тим не менш, решта 12% українців досі вважають, що російську мову варто зберегти як культурне надбання через її історичну розповсюдженість. Хоча ця група є меншістю, вона являє потенційний вектор для політичних маніпуляцій під прикриттям мовних прав. Аби запобігти такій експлуатації, Київ має чітко розмежувати політику, спрямовану на підтримку етнічних меншин, від тієї, що регулює використання мов. Поточний імпульс варто використати для консолідації україномовної освіти, державних ЗМІ, послуг та цивільної інфраструктури, забезпечуючи, аби наступне покоління зростало у згуртованому україномовному публічному просторі.

Місцеві фінанси: Київ та решта України

Війна глибоко змінила фіскальну географію України, загостривши існуючі дисбаланси та створивши нові форми територіальної нерівності. Ніде це не проявляється так очевидно, як у зростанні розриву між столицею та рештою країни. У 2024 році Київ, де проживає лише 8% населення України, генерував 39% усіх доходів країни. Хоча більшість регіонів зазнали різкого фінансового скорочення, Київ зафіксував 14-відсоткове зростання ВВП між 2023 і 2024 роками, зміцнивши своє домінування як фінансового та адміністративного центру України. Це зростання було зумовлене не лише припливом внутрішньо переміщених осіб, але й переміщенням підприємств, фінансових установ та державних операцій з регіонів, постраждалих від війни. Таким чином, Київ поглинув значну частину людського та фінансового капіталу країни, посилюючи структурну централізацію в той час, коли інші регіони намагаються підтримувати життєздатну економіку.

Контраст з рештою міст України разючий. Доходи малих міст у 2024 році скоротилися на цілих 45% порівняно з попереднім 2023 роком. Регіональні (обласні) органи влади зазнали 26-відсоткового падіння власних доходів (тобто доходів з місцевих джерел, таких як податки та збори), що посилювалося 25-відсотковим скороченням державних трансфертів. Ці фінансові втрати підірвали основи реформ децентралізації, запроваджених після 2014 року, які раніше партнери України схвалювали як один з головних успіхів внутрішнього управління країни.

Війна ще більше змістила фіскальний баланс у бік міст, зокрема Києва. Фінансові трансферти з центру до міст зросли на 48% з 2022 року, тоді як трансферти сільським громадам скоротилися. Цей зсув частково зумовлений необхідністю: переміщення населення під час війни збільшило кількість міського населення та зосередило попит на послуги у великих містах. Однак ця тенденція урбанізації ризикує відсунути на другий план менші громади; їх зміцнення було суттю реформи децентралізації. Занепад інфраструктури, відтік населення та скорочення податкової бази сільського населення загрожують спустошити сотні міст і сіл, особливо у прифронтових районах. Ця тенденція урбанізації ризикує відсунути на другий план менші громади.

Перенаправлення військового податку до центрального бюджету у 2023 році ще більше послабило фінанси громад. До цих змін муніципалітети отримували частку податку на доходи фізичних осіб, сплаченого військовослужбовцями, розміщеними в їхній юрисдикції. Цей податок тимчасово поповнював місцеві бюджети під час війни. Після того, як центральний уряд перерозподілив цей потік доходів на державний рівень, муніципальна влада втратила критично важливе джерело фіскальної стабільності та інвестиційних можливостей, зокрема для інфраструктури та соціальних послуг. Цей крок був виправданий як захід для оптимізації витрат на оборону, але на практиці він поглибив фінансову залежність місцевих органів влади від трансфертів з центрального уряду.

Освіта традиційно була найбільшою статтею витрат у місцевих бюджетах, навіть з урахуванням субсидій з центрального уряду. Зараз цей сектор співфінансується місцевими органами влади на 51%, адже центр зменшує свою частку витрат на освіту. Оскільки місцеві доходи скорочуються, а державні трансферти залишаються недостатніми, громади намагаються утримувати школи та дитячі заклади, які колись були опорою місцевого громадського життя. Скорочення цих освітніх мереж підриває не лише доступ до основних послуг, але й соціальну інфраструктуру, яка ретельно будувалася в епоху децентралізації. Якщо цей процес буде продовжено, тоді він може скасувати одне з ключових досягнень України з 2014 року: розширення можливостей громад шляхом надання якісних державних послуг поблизу громадян. Це, у свою чергу, підірве місцевий потенціал та довіру до самоврядування.

Економічне домінування Києва підкріплюється концентрацією великих підприємств: у столиці працює 165 великих компаній, порівняно із 68 у Дніпропетровській області, 38 у Львівській області та 37 у Київській області. Зважаючи на те, що людський та фінансовий капітал тяжіє до Києва та окремих центрів на заході, інші регіони, особливо на сході та півдні, намагаються залишатися економічно життєздатними.

Одним із ймовірних наслідків цих тенденцій є прискорена урбанізація в усіх регіонах, незалежно від їх довоєнного рівня розвитку. Оскільки можливості працевлаштування у менших поселеннях зменшуються, населення мігруватиме до міських центрів. Цей демографічний зсув загрожує не лише життєздатності місцевої економіки, але й збереженню регіональної культурної спадщини. У багатьох містах і великих селах можливості збирати, зберігати та передавати нематеріальні та матеріальні культурні цінності швидко зменшуються. Економічний спад може просто випереджати час та ресурси, які необхідні для їх збереження.

Різниця у зростанні доходу на душу населення підкреслює регіональну розбіжність. Між 2021 і 2024 роками регіони з найвищим зростанням були на заході: Закарпатська (19,9%), Івано-Франківська (17,1%) і Тернопільська (15%) області. Натомість, схід і південь, що постраждали від війни, зазнали різкого зниження доходу на душу населення. За межами Дніпропетровської, Київської та Львівської областей, які залишаються фіскальними центрами України, перспективи збалансованого розвитку виглядають дедалі похмурішими.

Цей розвиток фіскального ландшафту свідчить про те, що реформи, пов’язані з децентралізацією, триватимуть, але під зростаючим фінансовим тиском і з вужчим охопленням. Мережі освітніх, медичних та культурних послуг вже скорочуються, особливо в районах, що постраждали від міграції та економічного спаду. Зниження місцевого інституційного потенціалу посилюється втратою надходжень від податку на доходи фізичних осіб, які в менш спроможних громадах традиційно прив’язані до фонду оплати праці шкіл та коледжів. Оскільки ці установи закриваються або консолідуються, громади втрачають як робочі місця, так і фінансові опори, послаблюючи бюджети у малонаселених районах та посилюючи цикл занепаду.

Міжрегіональні порівняння

Для ілюстрації розвитку економічних дисбалансів у воєнній та післявоєнній Україні в цьому розділі порівнюються дві пари регіонів: по-перше, Львівська та Харківська області, що представляють економічно сильні західні та східні регіони, та, по-друге, Закарпаття та Миколаївська області — два прикордонні регіони із контрастними довоєнними геополітичними орієнтаціями.

Порівняння між Львовом та Харковом підкреслює вирішальну роль географії у формуванні економічних траєкторій у воєнних умовах. У Харківській області приблизно 70% великих підприємств було знищено, переміщено або призупинено їх діяльність. У підсумку, обласні та муніципальні бюджети скоротилися на 40%, тоді як місто Харків стикається зі значним руйнуванням житлового фонду та постійними перебоями в електропостачанні. На сході України підприємства зазнали 70-відсоткового падіння продажів між російським вторгненням та кінцем 2023 року.

На противагу цьому, Львівська область поглинула економічну активність та людський капітал зі сходу. На заході спостерігалося зниження продажів підприємств на 39%, а у Львові кількість вакансій зросла на 23% порівняно із довоєнним рівнем. Місто також стало магнітом для іноземних інвестицій: наприклад, ірландська група Kingspan оголосила про інвестиції у розмірі 280 мільйонів євро (320 мільйонів доларів) у виробничий кампус будівельних матеріалів поблизу Львова, який вироблятиме передову ізоляцію, інші будівельні матеріали та рішення для централізованого теплопостачання.

Кампус є найбільшою інвестицією у виробництво, обіцяною Україні, і знаменує собою перше велике зобов’язання західного бізнесу з початку повномасштабного вторгнення РФ, при цьому очікується, що він створить понад 700 робочих місць. Ключові сектори, такі як логістика, енергетика, будівництво та інформаційні технології, значно розширилися, із припливом переміщених підприємств. З лютого 2022 року кількість виробників оборонної продукції, що працюють в Україні, зросла більш ніж удвічі.

Друге порівняння — Закарпаття та Миколаїв — демонструє, як географія кордонів формує економічну адаптацію в умовах воєнного стресу. Закарпаття, яке межує з чотирма державами-членами ЄС (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією), зазнало швидкої та глибокої трансформації. До кінця лютого 2024 року кількість вакансій у регіоні зросла на 55% — це найвищий темп в країні. Іноземні інвестиції запозичили цей приклад, зокрема інвестиції турецької групи ONUR у розмірі 150 мільйонів доларів у проекти відновлюваної енергетики. Закарпаття успішно диверсифікувало свою довоєнну залежність від туризму та грошових переказів, віддавши перевагу виробництву та бізнес-послугам.

Миколаївська область, навпаки, має стратегічне розташування на Чорному морі; у підсумку, вона продовжує нести основний тягар близькості до лінії фронту. Регіон зазнав значних втрат населення, шкоди портовій інфраструктурі та промисловим активам, а також фактичної блокади традиційних морських судноплавних шляхів. Ця розбіжність підкреслює картину воєнного часу: близькість до кордону ЄС створює безпечні торгівельні канали та довіру інвесторів, тоді як колишні стратегічні морські вузли стали економічними зобов’язаннями. Ці зрушення фундаментально змінюють просторову логіку післявоєнної економіки України.

Ринок праці: дефіцит як стратегія

Україна стикається зі значним дефіцитом робочої сили, який загрожує післявоєнному економічному відновленню країни. Для досягнення урядових цілей зростання валового внутрішнього продукту до 2034 року, оціночна потреба у додаткових працівниках коливається від 4,5 до 8,6 мільйона. Тиск на ринок праці посилюється: у 2024 році 60% роботодавців визначили неможливість знайти кваліфікованих працівників як свою основну проблему. Цей дефіцит пояснювався головним чином мобілізацією під час війни (67%) та зовнішньою міграцією (54%). До кінця 2024 року 74% роботодавців повідомили про постійний дефіцит робочої сили, особливо в секторах, які вимагають високої спеціалізації та володіння іноземними мовами.

Деякі з найбільш постраждалих секторів включають сільське господарство та сільськогосподарську техніку, де дороге обладнання залишається невикористаним через дефіцит кваліфікованих операторів. У гірничодобувному та енергетичному секторах вугільні шахти постійно повідомляють про дефіцит щонайменше 100 працівників у кожній. Традиційно чоловічі сектори, такі як будівництво, транспорт та металургія, дедалі частіше залучають жінок для заповнення прогалин у робочій силі. Водночас спостерігається зростаюча невідповідність між кваліфікацією робочої сили та потребами бізнесу: 25% роботодавців назвали дефіцит кваліфікованих кадрів основною проблемою. Прикметно, що 63% шукачів роботи висловили готовність пройти перепідготовку, що підкреслює великий попит на доступні шляхи перекваліфікації. Водночас 64% компаній почали наймати жінок на традиційно чоловічі посади.

Необхідність також змінює практику найму. Частка компаній, які наймають людей з інвалідністю, зросла із 36% у 2023 році до 50% у 2024 році. Частка роботодавців, які наймають внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зросла з 35% до 47%, а частка компаній, які наймають військовослужбовців на цивільні посади, майже подвоїлася, з 24% до 43%. Дефіцит робочої сили також змушує роботодавців оскаржувати норми найму, пов’язані з віком. До 2024 року 77% підприємств наймали працівників старше 50 років, що сприяло зниженню кількості скарг на дискримінацію за віком з 23% до 12%.

Довгострокові демографічні тенденції ще більше ускладнюють перспективи ринку праці. До 2050 року населення України може скоротитися з 41,2 мільйона до 32 мільйонів на територіях, контрольованих Україною, а до 2070 року кількість людей похилого віку (тих, кому за 60 років) може перевищити чисельність населення працездатного віку (віком від 18 до 59 років) – 11,1 мільйона проти 10,9 мільйона. Навіть якби війна закінчилася у 2025 році, ветерани та їхні сім’ї становили б до 15% населення, тобто від 4 до 6 мільйонів, і понад 60% з них – молодші 40 років. Ще однією зростаючою групою є люди з інвалідністю, які складають близько 9% населення (приблизно 3,4 мільйона в середині 2025 року), порівняно з 6,6% або 2,7 мільйонами у 2021 році. Хоча 40% цієї групи не потребують адаптації робочого місця, лише 16% наразі беруть участь у робочій силі.

В Україні зареєстровано 3,7 мільйона переселенців, зосереджених переважно у Дніпропетровській (498 000), Харківській (494 000) та Київській (304 000) областях, а також у місті Київ (374 000). Серед них рівень безробіття становить 15%, порівняно із середнім показником по країні в 11%, а 61% безробітних переселенців активно шукають роботу. З особливими труднощами стикаються переселенці віком від 55 до 59 років, які стикаються із віковими бар’єрами у працевлаштуванні, а також жінки віком від 25 до 35 років, яким часто доводиться поєднувати пошук роботи з обов’язками по догляду за дітьми.

Підприємства стають першими, хто реагує на цю демографічну кризу, часто діючи швидше, ніж держава. Багато з них є лідерами в інтеграції ветеранів, працевлаштуванні людей з інвалідністю та працівників старшого віку, а також у перерозподілі гендерних ролей у командах. Ці практики, які колись вважалися винятковими, можуть пророкувати майбутню структуру ринку праці України.

Прозорість: країна двох обличь

За умов воєнного стану Україна стала країною двох обличь, коли йдеться про прозорість. На папері вона посідає третє місце в Європі з реформи відкритих даних, посівши третє місце у Звіті ЄС про зрілість відкритих даних. Однак на практиці управління воєнним часом започаткувало нову еру непрозорості. Розрив між національними зобов’язаннями та місцевими практиками збільшився, що виявило критичну лінію розлому у демократичній стійкості України.

По-перше, Україна не має актуальних, перевірених даних про населення. Останній офіційний перепис було проведено у 2001 році. Хоча державний Інститут демографії оцінює поточну чисельність населення в 31,5 мільйона, регіональний та віковий розподіл залишаються невідомими. Останній звіт Державної служби статистики про населення датується початком 2022 року. Навіть Інститут демографії не має доступу до оновлених внутрішніх даних. Цей вакуум даних ускладнює не лише управління воєнним часом, але й планування та оцінку політики післявоєнного відновлення — від освіти та охорони здоров’я до регіональних інвестицій.

Одна з резолюцій воєнного часу дозволила органам влади приховувати критично важливу публічну інформацію задля національної безпеки. До травня 2025 року 80% українських муніципалітетів ігнорували національні правила щодо відкритих даних. Transparency International виявила, що 72% міст і селищ не відповідали навіть мінімальним стандартам відкритості муніципалітетів, а місцеві ради, особливо поблизу лінії фронту, часто проводять засідання таємно або переходять виключно на онлайн-формати, що блокує громадський контроль.

У відповідь на зростаючу стурбованість місцевих та міжнародних наглядових органів, парламент України у травні 2024 року ухвалив поправки щодо посилення прозорості на місцевому рівні. Ці зміни до Закону про місцеве самоврядування передбачають онлайн-трансляції та архівування пленарних засідань місцевих рад та засідань постійних комітетів; публікацію порядку денного, протоколів та поіменних голосувань; а також публікацію у форматі відкритих даних майнових активів територіальних громад та результатів обов’язкових інвентаризацій, проведених для їх управління. Хоча правова база покращилася, її впровадження залишається дуже нерівномірним.

Західні муніципалітети продемонстрували вищий рівень дотримання вимог, тоді як багато міст на сході та півдні продовжують посилатися на воєнні умови для виправдання нерозкриття інформації. Результатом є спотворений ландшафт підзвітності: висока формальна прозорість на національному рівні контрастує із обмеженим доступом до інформації на місцевому рівні. Розрив настільки виражений, що навіть народні депутати України повідомляли про неможливість доступу до бюджетних даних від власних муніципалітетів.

Зменшення доступу до інформації не обмежується лише місцевими органами влади. Постанова Кабінету Міністрів про публікацію відкритих даних, вперше ухвалена у 2015 році, була змінена 22 рази з 2022 року, часто таким чином, що ускладнює, а не уточнює зобов’язання. Галузеві неурядові організації зараз опинилися у парадоксальному становищі, коли їм доводиться лобіювати державу, аби вона підтримувала власні стандарти відкритих даних, стверджуючи, що основні набори даних повинні залишатися публічними навіть за умов воєнного часу.

Ця подвійна реальність — високо оцінена система прозорості у поєднанні із поширеною місцевою непрозорістю — створює стратегічний ризик. Міжнародна репутація України як демократії, орієнтованої на реформи, залежить не лише від дотримання критеріїв ЄС; вона спирається на щоденну підзвітність місцевих установ громадянам. У процесі того, як Україна рухається до вступу до ЄС та післявоєнної відбудови, відновлення доступу громадськості до інформації, особливо на місцевому рівні, матиме важливе значення для відновлення довіри, покращення надання послуг та забезпечення демократичного контролю у найбільш постраждалих регіонах.

Інфраструктура та інвестиції: невідповідність пріоритетів

Війна завдала величезної фізичної та економічної шкоди інфраструктурі України. Київська школа економіки підрахувала, що до початку 2025 року збитки від руйнувань, пов’язаних з війною, досягли 170 мільярдів доларів, з яких лише на житло припадає 60 мільярдів доларів, на транспорт – 38,5 мільярда доларів, а на енергетичні системи – 14,6 мільярда доларів. Понад 90% цих руйнувань зосереджено у прифронтових регіонах, головним чином у Донецьку, Харкові та Миколаєві. Якщо врахувати економічні втрати, загальні потреби України у відбудові зростають до 524 мільярдів доларів, за даними Світового банку.

З пошкодженням або зруйнуванням понад 2,5 мільйона будинків та відбудовою лише частини, житлова криза стала однією із найгостріших проблем відновлення в Україні. Рівень володіння житлом, який у 2021 році становив 95%, різко скоротився до 79% до 2024 року. Втрата майна та зростання орендної плати супроводжувалися швидким зростанням цін на оренду.

Розрив між переміщенням та забезпеченням житлом досяг кризових масштабів. На початку 2025 року приблизно 3,7 мільйона людей залишалися внутрішньо переміщеними особами в Україні, проте реакція уряду була вкрай неадекватною. Згідно з даними Міністерства розвитку громад і територій за 2024 рік, лише 4200 переселенців отримали тимчасове житло між 2022 та 2024 роками, тоді як 23 100 переселенців залишалися у списках черги. Інші джерела вказують на ще суворішу картину: у вересні 2025 року лише 63 особи отримали постійне житло, тоді як майже 220 000 активних запитів залишилися нерозглянутими. Цей серйозний дефіцит зберігається, незважаючи на величезні витрати: вартість підтримки переміщених осіб шляхом виплати житла лише у 2022 році досягла 53,5 мільярда гривень (1,2 мільярда доларів США). Розбіжність між нагальними потребами та фактичним виконанням свідчить не лише про фіскальні обмеження, але й про системні недоліки в координації та впровадженні.

У квітні 2022 року Кабінет Міністрів України схвалив програму, яка дозволить місцевим бюджетам придбати або побудувати тимчасове житло для переселенців, з початковою метою у 53 400 квартир, призначених для розміщення 186 000 осіб. Однак, цю амбітну ініціативу було скасовано лише через чотири місяці через фінансові обмеження.

Хоча Офіс Президента України сигналізував про потенційну підтримку українських біженців, які повертаються із Польщі, масштаби руйнувань у поєднанні з обмеженими державними можливостями та зростаючою втомою донорів означають, що житлова криза залишатиметься однією з найскладніших проблем післявоєнного відновлення України.

У відповідь на потреби реконструкції, Україна склала інвестиційний каталог, що містить 250 проектів, потреби у фінансуванні яких перевищують 40 мільярдів доларів. Однак лише 7,4 мільярда доларів – ледве 1,4% від оцінених 524 мільярдів доларів потреб реконструкції – було забезпечено за рахунок державного та донорського фінансування на 2025 рік. Цей різкий дефіцит відображає не лише фіскальні обмеження України та зростаючу втому донорів, але й символічний характер значної частини мобілізації Європи для відновлення.

Реконструкція досі слугувала радше політичним жестом солідарності, ніж структурованим планом, підкріпленим конкретними зобов’язаннями чи фінансовими інструментами. Зберігаються структурні дисбаланси між тим, куди розподіляються кошти, і тим, куди природним чином надходить капітал, що призводить до перезабезпечення деяких регіонів, в той час інші залишаються занедбані. Настрої інвесторів, хоча й публічно оптимістичні, ще не втілилися у стійкі або масштабні зобов’язання. Без чіткішого визначення пріоритетів, прозорої координації та обов’язкових механізмів фінансування, відновлення України ризикує залишитися радше риторичною вправою, ніж дорожньою картою для відбудови.

Тим не менш, соцопитування Європейської бізнес-асоціації від 2023 року показало, що всі американські компанії, що працюють в Україні, мають намір залишитися після війни; 31% навіть були готові збільшити інвестиції. 57% висловили готовність інвестувати навіть під час війни, а 79% вказали на готовність долучитися до зусиль з відбудови. Крім того, майже третина опитаних європейських генеральних директорів розглядали Україну як привабливе місце для нових інвесторів.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в Україні скоротилися на 25% у 2024 році порівняно із 2023 роком, знизившись із 4,5 мільярда доларів до 3,3 мільярда доларів. Ті інвестиції, які залишилися, значною мірою зосереджені у кількох великих містах: на Київ припадає 42,4% всіх ПІІ, далі йдуть Дніпро (14%) та Львів (4,1%). Значна частина півдня та сходу — районів, які найбільше постраждали від руйнувань — фактично була проігнорована. Це відображає демографічний та інституційний зсув на захід, оскільки бізнес, людський капітал та увага уряду відступають із передової.

Це видно у моделях переміщення бізнесу. З початку повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році, майже 19 000 компаній змінили свої юридичні адреси. Тільки у 2024 році переїхало 11 083 компанії, що на 18% менше, ніж у 2023 році, та на 25% менше, ніж на піку надзвичайної евакуації 2022 року, що сигналізує про стабілізацію після початкового реагування на кризу. Майже 775 компаній переїхали з Києва до навколишнього регіону. Окрім передмість Києва, західні регіони, зокрема Львівська та Закарпатська області, стали основними напрямками переміщення, що посилює зміщення економічного центру тяжіння України від постраждалих від війни регіонів.

Цей географічний розрив посилює невідповідність політик. Український уряд визначив оборону, енергетику, інформаційні технології, будівництво та сільське господарство як стратегічні інвестиційні сектори. Але дані Національного банку України за 2024 рік показують, що фактичні потоки прямих іноземних інвестицій зосереджені в інших секторах економіки: 25% скеровані у промисловість (з них 23% – у переробну промисловість), 22% – у гуртову та роздрібну торгівлю (включаючи ремонт автомобілів), 20% – у фінанси та страхування, а 11% – у нерухомість.

Ця невідповідність між національними пріоритетами та поведінкою інвесторів вже призводить до довгострокових структурних спотворень. Західні та центральні регіони, такі як Івано-Франківськ та Черкаси, поступово стають новими інвестиційними полюсами, тоді як південний схід, що постраждав від війни, ризикує скотитися до стійкої економічної маргіналізації. Якщо не буде активно вирішено цю розбіжність, то вона може перетворитися на стійкий післявоєнний дисбаланс, який формуватиме економічну географію України протягом десятиліть.

Таким чином, цей виклик має два аспекти: збільшити загальний обсяг інвестицій та спрямувати їх на довгострокове національне відновлення та конвергенцію. Стратегічні інвестиції у логістику, оборонне виробництво та відновлювану енергетику, особливо у постраждалих від війни та обезлюднілих районах, необхідні не лише для відновлення, але й для перебалансування моделі розвитку України відповідно до очікувань ЄС. Невиконання цього ризикує відтворити вразливості воєнного часу у мирний час, а нерівномірне відновлення підриває національну єдність, європейську інтеграцію та легітимність післявоєнної реконструкції.

Місцева політика: Регрес після децентралізації

Між 2014 і 2022 роками реформи децентралізації в Україні надали нові повноваження 1469 об’єднаним територіальним громадам і були визнані історією успіху демократії. Проте повномасштабне російське вторгнення спровокувало раптову, хоча часто необхідну, рецентралізацію влади. Злиття Міністерства регіонального розвитку з Міністерством інфраструктури у 2022 році символізувало стратегічний поворот: національна оборона та логістика почали мати пріоритет над місцевою автономією та партисипативним управлінням.

Централізація була системною відповіддю на надзвичайний тиск війни. Однак вона фактично заморозила подальший розвиток місцевого самоврядування. Ухвалення рішень перемістилося вгору, фіскальні потоки були скеровані до центру, а раніше делеговані повноваження поступово поверталися. Передача військового податку на доходи фізичних осіб – ключового джерела доходів місцевих бюджетів – до центрального уряду у 2023 році стала серйозним ударом по фінансах громад, які вже й так ослабли через переміщення населення та закриття підприємств. Хоча центральний уряд зобов’язався використовувати ці кошти на військові потреби, до серпня 2024 року лише половина була витрачена на оборону. Через бюрократичну неефективність решта залишилася невикористаною, а не була перенаправлена ​​в інший сектор, підриваючи як довіру до цього заходу, так і фінансову стійкість місцевих органів влади.

Незважаючи на цю рецентралізацію, війна також виявила стійкість інституцій найнижчого рівня України. Місцеві громади та громадянські ініціативи були одними з перших, хто відреагував на гуманітарні та логістичні виклики вторгнення РФ. Вони надали вирішальну підтримку переміщеним особам, мешканцям та збройним силам, продемонструвавши адаптивну здатність та довівши цінність децентралізованого управління навіть в екстремальних умовах.

Однак інституційна картина залишається похмурою. Дослідження, проведене Центром об’єднаних дій, наприкінці 2023 та на початку 2024 років, показало, що темпи реформ децентралізації різко сповільнилися. Центральна влада повернула собі повноваження з міркувань безпеки, тоді як регіональна фіскальна автономія скоротилася. Галузеві реформи, які мали бути впроваджені на місцевому рівні, зокрема в охороні здоров’я, освіті та плануванні, або зайшли в глухий кут, або були відкладені на невизначений термін. Стратегічні документи, розроблені до російського вторгнення, швидко застаріли. Громади у районах, які постраждали від бойових дій, зараз зосереджені на відновленні критичної інфраструктури та стабілізації рівня населення, а не на просуванні довгострокових планів розвитку.

Цей дисбаланс влади між центром та регіонами не вирішиться сам по собі. На передовій та окупованих територіях адміністративні структури розвалилися або стали порожніми. Тим часом, безпечніші муніципалітети стикаються з новими викликами, пов’язаними з припливом населення, розтягненням послуг та зростанням очікувань мешканців. Скасування ключових фіскальних інструментів, таких як військовий прибутковий податок, та порожнеча, що залишилася від застарілих місцевих стратегій, створили вакуум управління в багатьох районах.

Шлях уперед не є однозначно похмурим. У деяких випадках децентралізація донорських коштів дозволила місцевим органам влади та громадським діячам відігравати проактивну роль у відбудові, підвищуючи прозорість та підзвітність. У деяких випадках донорські програми спрямовували кошти безпосередньо до муніципалітетів, як-от Програма ЄС «Україна – місцеве розширення прав і можливостей, підзвітності та розвитку» (97 мільйонів євро, або 112 мільйонів доларів США) та програма (нині неіснуючого) Агентства США із міжнародного розвитку «Децентралізація пропонує кращі результати та ефективність». Такі програми дозволяють громадянському суспільству та місцевим органам влади керувати відбудовою з більшою прозорістю. Місто Буча є яскравим прикладом, де офіс громадянського суспільства отримав 1,5 мільйона доларів на фінансування відбудови одразу після його звільнення навесні 2022 року.

Але це винятки, а не правило. Без чіткої післявоєнної дорожньої карти, яка переосмислить розподіл обов’язків між центральною та місцевою владою, Україна ризикує зберегти неефективність надмірно централізованої системи та втратити одне зі своїх найвідоміших досягнень реформ. У контексті європейської інтеграції та післявоєнного відновлення, місцеві органи влади будуть основними виконавцями реформ. Громадська підтримка та довіра до місцевого самоврядування залишаються міцними. Відновлення балансу між центральною владою та місцевою автономією вимагатиме цілеспрямованої інституційної перебудови, підкріпленої фіскальними інструментами, стратегічною чіткістю та політичною волею.

Соціальна згуртованість: географія переміщення населення

Україна залишається однією з найбільш переміщених країн світу, із 3,7 мільйонами внутрішніх переселенців та 6,9 мільйонами біженців за кордоном у 2025 році. Тим часом бідність в Україні поглибилася з початку повномасштабного вторгнення РФ: за оцінками, до 9 мільйонів людей є соціально незахищеними. Переміщення є одночасно рушійною силою та симптомом цієї соціальної крихкості.

Лише 5% біженців мають намір повернутися до України протягом 2026 року. Основним фактором, який би переконав біженців повернутися, названим 67% респондентів у листопаді 2024 року, є закінчення війни та деокупація територій. Додаткові фактори включають доступ до працевлаштування (43%), житла (21%) та базових послуг, таких як електроенергія, опалення та вода (19%).

Біженці зі східної України, північних областей та Києва особливо неохоче повертаються з-за кордону. Вони стурбовані близькістю своїх колишніх домівок до лінії фронту та вразливістю до ракетних ударів, а також руйнуванням житла та обмеженими можливостями працевлаштування. Серед біженців, які активно працюють або шукають роботу в країнах перебування, очікування повернення до України значно нижчі (52%), ніж серед тих, хто не зайнятий у робочій силі (69%). Це свідчить про те, що економічна інтеграція за кордоном, хоча й має вирішальне значення для стійкості, може зменшити ймовірність репатріації.

Демографічні наслідки перебування біженців за кордоном особливо помітні. Діти становлять 29% українських біженців, а дорослі жінки – 44%. Тривала відсутність цих груп у країні лише поглибить дефіцит робочої сили та прискорить демографічний спад ще довго після закінчення війни.

Всередині України 73% переселенців ще сподіваються повернутися додому – помітне зниження порівняно із 83% у 2022 році. Регіональні моделі переміщення формують ці очікування: ті, хто залишився у своєму регіоні походження, частіше планують повернення (75%), ніж ті, хто переміщений між регіонами (67%). Переселенці з наразі окупованих територій найменш схильні планувати короткострокове повернення, лише 1% очікує повернення найближчим часом, хоча більшість (69%) ще сподіваються колись повернутися.

Певні демографічні групи серед переселенців більш схильні до повернення. До них належать домогосподарства, очолювані жінками (69%), люди похилого віку віком від 60 років (78%), сім’ї з утриманцями (71%), ті, родичі яких ще проживають у їхньому місці походження (78%), та особи, будинки яких були неушкодженими (70%).

Захід України продовжує поглинати більшість переселенців. Ці регіони зараз стикаються зі зростаючим викликом: переходом від короткострокової гуманітарної допомоги до довгострокових стратегій інтеграції. Цілеспрямована політика, яка підтримує зайнятість, житло та освіту для переміщеного населення, є надзвичайно важливою. За допомогою стратегічного планування та належних ресурсів, сучасні моделі переміщення можуть бути перетворені на каталізатор регіонального відродження, допомагаючи обезлюдненим або застійним районам відновитися шляхом інтеграції нових мешканців. Завдяки стратегічному плануванню та належним ресурсам, сучасні моделі переміщення можуть бути перетворені на каталізатор регіонального відродження.

Висновок: Управління зсувом або втрата центру

Регіональний ландшафт України змінюється через російське вторгнення з точки зору переміщення людей, капіталу та влади. Хоча національна ідентичність зміцнювалася завдяки опору, внутрішня рівновага можливостей перебуває під зростаючим тиском. Київ стає домінуючим центром — політично, економічно та демографічно — поряд з такими регіональними центрами, як Львів та Закарпаття. Тим часом багато периферійних регіонів стикаються із прискореним занепадом, переміщенням населення, депопуляцією та економічним деінвестуванням.

Цей момент розриву пропонує рідкісну можливість відбудувати українську державу на збалансованих та стійких умовах. Реконструкція не може залишатися символічною вправою європейської солідарності; вона повинна відповідати реальним економічним географічним та соціальним потребам України.

Інвестиції повинні пріоритезувати живі артерії країни: транспортні коридори, логістичні вузли і транскордонні зв’язки, що пов’язують Україну з європейським ринком. Нещодавно відкрите залізничне сполучення європейської колії у Мукачево, поблизу кордону зі Словаччиною та Угорщиною, ілюструє той вид прагматичної інтеграції, яка приносить відчутну цінність та об’єднує регіональні економіки, а не просто демонструє їх.

Але саме лише відновлення інфраструктури не забезпечить майбутнє України. Соціальні інвестиції — підтримка ветеранів, доступне житло, охорона здоров’я та громадські послуги — будуть не менш важливими для відновлення внутрішньої безпеки та підтримки національної єдності. Ці заходи не є гуманітарними додатками, а опорами довгострокової стабільності: вони допомагають закріпити повернення населення, зменшити соціальну фрагментацію та перетворити витривалість воєнного часу на міцну соціальну стійкість.

Так само, реконструкція має виходити за рамки фізичних та соціальних активів та обмежуватися інституційним оновленням. Програма децентралізації, колись флагманська реформа, має бути відроджена та адаптована до повоєнних реалій. Місцеве самоврядування має бути відновлене не лише за формою, але й за функціонуванням, дозволяючи громадам формувати власне майбутнє та забезпечувати, аби після відновлення була побудована сильніша держава та згуртованіше суспільство.