Певна проросійська перспектива прийшла на Закарпаття із внутрішньо переміщеними особами зі східних чи південних регіонів України

Віталій Андрейко, історик, декан факультету історії та міжнародної діяльності Ужгородського національного університету в інтерв’ю польському виданню Obserwator Międzynarodowy розповів про історичні особливості Закарпатської області та її мешканців, а також про роль, яку вона відіграє під час агресії Росії проти України. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з цим інтерв’ю.

Obserwator Międzynarodowy: Сьогодні ми зустрічаємось в Ужгороді, столиці Закарпатської області – регіону не тільки з цікавою, але й непростою історією. Як це впливає на сприйняття світу та свого місця мешканцями Закарпаття?

Віталій Андрейко: Закарпаття лише у ХХ столітті належала до багатьох різних держав чи державних утворень, тобто Угорщини, Чехословаччини, Карпатської України, знову Угорщини під час Другої світової війни,  УРСР у складі Радянського Союзу і, врешті-решт, незалежної України після 1991 року. Це зробили жителів нашого регіону, справді, ментально відкритими до міжнародних контактів, зокрема міжособистісних. З іншого боку, історія навчила нас політичного терпіння. Це, безперечно, відрізняє Закарпаття від завжди політично гарячої Львівщини чи Галичини. Такі цінності, як робота та сім’я, здавалося, в очах місцевих жителів Закарпаття були вищими, ніж переслідування якихось абстрактних політичних ідей.

Obserwator Międzynarodowy: Ви згадали про львів’ян, від яких відрізняєтесь, принаймні, підходом до політичних питань. Чим відрізняється менталітет жителів Закарпаття від інших куточків України?

Віталій Андрейко: Варто нагадати, що як Закарпатська область ми межуємо аж із чотирма країнами Європейського Союзу – Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. У цьому питанні наше уявлення про своє місце в Європі, насправді, відрізняється від менталітету жителів центральної, східної чи південної України, для яких поїздка на Захід – у Словаччину, Угорщину чи Польщу – була більш-менш однаковою для нас як подорож до далекої Франції чи Іспанії. Дуже важко уявити себе частиною Європи, якщо ти ніколи не перетинав кордони власного регіону, як це було для значного відсотка населення за часів СРСР, а також для незалежної України. Після початку війни, ситуація, звісно, ​​кардинально змінилася – фактом стала вимушена зміна місця проживання, від чого дуже постраждала вся Україна. Досить сказати, що у 1991 році в Україні проживало 52 мільйони громадян. Сьогодні через трагічні наслідки війни, яка продовжує спричиняти великі людські втрати та змушує людей емігрувати, за підрахунками, в Україні проживає лише близько 30 мільйонів людей. Це, звичайно, також змінює перспективу погляду на світ. Зрештою, багато людей з півдня та сходу України внаслідок російської агресії теж потрапили до нас, в Ужгород, який став для них тимчасовим, а може, постійним притулком.

Obserwator Międzynarodowy: У багатьох дискусіях, які точаться в Європі, Закарпаття постає як регіон, який має величезну проблему з національними меншинами, зокрема з угорською та русинською?

Віталій Андрейко: На жаль, питання національних меншин чи невід’ємне питання мови найчастіше повертається до публічного обговорення під час виборів. Більше того, часто говорили, що Україна живе «від виборів до виборів», подібна ситуація і в інших країнах. Певні суперечки – наприклад, щодо угорської меншини у контексті загальновідомого українського права на освіту, а також щодо румунського населення чи закарпатських русинів – є, як наслідок, надзвичайною політичною маніпуляцією, яка, на щастя, не має такого впливу на повсякденні міжособистісні стосунки. Важко говорити про якийсь надмірний тиск з боку української держави – у чому часто звинувачує уряд у Будапешті – коли в угорських селах Закарпаття можна зустріти людей (навіть підлітків), які не знають української мови. Я б сказав, навпаки, що невміння користуватися державною мовою може зупинити молодь у подальшому навчанні в Україні, особливо з огляду на навчання у ВНЗ. Варто наголосити, що в нашому Ужгородському національному університеті вже понад 15 років існує кафедра з угорською мовою навчання – не лише з природничих предметів, таких як математика, фізика та інформатика, а навіть з історії. Крім того, угорська держава, яка теоретично повинна захищати всіх угорців, зокрема тих, які внаслідок Тріанонського договору від 4 червня 1920 року опинилися за межами сучасної Угорщини, не обов’язково має таке позитивне ставлення до закарпатських угорців, які хочуть, наприклад, здобувати освіту на батьківщині предків. Неодноразово бувало, що в очах, наприклад, мовних комісій, перед якими треба складати вступний іспит з угорської мови, ви українці, а не справжні угорці. Здається, слова прем’єр-міністра Йозефа Анталла у 1990 році про те, що він почувається прем’єр-міністром не 5, а 15 мільйонів угорців, які пізніше повторювали практично всі лідери угорської держави, включаючи Віктора Орбана, були просто розумною політичною фразою, а може, просто оболонкою без особливого змісту.

Obserwator Międzynarodowy: Якщо угорська меншина найчастіше зображується як політична карта в руках влади у Будапешті, яка може використати її для вмілого блокування України у процесі євроатлантичної інтеграції, то русинів представляють як реальну сепаратистську силу, яка може очолити рух на відокремлення Закарпаття від України. Чи є правда в цих словах?

Віталій Андрейко: За даними останнього перепису населення, проведеного у 2001 році, в Україні проживає близько 10 тисяч русинів. Очевидно, що кожна етнічна група має право розвивати свою культуру, мову і традиції в тій мірі, в якій це не заважає інтересам і безпеці країни, в якій вона знаходиться. Звісно, ​​так само і з русинами. Справа у тому, що передусім у Москві існує наратив про те, що на Закарпатті живуть «наші» (русини) і їх треба захищати, бо їх постійно «утискає» українська держава, яка не дає право засідати в парламенті їх представнику. Однак, я не бачу реальної проблеми в сепаратизмі русинів, оскільки переважна більшість із них не підтримувала ідею «незалежної» «Підкарпатської Русі», проголошену у 2008 році отцем Дмитром Сидором, священиком Української Православної Церкви Московського Патріархату. У березні 2023 року Служба безпеки України порушила проти Сидора кримінальне провадження за фактом пропаганди проросійських гасел. Русинське питання в Україні порушує і Угорська держава, яка на прикладі як угорців, так і русинів хоче показати, що Україна негативно ставиться до національних меншин, які проживають на її території. Ще у 2010 році представник націоналістичної партії «Йоббік» відкрив свій офіс у Берегові, на базі якого створено український осередок партії «Йоббік Закарпаття» (Jobbik Kárpátalja), намагаючись пробудити сепаратистські настрої серед населення нашого краю. На щастя, безрезультатно.

Obserwator Międzynarodowy: Чи помітно посилилися російські наративи на Закарпатті після 24 лютого 2022 року?

Віталій Андрейко: Я б так не сказав. Цікаво, що певна російська чи проросійська перспектива прийшла до нас із внутрішньо переміщеними особами, які приїхали до Ужгорода зі східних чи південних регіонів України – регіонів, які роками були найбільш піддані російському наративу. Однак, більшість цих «звинувачень» лунають так: «ви тут щасливі і безпечні, а мені довелося залишити всі свої речі». Також можна почути, що «на Закарпатті живуть угорці, яких захищає друг Путіна Орбан, тому вони не стріляють у вас. Ну, а якщо ви будете погано поводитися з угорцями, то Орбан образиться і накаже стріляти по містах Закарпатської області. Проте, я вважаю, що вони мають, насамперед, психологічний вимір, який є наслідком певної особистої травми, а не обов’язково суто політичні цілі чи наміри.

Obserwator Międzynarodowy: Як наявність внутрішньо переміщених осіб вплинула на імідж Ужгорода?

Віталій Андрейко: З початку повномасштабної війни, до Ужгорода прибуло понад 300 тисяч людей, які рятувалися від російської агресії. Це також означає, що сьогодні в Ужгороді значно частіше можна почути на вулицях російську мову, хоча з іншого боку варто зауважити, що на Закарпатті, на відміну від інших західних областей України, і раніше відносно значна частина громади розмовляла російською мовою. Причини цього факту шукаємо ще в радянські часи, коли на привабливе Закарпаття відправляли видатних активістів, військових чи інших, з різних республік Радянського Союзу.

Obserwator Międzynarodowy: Завдяки своїй географічній близькості, Закарпаття межує з країнами Європейського Союзу. Проте, варто запитати, як ви сприймаєте процес інтеграції України до євроатлантичного світу, який дуже динамічно прискорився після 24 лютого 2022 року?

Віталій Андрейко: Україна має знайти власну ідею шляху до Європейського Союзу та НАТО – не лише у суто формально-юридичному сенсі, але й для розвитку самого суспільства в цьому напрямку. Ми не можемо просто повторити маршрут до Західної Польщі чи Словаччини, хоча ваш досвід, звичайно, дуже важливий для нас. Найголовніше – політична воля – як з боку самої України, так і з боку Заходу – яка дає поштовх для прогресу, зокрема й для подальшої освіти суспільства. Нам потрібні компетентні люди, які зможуть допомогти країні відповідати критеріям і запровадити необхідні реформи. Більше того, якщо ми говоримо, наприклад, про НАТО, то, здається, кожен день наші Збройні Сили доводять, що всі стандарти, які вимагають західні партнери, українська армія вже виконує.

Obserwator Międzynarodowy: Як ви вважаєте, Україні буде легше вступити до Євросоюзу чи НАТО? Як ми знаємо, Фінляндія приєдналася до Північноатлантичного альянсу цього року, але приєднання Швеції досі блокується непоступливою політичною позицією Туреччини та Угорщини.

Віталій Андрейко: Перш за все, я переконаний, що повна інтеграція з євроатлантичним світом є найбільшою геополітичною метою України, до якої ми маємо невпинно йти. Іншого зовнішньополітичного вектору для української держави немає, навіть якщо всередині самого Євросоюзу будуть певні політичні тертя щодо вступу України. Ми також усвідомлюємо, що вступ України до ЄС створить нові виклики з нашими європейськими партнерами – з точки зору економічних і соціальних питань. Однак, іншого варіанту немає – ми не хочемо повертатися на Схід. Ми досягнемо повної безпеки, лише будучи членами Європейського Союзу та НАТО, і ось куди ми повинні рухатися.

Obserwator Międzynarodowy: Ми говоримо про різні політичні формати, але не забуваємо, що справжня війна ще триває. Як ви вважаєте, чи можна зупинити війну за столом переговорів, чи це потрібно робити військовим шляхом на фронті?

Віталій Андрейко: Чути голоси, що майбутня осінь призведе до повернення до мирних переговорів, оскільки гірша погода зупинить контрнаступ, на що також може вплинути різноманітна політична ситуація серед наших партнерів і союзників. Інші, у свою чергу, зазначають, що від України все одно нічого не залежить, адже фактично рішення приймаються у Вашингтоні чи Брюсселі. Це неправильне мислення і шлях в нікуди. Україна занадто довго була суб’єктом міжнародних відносин – вона має стати повноцінним суб’єктом. Усі політичні формати, спрямовані на припинення війни – умовний «Мінськ-3» – тільки на руку Росії. Переконаний, що лише перемога на фронті – звісно, ​​разом із дипломатичними діями нашої влади – дозволить Україні перемогти та повернутися до міжнародно визнаних кордонів 1991 року. Ми знаємо, що хоча ми боремося самі на полі бою, ми не зовсім самі. Хочу висловити велику вдячність польському народу і державі за допомогу Україні у військовому, політичному і суто людському сенсі. Ми це дуже цінуємо – і не лише з 24 лютого 2022 року, адже Польща є захисником інтересів України в Європі ще з 1990-х років. Ми не тільки сусіди, але й дружні народи, і жодна «третя сторона» не зможе цього змінити.