Варто визнати, що всі ймовірні «зради Заходу» у минулому були не результатом якоїсь притаманної бездушності, а результатом переосмислення власних інтересів та чистого розрахунку: те, що важливо для конкретної держави і народу

Дозволити російським спортсменам, зокрема військовослужбовцям, які відкрито підтримують Путіна та агресію проти України, виступати на міжнародному рівні – ніби нічого не сталося? Чим ближче до осені, тим частіше згадується слово «нормалізація» відносин з Росією. Поки що це у спорті, але є багато ознак того, що незабаром це – на нашу шкоду – проявиться і в геополітиці. Про це йдеться у фельєтоні польського оглядача і публіциста Збігнєва Бартуша на сторінках Forsal, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Перед майбутнім Krynica Forum 2023, який буде присвячений широкому розумінню безпеки нашої частини Європи, я розмовляв із Робертом Корженьовським, чотириразовим олімпійським чемпіоном, про настрої у світовому спорті через півтора року після російської атаки на Україну. Висновки – м’яко кажучи – дуже сумні. І для українців, і для нас. За оцінками нашого лідера, група країн, які відкрито поділяють наше (умовно кажучи, західне) бачення цієї війни з усіма її наслідками, становить приблизно 20% членів Міжнародного олімпійського комітету.

«Існує понад 40 національних команд із 205, пов’язаних з МОК. Звісно, ​​це не звільняє нас від обов’язку проголошувати свою правду та дотримуватися системи цінностей. Водночас  вірність ідеалам не можна ототожнювати з ідеалізмом, відірваним від реалій глобалізованого світу», – каже Корженьовський.

Перекладаючи це брутальною мовою спортивної політики: більшість країн у більшості світових федерацій, ймовірно, проголосують за те, щоб дозволити росіянам брати участь у ключових змаганнях, можливо (спочатку) з певними обмеженнями, і нам, полякам, доведеться конкурувати з цими особами; альтернативним рішенням є бойкот, який тільки зашкодить нам. Тому що наші спортсмени, які роками готувалися до чемпіонату світу чи Олімпіади, втратять шанси на титули.

«Нормалізація» Олімпійських ігор. Тріумф росіян

Цей сценарій виглядає дуже ймовірним менш ніж через рік, під час Олімпійських ігор у Парижі. Сім років тому в Ріо-де-Жанейро російська збірна почала саморуйнуватись не через агресію проти Криму (яка мало кого хвилювала), а через розкриття гігантського допінгового скандалу. МОК допускав до участі в цих іграх лише тих, хто не був покараний за вживання заборонених речовин. У підсумку, крім однієї людини, в Бразилії не з’явилися, зокрема: троє російських спортсменів, а також не було веслувальників, плавців, байдарочників і п’ятиборців.

«Після російської агресії проти України, атмосфера навколо російських спортсменів дуже напружилася: ми, польські спортсмени, почувши, що наші українські колеги мають піти на фронт захищати батьківщину, вирішили, що конкурувати з росіянами у спорті неможливо, ніби нічого не сталося», – каже Роберт Корженьовський і нагадує, що лише через місяць після злочинної атаки Росії на сусідів наші футболісти мали зіграти проти росіян у плей-офф Чемпіонату світу.

Вони вирішили бойкотувати цей матч, чеська та шведська команди нас підтримали, і ФІФА зрештою підтримала це. Це сила солідарності.

Але Захід із самого початку не був послідовним у такому ставленні. Це завдяки зусиллям росіян, які з самого початку намагаються нав’язати всім свою риторику, що політика є політика, а спорт – це спорт. Російські спортсмени демонстративно дивуються, коли українські спортсмени не хочуть подавати їм руку.

«При цьому, російській владі вдалося прищепити власну точку зору на війну в Україні багатьом країнам світу. Деякі суспільства поділяють їхні погляди, деякі відкрито їх не відкидають, інші бачать «якусь не зовсім зрозумілу для них суперечку», тому не хочуть втручатися. Ефект полягає в тому, що росіяни починають з’являтися на наступних міжнародних змаганнях, з певними обмеженнями і суворістю, але все ж. І тоді у спортсменів з таких країн, як Польща, які бойкотують участь росіян з моральних міркувань, виникає велика проблема: як протестувати проти війни, не зашкодивши собі, а вміючи радіти змаганням і перемогам», – описує Корженьовський.

Він каже це з точки зору людини, яка глибоко вірить у те, що кожен, хто піднявся на спортивну вершину, має моральний обов’язок робити щось більше, ніж просто вигравати медалі та кубки чи встановлювати рекорди:

«Стоячи на подіумі, ми отримуємо спеціальний соціальний мандат. Ми можемо і повинні використовувати його для проголошення та поширення важливих цінностей. Сьогодні однією з таких цінностей є донесення нашої незгоди зі злочинною агресією та релятивізація цієї жахливої ​​війни», – наголошує чотириразовий олімпійський чемпіон і використовує як приклад позицію Іги Свьонтек, яка робить феноменальну роботу, коли її федерація точно не витримала цей виклик.

Проблема в тому, що Росія – не єдина країна, влада якої проводить політику, яка суттєво відрізняється від західних цінностей. На Олімпійських іграх і чемпіонатах світу ми бачимо багато спортсменів з авторитарних країн, які порушують права людини і є агресивними… Чи не суперечить це ідеї олімпізму? Хіба Берлін 1938 року не був достатньо шокуючим уроком? Ми вже забули, навіщо Злу потрібні ігри?

Корженьовський відповідає мені так: «Російська агресія проти України нагадала нам, особливо європейцям, про цінності, які ми роками тримали осторонь. Це змушує вас реагувати, робити моральний вибір, приймати складні рішення та виправдовувати їх перед громадською думкою. У таких реаліях стають більш помітними практики країн і урядів, які ми, на Заході, вважаємо аморальними чи осудливими. У той же час ми усвідомлюємо, що для націй і суспільств, які мають різну історію та чутливість, різні підходи до політики чи геополітичного розташування, те, що робить Росія, є нормальним і те, що, на нашу думку, є порушенням прав людини, також є нормальним.

Я запитую його, як це перетвориться на спортивну конкуренцію у найближчі роки.

«Демократія у глобалізованому спорті, ймовірно, і в МОК, буде працювати таким чином, що російські спортсмени повернуться. Прикладом можуть бути види спорту, які вже дозволили їм змагатися. Можливо, не повноправно і без очікуваного Кремлем блиску, але це ПЕРШИЙ КРОК. Це глобальний бізнес і це вирок спортивної демократії, в якій ми з нашими цінностями — гучна і важлива, але все ж — меншість», – відповідає він.

Саудівська ліга та західне промивання мізків

Про надзвичайну інвестиційну активність багатих країн Близького Сходу, особливо Катару, Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, на Заході ми розмовляємо з іншим учасником Krynica Forum, доктором Вітольдом Репетовичем з Академії військових мистецтв. Саудівці купують відомі футбольні клуби та ЗМІ. Саудівці залучають топових гравців, зокрема зірок світового футболу.

«Вони роблять це для того, щоб найближчим часом активніше формувати західну громадську думку. Економічний вплив перетвориться на вплив політичний, це точно. Також варто звернути увагу на зростаючу мусульманську спільноту на Старому континенті. Хоча такі країни, як Катар, Емірати та Саудівська Аравія, не є джерелом міграції через їхнє економічне становище, а у випадку Еміратів та Катару також через їхній демографічний потенціал, вони отримали значний вплив на європейських послідовників ісламу – вони підтримували мечеті, школи… з 1980-х років. У ХХ столітті на це були витрачені десятки мільярдів доларів, особливо із Саудівської Аравії та Катару. Недаремно», – каже доктор Репетович.

Нагадуємо, що донедавна спадкоємця престолу Мухаммеда бін Салмана, який фактично правив саудівською монархією, на Заході асоціювали з бензопилою, якою було вбито зірку арабської журналістики Джамаля Хашоггі у Стамбулі у 2018 році.

«Звичайно, ані Саудівська Аравія, ані ОАЕ не мають наміру розривати відносини із Заходом, перш за все тому, що їх безпека залежить від підтримки з боку США. З іншого боку, після наступних нормалізаційних актів, близькосхідна головоломка починає змінюватися, а це означає, що країни починають проводити більш незалежну політику», – додає експерт.

Саудівські та еміратські компанії дедалі частіше звинувачують у співпраці з Росією та допомозі їй обходити санкції.

У даному випадку йдеться вже не про просто спортивну конкуренцію і навіть конкуренцію у великому бізнесі – а про геополітику як таку. Польщі, завдяки потужній підтримці Америки, а точніше – адміністрації Джо Байдена – вдалося вибудувати досить послідовний західний наратив про війну в Україні, її причини та значення для Європи та всього світу, особливо тієї її частини, що (з відтінком зверхності?) ми звикли називати його «цивілізованим». Але як реалісти, які багато разів переживали «зраду Заходу» в минулому, ми чудово знаємо, що це не єдиний наратив з нашого боку барикади. Насправді, ми знайдемо в країнах ЄС і навіть у Польщі та США надзвичайно впливових людей, які стверджують, що між Росією та нами немає барикад.

Почнемо з того, що варто визнати, що всі ймовірні «зради Заходу» в минулому були не результатом якоїсь притаманної бездушності, а результатом переосмислення нашими союзниками власних інтересів. З точки зору окремих урядів, вони були результатом чистого розрахунку: те, що важливо для конкретної держави і народу. І це правильно: чому англійці чи французи ставили б добро Польщі вище свого? Знаменита «Ми не хочемо вмирати за Гданськ» стала символом перевизначення інтересів та альтернативного наративу. Зараз багато-багато людей не хочуть вмирати за Київ. Останніми роками зріс і табір тих, хто не хоче вмирати за непокірну Варшаву – просто вони не визнають цього вголос через свої альянси.

Саркозі, Гьокке та інші сіячі «нормалізації»

Утім, ми повинні бути дедалі готовішими спростовувати проросійський наратив. У Франції, яка наступного року прийматиме Олімпійські ігри, які Кремль вважає чудовою можливістю нормалізувати статус російських спортсменів, промосковський наратив будують не лише прихильники Лепена, а й такі впливові люди, як Ніколя Саркозі. Екс-президент проштовхує тезу про те, що підтримка України Заходом не відповідає інтересам західних країн, зокрема Франції та Німеччини, і єдиний спосіб покінчити з кошмаром в Україні – це «піти на поступки Росії». Що? Зрештою, треба було б повернути Крим Москві, а Україну перетворити на «нейтральний міст» між Сходом і Заходом, що виключає вступ наших сусідів як до ЄС, так і до НАТО. Саркозі вдає, що для Росії не існує такого поняття, як «нейтральний міст». Є тільки «руські землі». Аж до Вісли і далі… Саркозі тут не соліст, а радник нинішнього президента Еммануеля Макрона. Незважаючи на неймовірні злочини росіян проти невинних українців, він дотримується думки, яка привела Захід до нинішньої ситуації: що Росія потрібна Франції так само, як і США, бо без неї нікому врівноважити американський вплив у Європі. У Польщі ми одразу втрачаємо з уваги (?) геополітичні думки 1945 року нашої ери. Ми інстинктивно здригаємося від самої думки, що сценарій, окреслений Саркозі, може здійснитися. Тим часом, у коментарі Le Figaro можна прочитати, що Макрон поділяє діагнози та думки Саркозі, але не хоче визнавати це публічно. Поки що.

Водночас у Німеччині набирає сили AfD, а в ній – радикали, які офіційно проголошують своєю метою DExit, тобто вихід Німеччини з Євросоюзу, а краще – «корупцію, а потім руйнування ЄС». Щоденна газета «Volksstimme» нещодавно зазначила, що фракція Бйорна Гьокке, яка виступає за таку партійну мету, має численних союзників у Європі – «від Швеції через Францію до Австрії».

Політики, яких підтримує Гьокке, опинилися у верхніх списках на виборах до Європарламенту.

«Тональність у партії задають ті групи, які не хочуть асоціації Європи із Заходом, а хочуть зближення з Росією, яка з минулого року веде злочинну війну проти України. Якщо вони думають про спільноту цінностей, то бажано аліберальну, євразійську, засновану на політиці автократів, таких як Володимир Путін», – коментує Leipziger Zeitung.

У цьому контексті, що ми можемо думати про політиків Конфедерації та PiS, які заграють із цим табором проти ЄС? Яка їх мета і чого завдяки цьому досягне Польща?

Трамп, швидкий мир і український пень

Вибачте за банальність, але для порядку мушу нагадати, що українська боротьба, а з нею і наша безпека, від початку війни в Україні базується на Америці. Конкретніше – повторимося – на рішенні адміністрації Байдена. А що про це думає Дональд Трамп, який користується підтримкою 70%, а то й 80% виборців-республіканців і є майже впевненим кандидатом у президенти США на майбутніх виборах (якщо не трапиться щось несподіване чи… очікуване)?

Трамп кілька разів (зокрема і в інтерв’ю Reuters) повторив, що якби він був президентом, то припинив би війну в Україні негайно («за 24 години»). Як? Пішовши на поступки Путіну. На його думку, територія України має бути «темою переговорів». Він зазначив, що українці заслуговують на велике визнання за свою боротьбу, а тому матимуть право залишити собі значну частину завойованого. Однак, для отримання згоди Росії на таке рішення потрібен відповідний посередник. Читайте: Трамп. Президент вважає, що постачання Україні зброї Заходом призводить до ескалації конфлікту та загрожує третьою світовою війною. Що не в інтересах Америки чи будь-кого на Заході. Хіба це не відповідає наративу Саркозі?

Президент Байден за підтримки західних союзників по НАТО чітко вимагає від росіян вийти з територій, які вони окупували в Україні після 24 лютого 2022 року – це має бути умовою для початку мирних переговорів. Українці хочуть повернути собі всі окуповані росіянами землі, включно з Кримом. Що для них означала б поява президента-республіканця, тобто Трампа, у Вашингтоні? Чи його суперника, наприклад, Рона ДеСантіса? Губернатор Флориди, зірка консерваторів, яку дехто називає «Трампом з розумом», назвав агресію Росії «територіальною суперечкою, в якій США не зацікавлені»; На його думку, США не повинні надавати Україні військову допомогу, яка б дозволяла вести наступальні дії. Це був основний наратив консервативного FOX News протягом багатьох місяців, який свого часу зробив Трампа зіркою, оприлюднюючи та повторюючи його «версії та інтерпретації фактів і правди».

У перші роковини війни Gallup оприлюднив соціологічне дослідження, яке показало, що майже дві третини американців хочуть подальшої підтримки США Україною в її боротьбі з Росією, навіть якщо це означає продовження конфлікту. Серед республіканців, однак, думки розділилися навпіл і 41% підтримав «швидке» припинення конфлікту – навіть якщо це означало територіальні здобутки для Росії за рахунок України. Переважна більшість виборців-республіканців вважають важливим, щоб їхній кандидат у президенти стверджував, що США «не повинні брати участь у війні між Росією та Україною». Дослідження Університету Квінніпіак засвідчило, що питання України вважають життєво важливим інтересом Сполучених Штатів лише… 4% американців. Навіть, якщо значна частина республіканської еліти думає зовсім інакше (Ніккі Гейлі, суперниця Трампа, сказала CNN, що «важливість війни в Україні виходить за рамки захисту цієї країни, це війна за свободу, яку ми повинні виграти; якщо Київ програє, мішенню Росії стануть Польща та країни Балтії, а це загрожує світовою війною»), він повинен враховувати настрої, викликані радикалами, зокрема непередбачуваним Трампом.

А цей — як ми вже знаємо — ні на що, ні на кого не має зважати. Особливо з Україною. Зрештою, «Америка перш за все». Дедалі частіше лунають голоси про те, що сотні мільярдів, «розтрачених в Україні», були б набагато кориснішими для американської економіки та «звичайних громадян». Чудове гасло для виборів.

Як займатися геополітикою

Для тих, кого це вразило, процитую ще один фрагмент моєї розмови з Робертом Корженьовським. Я запитав його, чи ми не можемо донести до решти світу, наприклад африканців, що в Україні Росія – погана, а українці, які захищають, – хороші?

Він відповів: Україна – наш сусід, від її боротьби певною мірою залежить наше життя, тому все, що там відбувається, для нас важливе, близьке і відносно зрозуміле. Але… візьмемо таку країну, як Нігер, де військова хунта нещодавно влаштувала переворот і має намір притягнути до суду усуненого, демократично обраного президента за нібито «державну зраду та дії на шкоду державній безпеці». У відповідь країни Економічного співтовариства країн Західної Африки запровадили санкції проти Нігеру та пригрозили військовим втручанням. І ви повинні знати, що в наших сусідів, у Малі та Буркіна-Фасо, нинішні уряди також перебувають при владі після переворотів, як у Нігері. І протестують проти можливого втручання…

«Загалом, кількість антидемократичних генералів при владі у світі досить велика. Як і кількість урядів при владі без демократичного мандату. Чи може пересічний поляк сказати, що справедливо у Нігері? Або в Малі? Ні? То навіщо пересічному африканцю знати, що є справедливим в Україні?» – запитує реаліст Корженьовський.

І з ним важко не погодитися. Ефективна геополітика полягає у створенні ефективних союзів. Ефективні, тобто такі, що майже повністю не залежать від особи, яка займає ключову посаду у ключовій країні. І та, яка на початку каденції дала зрозуміти, що їй не подобаються.