Епідемія на окупованих територіях України, швидше за все, збільшується, внаслідок зґвалтування українців інфікованими російськими солдатами, «примусом до секс-роботи», зростанням вживання наркотиків серед цивільного населення, закриття спеціалізованих клінік, відсутності тестування та доступу до антиретровірусних препаратів

Андрій є наркозалежним і у перші дні російського вторгнення думав і про виживання, і про ейфорію. До того, як почали падати бомби, його лікували метадоном – замінником героїну, який допомагає зменшити абстинентні симптоми. Але коли його рідний Харків на сході України було перетворено на руїни, внаслідок інтенсивного обстрілу РФ, запаси наркотику швидко закінчились. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Telegraph, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Оскільки потяг до наркотиків ігнорувати було неможливо, Андрій невдовзі знову почав колотися, ділячись брудними голками – і кров’ю – з іншими наркоманами у спорожнілих будинках міста.

Йому поставили діагноз ВІЛ через кілька місяців, у жовтні 2022 року, після того, як Харків був відбитий українськими військами.

«Я не знав, що я маю таке захворювання», — каже сьогодні 38-річний чоловік.

Андрій не один має таку проблему. За офіційними урядовими даними, на початок липня 2023 року в Україні проживало 158 000 осіб з ВІЛ (порівняно зі 150 000 у січні 2022 року), при цьому 121 200 отримували антиретровірусну терапію (порівняно зі 130 200 у січні 2022 року).

Як саме російське вторгнення змінило динаміку епідемії ВІЛ в Україні, залишається незрозумілим, особливо з огляду на відсутність даних, що надходять з окупованих територій на сході України.

«Але немає жодних сумнівів у тому, що війна дуже погано вплинула на контроль за інфекцією», — каже Валерія Рачинська, директор української благодійної організації боротьби з ВІЛ «100%Life».

У найпохмуріші дні війни не вистачало тестів та антиретровірусних препаратів, а клініки були змушені закритися, що унеможливило відстеження та лікування поширення ВІЛ. Для тих українців, які вже інфіковані, ризик СНІДу також збільшився.

Справді, у Харкові кількість відомих випадків на пізній стадії захворювання майже подвоїлася, збільшившись з 88 у першій половині 2021 року до 167 у першій половині 2023 року, за даними місцевої благодійної організації охорони здоров’я та гуманітарної допомоги «Вітрило».

«Це свідчить про те, що люди довгий час не знали про ВІЛ (або знали і не зверталися до медичного закладу) і також могли заразити партнерів, яких поки не виявили», – стверджує Олена Овчиннікова, директор «Вітрила».

Вона додає, що по всій Харківській області поширеність ВІЛ «дещо вища, ніж у довоєнний період», чому переважно сприяють незахищений секс та спільне використання голок серед споживачів наркотиків, причому й те, й інше «збільшилося протягом 2022 року».

«Важко сказати, коли саме Андрій заразився, але вважаю, що ВІЛ у нього почався після повномасштабного вторгнення», — каже Ольга Гриценко, його соціальний працівник.

До лютого 2022 року Андрій брав участь у програмі доконтактної профілактики (ПРЕП), яка запобігає зараженню людей ВІЛ, навіть якщо вони вступають у контакт з вірусом.

«Раніше для нього не було проблемою отримати голки», — додає Гриценко, яка працює у харківській благодійній організації «Благо», що займається підтримкою людей із наркозалежністю та інфекціями, які передаються статевим шляхом.

Про своє інфікування Андрій дізнався лише після того, як його приятель порадив пройти тест на ВІЛ.

«До цього моменту я не відчував жодної хвороби у своєму тілі», — каже він.

У місті є й такі, як Андрій – наркозалежні, які раптово втратили метадон і у розпачі звернулися до вуличних наркотиків лише для того, щоб заразитися ВІЛ.

43-річний Роман Бондарєв, ще один наркозалежний, який живе у Харкові, каже, що серед чотирьох його найближчих друзів «двоє зараз проходять лікування від ВІЛ».

Андрій розповідає, що у нього також був приятель, який дізнався про зараження ВІЛ під час війни, але він виїхав з міста.

Проте, визначити поширеність цього явища – а також те, коли та де такі люди, як Андрій, заразилися – непросто.

Гриценко — один із 20 соціальних працівників «Благо», кожен із яких надає допомогу та збирає дані про різних пацієнтів у різних частинах міста.

Однак, за даними «Благо», не всі відповідні дані з цих окремих мереж пацієнтів були передані до центральної бази даних через очевидні проблеми, що виникають під час війни.

За даними благодійної організації, останні доступні дані, які вказують на те, що у 2023 році у 81 людини було виявлено ВІЛ-позитивний результат порівняно з 73 за весь 2021 рік, також, в основному, охоплюють працівників секс-бізнесу, а не споживачів наркотиків .

Ґрунтуючись на власному досвіді тестування пацієнтів, Гриценко вважає, що сотні споживачів наркотиків із 2000 осіб, які регулярно контактують з «Благо», заразилися ВІЛ з початку вторгнення, хоча вона визнає, що «цифри у базі даних змінюються».

Викликає тривогу той факт, що благодійна організація охоплює ще 3000 осіб по всьому місту, які «не пройшли тестування», тому у Харкові та регіоні загалом може бути більше випадків невиявленого ВІЛ.

Враховуючи складнощі, з якими стикаються органи з охорони здоров’я та благодійні організації під час відстеження поширення ВІЛ на Харківщині, надії пролити світло на те, що відбувається у тилу ворога майже немає.

Експерти побоюються, що на окупованих територіях східної України вирує тиха епідемія, де тестування на ВІЛ практично припинилося (у Луганську показники знизилися на 98% порівняно з 2021 роком), а послуги охорони здоров’я серйозно скорочені.

«Зараз ми нічого не знаємо про те, що відбувається на окупованих територіях із ВІЛ. Я дуже стурбована. До війни східна Україна була епіцентром захворювання на ВІЛ, тому ми можемо очікувати, що тепер ситуація буде набагато гіршою», — каже Рачинська.

Епідемія на сході, швидше за все, збільшується, внаслідок зґвалтування українців інфікованими російськими солдатами, «примусом до секс-роботи», зростанням вживання наркотиків серед цивільного населення та відсутністю доступу до антиретровірусних препаратів.

Енн Аслетт, генеральний директор Фонду Елтона Джона з боротьби зі СНІДом, який підтримує кілька українських благодійних організацій та організацій боротьби з ВІЛ, побоюється гіршого.

«На окупованих територіях існує крайня вразливість. ЛГБТ-спільнота та жінки терпітимуть «особливо високий рівень сексуального насильства» з боку російських солдатів, серед яких є «тонна ВІЛ», – зазначає  Аслетт.

Особливе занепокоєння викликають злочинці, які завербовані з в’язниць у всій Росії. Судячи з рівня зараження серед полонених російських солдатів, українська влада підрахувала, що 20% з них є ВІЛ-позитивними.

Проте, зґвалтування – і, отже, зараження – цивільних осіб на окупованих територіях, як чоловіків, так і жінок, не збентежить таких людей.

Крім того, є поранені, «яким не буде надано допомогу», і споживачі наркотиків, які не можуть отримати доступ до терапевтичних послуг.

Наприклад коли Росія анексувала Крим у 2014 році, чиновники заборонили місцеві програми метадонової терапії, навіть влаштували публічне спалення ліків. За даними ООН, це рішення призвело до 100 смертей від самогубств, передозувань чи ускладнень, пов’язаних із ВІЛ протягом наступного 2015 року.

Власний досвід Андрія у Харкові дозволяє припустити, що події, які розгорнулися у Криму майже десять років тому, тепер, ймовірно, повторюються на окупованих територіях східної України, особливо якщо доступ до метадону є обмеженим.

В інших регіонах України деякою невеликою втіхою може стати прогрес, досягнутий у відновленні послуг з профілактики та лікування ВІЛ після початкового шоку, спричиненого російським вторгненням.

Влада зараз проводить більше тестів на інфекцію, ніж до війни, що «привело до виявлення більшої кількості випадків ВІЛ».

Лікування знову доступне для всіх людей, які живуть із ВІЛ, включаючи внутрішньо переміщених осіб, завдяки майже 100 мобільним клінікам, які пропонують послуги та ліки по всій країні. Лабораторна діагностика також відновлена та працює.

Однак, цього не можна сказати про ті куточки країни, які залишаються поза увагою та досяжністю і відрізані від підтримки та життєво важливих ліків.

«Ми побачимо реальні наслідки тільки після того, як ця війна закінчиться», – резюмує Рачинська.