Для Росії кожен загиблий воїн в Україні є кроком до перемоги та повернення великодержавного іміджу радянського минулого, адже країна відзначається такою системою, коли окремий суб’єкт створює престиж через свою самопожертву заради колективного добробуту

Нещодавній звіт розвідки, опублікований Міністерством оборони Великобританії про спробу Росії захопити місто Авдіївка у Донецькій області, є останньою ілюстрацією того, наскільки війна в Україні перетворюється на війну на виснаження. Намагання Росії розпочати новий наступ на сході призвело до значних «втрат серед особового складу». Про це йдеться в авторській колонці Бена Судавара, наукового співробітника відділу вивчення війни Королівського коледжу Лондона на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

На Заході дехто вважає, що кожен звільнений сантиметр української землі наближає Росію до військової поразки, а Європу – до миру. Але Росія адаптувалася як до внутрішніх, так і до зовнішніх шоків. Станом на серпень 2023 року, втрати Росії складали 120 000 солдатів. За останні тижні ця кількість зросла. І оскільки кількість загиблих зростає, здатність замінити війська стає таким же важливим завданням, як військова техніка й технології.

Незважаючи на те, що багато молодих чоловіків покинули Росію, у країні ще є великий резерв молодих чоловіків, яких можна вербувати, не вдаючись до загальної мобілізації – хоча цифри Кремля спростовуються іншими джерелами.

Але залишається відкритим питання, скільки має загинути російських військових, щоб Путін міг зберегти підтримку російського народу. І на це питання дуже складно відповісти. У Росії поняття військової самопожертви відіграє важливу роль у формуванні національної ідентичності.

Національна історія Росії складається із втрат. Вона продовжує жити наративом про страждання, спричинені собою. Навіть беручи до уваги минуле століття, військові втрати під час Другої світової війни та в Афганістані, а потім втрата почуття ідентичності після розпаду Радянської імперії у 1991 році, стали визначати характер Росії сьогодні. Почуття «втрати імперії» — це те, що спонукало Володимира Путіна до зовнішньополітичного авантюризму у Грузії та Україні.

За батьківщину

Для британського народу загибель 179 солдатів в Іраку була достатньо травмуючою, щоб лідери країни змінили свій геополітичний курс. Але військова самопожертва має інше значення у Росії, яке діаметрально протилежне цінності, яку ліберальний Захід надає окремому суб’єкту.

Для Росії кожен загиблий воїн в Україні є кроком до перемоги та повернення великодержавного іміджу радянського минулого країни. У той час як західна ліберальна філософія проголошує важливість індивідуальних прав, Росія відзначається системою колективізму. У своїй системі цінностей окремий суб’єкт створює престиж через свою самопожертву заради колективного добробуту.

У радянській іконографії тропи самопожертви та смертельних травм, як правило, тісно пов’язані з націоналістичними ідеями гордості та переваги. Ними були заповнені агітаційні плакати під час «великої вітчизняної війни».

Плакат За Батьківщину! (1942 рік) Олексія Кокорекіна може слугувати прикладом. Він передав радянську стійкість через зображення пораненого солдата, який хоробро бореться і не виявляє жодних ознак фізичної слабкості, незважаючи на поранення.

Це зіставлення між постраждалим «я» та національним статусом показове. Зображення Кокорекіним радянського героїзму також вказувало на радянський менталітет щодо смерті – де наголос на фізичних стражданнях став джерелом національної вищості.

Духовність втрати

Ця логіка проникла у свідомість наступних поколінь і в те, як вони інтерпретували військову самопожертву. Білоруська письменниця і лауреатка Нобелівської премії Світлани Алексієвич у 1990 році брала інтерв’ю у ветеранів війни в Афганістані. Вона згадала, як в одному з інтерв’ю, солдат-артилерист назвав війну «духовним досвідом», згадавши при цьому про самопожертву Червоної Армії під час Великої Вітчизняної війни.

Цей досвід духовності через війну не лише відображає те, як росіяни прагнуть відтворити та стати частиною минулого, але й свідчить про релігійний вимір російського дискурсу про самопожертву. Ця тема красномовно пролунала у коментарях патріарха Кирила, глави Російської православної церкви, у вересні 2022 року: «…якщо людина гине під час виконання цього обов’язку [війни], то вона, безсумнівно, вчинила вчинок, еквівалентний самопожертві. Вони пожертвували собою заради інших. І тому ми віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які вчинила людина».

Його заява раціоналізувала самопожертву російського солдата на основі того, що він служив трансцендентному обов’язку – жертві, подібній до Христа, – яка врешті звільнила б їх від гріха. Коментарі патріарха свідчать про особливу історичну традицію релігійного мазохізму – практику самоіндукованих фізичних травм, яка сягає «перших днів християнської Русі».

Військова мученицька смерть

Розшифровка цієї внутрішньої логіки, яка керує тим, як багато росіян сприймають втрати, є обов’язковою для розуміння Заходом війни в Україні. Путін спирається на мову жертвоприношення, яка має своє культурне та історичне коріння у російському православному мисленні та радянській міфології.

Ця мова розкриває щось важливе про російську психологію, коли йдеться про масштабні втрати на полі бою. Тіло солдата – це потужна суміш політичного та духовного у російській психіці. Смерть цього тіла є для Росії кроком задля досягнення фантазії національного престижу. Для деяких росіян (аж ніяк не для всіх) травма військової втрати не означає, що вони повинні припинити воювати в Україні. Навпаки, це може представляти шлях до мучеництва.