Франція почала активно лобіювати вступ України в НАТО

Після запеклих переговорів на цьогорічному саміті НАТО у Вільнюсі, у ретельно сформульованому комюніке зазначили, що Україну запросять до Альянсу, коли буде досягнуто консенсусу та умови для її членства. Такий підсумок не викликає здивування, адже вступ України до НАТО неможливий, поки вирує війна, і позиція союзників щодо цього була відома заздалегідь. Однак більш дивною, принаймні для тих із нас, хто стежить за європейською політикою, була позиція Франції з цього приводу. У 2008 році Франція разом з Німеччиною протистояли спробам США розширити НАТО за рахунок України. Цього разу сценарій був діаметрально протилежним, оскільки підтримка Франції контрастувала із більшим скептицизмом зі сторони США.

Про це йдеться в аналітичній публікації Девіда Кадієра, доцента кафедри міжнародних відносин в Університеті Гронінгена (Нідерланди) і запрошеного професора Коледжу Європи у Брюгге (Бельгія) та Мартіна Квенсеса, директора паризького офісу Німецького фонду Маршалла та керівника його програми геополітичних ризиків і стратегії на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Нова позиція президента Франції Еммануеля Макрона застала зненацька партнерів по НАТО, а також французьких аналітиків і, можливо, навіть деяких французьких дипломатів і військових. Їхнє здивування зрозуміле, оскільки ця зміна порушує багаторічну позицію країни, а також деякі з власних дипломатичних ініціатив Макрона за останні роки. Схоже, це продиктовано низкою стратегічних і тактичних розрахунків. Зростає думка, що стаття 5 НАТО забезпечить безпеку України, стримає майбутні напади Росії та закріпить нову військову міць України у західних багатосторонніх структурах дешевше та ефективніше, аніж набір гарантій безпеки, які зараз розглядає Велика сімка. Це нове ставлення до України також відображає поглиблене перекалібрування традиційного французького підходу до європейської стратегічної автономії, яка зараз проходить через зближення та підтримку східного флангу НАТО, а також нову геополітичну пропозицію країнам, розташованим між ЄС і Росією.

Діаметрально протилежний Бухарест

У 2008 році адміністрація президента США Джорджа Буша вирішила розширити НАТО за рахунок України та Грузії. Якщо таку ідею підтримали Польща та країни Балтії, то Франція і Німеччина (а також Іспанія, Італія та Нідерланди) рішуче виступили проти. Для Парижа приєднання цих двох країн до НАТО не було критичним задля колективної оборони Альянсу і перетинало одну із найяскравіших червоних ліній Москви. Таку оцінку поділили кілька експертів з Росії у Вашингтоні, такі як посол у Москві Вільям Бернс і директор Національної ради з розвідки Росії Фіона Гілл.

Загалом, Франція сподівалася, що європейська архітектура безпеки буде побудована разом з Росією, а не проти неї. Розбіжності з більш конфронтаційним підходом адміністрації Буша виявилися ще до Бухарестського саміту. Дипломатичний радник президента Франції Жака Ширака згадує у своїх мемуарах, що у 2006 році, коли Франція висунула ідею гарантування безпеки та нейтралітету України через Раду НАТО-Росія, державний секретар США Кондоліза Райс різко відповіла: «Знову! Ви [французи] вже намагалися заблокувати першу хвилю розширення, ви не заблокуєте другу!» Зароджена французька пропозиція одразу загинула, оскільки, як знову зауважив радник Ширака, жоден союзник по НАТО не підтримав би проект, який міг би сприйматися як ворожий Вашингтону. Зрештою, Бухарестський саміт НАТО породив доленосний компроміс: членство Україні було обіцяно, але не надано — достатньо, щоб викликати реакцію Росії, але недостатньо, щоб захистити ці країни від цієї реакції. Згодом політика Франції щодо регіону характеризувалася одночасною відмовою бути втягненою у геополітичну конкуренцію з Росією на пострадянському просторі та відмовою прийняти дії Росії в цьому регіоні, які порушують міжнародне право.

Нове мислення

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року змінило багато речей, зокрема і політику Франції щодо регіону. Макрон відмовився від дипломатичних контактів з Росією, які він розпочав у 2019 році. Франція також постачає Україні важке озброєння та запропонувала вирішальну підтримку її заявці на членство у Європейському Союзі в червні 2022 року. Але вступ до НАТО донедавна був занадто далеким мостом. У грудні 2022 року Макрон ще зображував це більше як проблему, ніж рішення. Що змінилося за цей час? Чотири фактори, здаються найбільш значущими.

По-перше, ведення війни Росією цілком могло змусити французьких оборонних і зовнішніх політиків дійти висновку, що членство в НАТО є найкращим способом забезпечити безпеку України у довгостроковій перспективі та запобігти майбутній агресії, яка дестабілізує Європу. Хоча Москва розпочала нахабне вторгнення, яке продовжує посилювати, вона була обережною, щоб уникнути потенційних військових зіткнень із НАТО. Як підкреслив на вільнюському саміті президент Франції, Росію, схоже, тримає під контролем тільки 5 стаття Альянсу. Для французьких офіційних осіб ефективність стримування НАТО фактично була підтверджена протягом останніх 18 місяців — і в якийсь момент її варто поширити на Україну. Французькі політики також, схоже, сподіваються, що надання Україні чіткого шляху до членства продемонструє рішучість Заходу та перешкодить Москві думати, що час на її боці.

Інша мета, як нещодавно натякнув Макрон, полягає в тому, щоб вбудувати нову військову міць України у західні багатосторонні структури. Україна наразі зовсім інша країна, аніж у 2008 році. Тоді українська армія була погано навчена, погано оснащена, і в неї проникло багато російських оперативників. У 2008 році лише 20% населення України хотіли вступити до НАТО, а зараз – понад 80%. Завдяки зброї та навчанню, наданим Заходом, і бойовому досвіду, отриманому під час оборони, Україна, ймовірно, стане великою військовою державою у Європі. Таким чином, за словами міністра закордонних справ Франції, вона може стати активом і постачальником чистої безпеки для НАТО.

Але післявоєнній Україні також доведеться пройти через болісний процес відбудови в той час, коли зброя та бойовий досвід будуть масово поширені, а також, ймовірно, виникнуть внутрішні політичні конфлікти. Військові, ймовірно, збережуть значний вплив, особливо якщо ризик нових бойових дій залишиться високим. У цьому контексті інтеграція України до структур НАТО може розглядатися як запобіжний клапан проти нестабільності чи радикалізації та спосіб формування її стратегічного та військового курсу.

Третій фактор у мисленні Франції полягає в тому, що членство України в НАТО зрештою може обійтися Франції та Європі дешевше — економічно, політично та стратегічно — ніж інші варіанти. За відсутності членства України в НАТО, Захід був би змушений роками фінансувати українську армію, щоб забезпечити її захист від потенційної майбутньої російської агресії. Ця так звана ізраїльська модель сильно обтяжить французьку та європейську економіку та промисловість, особливо з огляду на вступ України до Європейського Союзу на горизонті. Обіцянка Берліна виділити Україні понад 12 мільярдів євро до 2032 року дає уявлення про майбутні капіталовкладення. Ці зусилля, додані до вартості реконструкції України та стрес-тесту, який цей вступ означатиме для організації, можуть бути просто занадто високими для європейських держав.

На противагу цьому, комбіноване членство в НАТО виглядає більш економічно ефективним рішенням для європейських союзників. Для Сполучених Штатів, з іншого боку, членство України в НАТО означало б більшу політичну та військову участь, оскільки довіра до статті 5, зрештою, залежала б від зобов’язань США захищати Україну. Адміністрація Джозефа Р. Байдена чітко дала зрозуміти, що вона не хоче бути вплутаною у пряму військову конфронтацію з Росією, і будь-яка майбутня республіканська адміністрація, ймовірно, матиме ту саму червону лінію. Таким чином, якщо Париж віддав би перевагу вступу України до НАТО перед Європейським Союзом, то для Вашингтона все навпаки.

Питання про членство України в НАТО також варто розглядати у поєднанні з більш негайними зобов’язаннями щодо безпеки, які країни Великої сімки зараз формалізують з Україною. Ці гарантії мають на меті закріпити підтримку Заходу через двосторонні угоди, таким чином запобігаючи наслідкам втоми від війни чи внутрішньополітичних змін і протиставляючи розрахункам Кремля, що час на його боці. Париж розглядає такі негайні та конкретні зобов’язання щодо безпеки як те, що зараз потрібно Києву для підтримки його контрнаступу та військових зусиль, а також те, що змусить українське керівництво підходити до переговорів з позиції сили, коли воно вирішить їх розпочати. Відкрита підтримка членства України в НАТО може бути способом для Парижа зробити ці гарантії більш переконливими для України, продемонструвавши, що вони не є втішною нагородою чи альтернативою поглибленому партнерству у майбутньому.

Макрон і Байден, як і раніше переконані, що лише врегулювання шляхом переговорів може, зрештою, остаточно покласти край війні. Але існують розбіжності щодо того, наскільки членство України в НАТО буде сприяти такому врегулюванню. Сполучені Штати та Німеччина вважають, що взяття будь-яких зобов’язань на цьому етапі, до військового рішення, було б контрпродуктивним для забезпечення ефективних переговорів. Франція, навпаки, розглядає запрошення до членства як картку, яку Київ може використати для зміцнення своєї позиції у будь-яких переговорах. Французькі політики також, здається, сподіваються, що чітка перспектива членства України в НАТО може спонукати Москву переглянути свої максималістські цілі. Але може бути й протилежне.

По-четверте, Макрон, схоже, прагне отримати дипломатичні вигоди від утвердження Франції як лідера євроатлантичної інтеграції України. Париж, зокрема, намагався досягти — і відновити свій імідж — у Центральній та Східній Європі, яка тривалий час підтримувала цю інтеграцію. Зовнішньополітичні еліти в регіоні традиційно підозріло ставляться до геополітичного порядку денного Франції в Європі, оскільки вважають його таким, що суперечить їхнім власним атлантистським уподобанням. Цю підозру підживлювали початкові застереження Франції у 1990-х роках щодо вступу їхніх країн до Європейського Союзу та НАТО. Париж сподівається не повторити цю помилку сьогодні, коли йдеться про Україну, і знайти підґрунтя для зближення з Центрально-Східною Європою. Мабуть, не випадково, що нова підтримка Францією України спочатку була сформульована в регіоні: Макроном на конференції GLOBSEC у Братиславі та його колишнім спеціальним посланником з питань Росії на конференції Леннарта Мері в Таллінні. Якщо Париж вважає євроатлантичну інтеграцію України само собою зрозумілою, дії на випередження дозволяють завоювати підтримку та зміцнити роль Франції у майбутньому європейському порядку.

У той час, коли адміністрація Байдена та уряд Німеччини розглядаються як головні перешкоди для членства України в НАТО, підтримку Парижа можна витлумачити як короткостроковий тактичний опортунізм. Звільнившись від необхідності фактично виконувати зобов’язання за статтею 5 найближчим часом, французьке керівництво, мабуть, із полегшенням ухиляється від суперечок, викликаних його часто карикатурними дипломатичними контактами з Москвою. Але залишається й серйозніша довгострокова мета.

Широкий геополітичний порядок денний Франції залишається зосередженим на утвердженні Європи як незалежного геополітичного актора та зміцненні лідерства Франції. Але ці цілі вимагають інших методів у світі після вторгнення в Україну. Донедавна Франція не бажала брати участь у геополітичній боротьбі за пострадянський простір. Але враховуючи цю боротьбу, французькі чиновники вважають, що Європа більше не може миритися із сірими зонами між Європейським Союзом і Росією. Це було відображено у пропозиції Макрона створити Європейське політичне співтовариство. Війна в Україні також викликала як збільшення вимог Європи до стратегічного захисту США, так і стратегічне пробудження на всьому континенті. Унаслідок цього, створення європейської опори в рамках НАТО є незамінним у короткостроковій перспективі для зміцнення європейського потенціалу та лідерства.

Еволюція позиції Франції щодо України також узгоджується з тривалим процесом участі Франції в НАТО. Після свого повернення до Об’єднаного військового командування у 2009 році, а особливо після першого вторгнення Росії в Україну, Париж прагнув змінити свій імідж в Альянсі. Від внеску до Європейської передової присутності в країнах Балтії та повітряної патрульної служби над Польщею до швидкого розгортання 500 боєздатних військовослужбовців у Румунії в рамках сил реагування НАТО, Франція хоче підкреслити свою роль як активного та надійного союзника на східному фланзі. За словами Макрона, Володимир Путін розбудив трансатлантичний альянс «найгіршим електрошоком», зробивши НАТО важливішим, ніж будь-коли, для всіх союзників у регіоні. У цьому контексті Франція повинна взяти на себе провідну роль щодо майбутнього НАТО та європейської безпеки.

Наслідки для європейської геополітики й трансатлантичної політики

Зміна політики Франції щодо України в НАТО є частиною глобальних структурних змін у її зовнішній політиці, які вплинуть на рівновагу в європейських дебатах щодо безпеки та розширення. Після того, як Франція була одним із найзапекліших супротивників «геополітизації» того, як Європейський Союз і НАТО підходили до своїх східних і південно-східних периферій, тепер вона відкрито приймає та просуває це. Окрім підтримки заявки Києва на вступ до НАТО, Париж зняв своє вето на відкриття переговорів про членство в Європейському Союзі з Албанією та Північною Македонією, а також підтримує Україну та Молдову. Це означає радикальний відхід від позиції Франції щодо розширення Європейського Союзу, які вона займала десятиліття. Бажання зробити геополітичну пропозицію цим країнам і побачити, як увесь європейський континент консолідується як блок, можливо, ще більше помітно у прагненні Макрона створити Європейське політичне співтовариство – нову міждержавну дипломатичну структуру, яка виключає Росію та Білорусь.

Мартін Квенсес

Мотиви зміни політики Франції також можуть пророкувати майбутню трансатлантичну та європейську напруженість. Вартість інтеграції України до Європейського Союзу та її реконструкції змусить європейських лідерів піти на складні політичні компроміси, що посилить розчарування через розподіл тягаря зі Сполученими Штатами. Франко-німецькі відносини, які нещодавно пережили ненайкращі часи, тепер знайшли іншу точку розбіжностей. Зміна політики Франції щодо України уже викликала певне роздратування у Берліні.

Зрештою, Франція тепер приєдналася до тих держав, які виголошують високі гасла на підтримку України і ризикують дедалі більше відриватися від реальності західної політики. Заяви про те, що Україна зараз захищає всю Європу, можуть бути корисними чи необхідними для виправдання фінансових і військових витрат для внутрішньої аудиторії. Але це не обов’язково є правдою, і створює для України хибне уявлення про те, як далеко Захід готовий піти заради неї. Впоратися із очікуваннями та розчаруваннями Києва, ймовірно, стане одним із найскладніших політичних питань для західних країн, включаючи Францію.