Незважаючи на те, що президент України Володимир Зеленський наказав запровадити сувору комендантську годину, стриптиз-клуб у Харкові продовжує працювати сім вечорів на тиждень заради нормалізації життя у розпал війни

Коли танцюристки йдуть на репетицію, у Харкові чути сирени повітряної тривоги. Коли місто вперше потрапило в оточення, сирена повітряної тривоги була чітким сигналом, аби йти до найближчого укриття і перечекати обстріл. Тепер, через 500 днів війни, танцюристки навчилися ігнорувати сирени. Вони стали просто частиною музики, яка супроводжує їх, коли вони готуються до виступу у найбільшому східному місті України, лише за 25 км від кордону з Росією. Про це йдеться у спеціальному репортажі Business Insider, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Наближається вечір, коли дев’ятеро жінок збираються біля жердини у Flash Dancers – єдиному жіночому клубі екзотичних танців у Харкові. Проституція в Україні є незаконною, що ставить стриптиз-клуби у легальну сіру зону. Утім, навіть до війни цей закон рідко виконувався – країна могла похвалитися однією з найбільш процвітаючих індустрій секс-туризму у Східній Європі, де, за оцінками, було 80 000 секс-працівників у 2016 році.

Сьогодні, коли поліція Харкова зайнята захистом міста від російських диверсантів і допомагає ліквідовувати наслідки ракетних обстрілів, українці, схоже, погоджуються з тим, що до такого маленького гріха можна ставитись толерантно.

«Наша мета — відірватися від того, що відбувається», — розповідає 24-річна співвласниця клубу Валерія Завадська.

У тьмяному червоному освітленні клубу Валерія веде танцюристів на репетицію, а з динаміків звучить хіт Крістіни Аґілери «Express»: Любов, секс/ Господи, не шкодуй про це.

«Раз, два, відійди», — наказує Валерія. – Зроби два кроки і тут бац! бам! бам! Витягнувши руки за головою, вона демонструє рух, піднімаючись нагору ногами по жердині, розставляючи ноги у шпагаті, крутячись у повітрі і через деякий час приземляючись на землю у ритмі музики.

Одна із танцюристок виглядає приголомшеною. Вона намагається зробити рух, але ледве утримується у повітрі і спотикається. «Я не робитиму цього», — каже вона.

– Ні, ви будете це робити! – каже Валерія. Протягом наступних двох годин вона з невтомною точністю сержанта-інструктора веде танцюристок через кожен хлопок та пірует, поки балада Аґілери грає, здавалося б, нескінченним циклом:

Дівчата приходять сюди, щоб себе показати/Хлопці платять, щоб подивитися/Ти чуєш мене?/Ти чуєш це?/Це бурлеск.

Валерія вигукує останній рядок, ведучи танцюристок за піснею, змінюючи «бурлеск» на «Flash Dancers». Таку назву клубу дала мати Валерії, колишня професійна радянська танцівниця, коли відкрила його 10 років тому («Експрес», пісня із фільму «Бурлеск», в якій Шер грає власницю нічного клубу та матір, а її донька — персонаж Аґілери, відбиває стосунки Валерії з матір’ю).

Сліди війни можна побачити усюди. Вікна на трьох поверхах над клубом є забитими після минулорічного вибуху у центрі Харкова. Оскільки Flash Dancers розташований у підвалі, то одночасно слугує бомбосховищем, де робітники та орендарі, які живуть над клубом, можуть перечекати ракетний обстріл у кабінках із червоної шкіри, які оточують танцпол.

Внаслідок війни, клуб втратив трьох співробітників. Двоє з тих, хто там зустрівся, були одружені. Понад мільйон жителів залишили Харків, а ті, хто залишився, можуть дозволити собі провести вечір у Flash Dancers, де напій коштує втричі дорожче, аніж до війни. Гостей ніколи не буває більше 20. Іноді ночами ніхто не з’являється.

Незважаючи на те, що президент України Володимир Зеленський наказав запровадити сувору комендантську годину з 23:00, клуб продовжує працювати сім вечорів на тиждень. Наразі для власників – це не спосіб життя, а порятунок – частина загальнонаціональної бунтівної спроби нормалізації життя у розпал війни. Ведучи танцюристок у гримерку, щоб вони переодяглися у вечірні костюми, Валерія розповідає, чому закохалася у світ танцю, з яким її познайомила мати.

«Це те, що не можна сказати словами, але можна сказати своїм тілом», – стверджує вона.

За кілька годин до репетиції я зустрічаюся з мамою Валерії, Ксенією, у її кабінеті директора невеликого готелю неподалік клубу. — Нам в Україні сьогодні складно заробляти на життя однією роботою, — каже вона. Ми сидимо на дивані, поки вона дістає фотографії зі свого життя у шоу-бізнесі: танці із шимпанзе у китайській цирковій трупі, тусовка у кабаре у Південній Кореї. Кожні кілька хвилин ми чуємо рух потяга із солдатами та цивільними особами на вокзалі поруч.

Ксенія, яка виросла у Харкові за радянської влади, була «роздратована реальністю». Вона працювала гімнасткою у комсомолі і намагалася зосередитися на радості виступів, ігноруючи при цьому Комуністичну партію. Коли залізна завіса впала і Україна здобула незалежність у 1991 році, їй було 23 роки. Наступні 20 років вона часто була у роз’їздах: танцювала у клубах Болгарії та колишньої Югославії, моделювала нижню білизну в Італії та гастролювала з балетними трупами в Азії.

У 2014 році з підлітком та маленькою дитиною (ще у неї був дорослий син, який працював в українській енергетиці, йому на той момент було 23 роки) Ксенія вирішила влаштуватися на роботу у Харкові. Навесні 2023 року Росія анексувала український Кримський півострів та організувала заколот на Донбасі, вкинувши Україну у рецесію. Інфляція наблизилася до 30%, а безробіття зросло майже до 11%. Однак для Ксенії час був вдалим. Стриптиз-клуб у центрі міста закривався. Вона вважала, що це – її шанс повернути світ танцю додому.

Мріючи побудувати сучасний «Мулен Руж», тобто легендарне паризьке кабаре ХІХ століття, Ксенія набрала кілька привабливих жінок, які вміли танцювати, а згодом почала ставити складні акробатичні номери під американські та європейські пісні. Поліція поставилася до цього з підозрою: протягом першого року роботи клубу вони кілька разів приходили, щоб допитати її та танцюристок про те, чи Flash Dancers є прикриттям для мережі проституції. Тим часом, клієнти, які чекали стриптизу, були спантеличені незвичайним досвідом.

— Спочатку всі думали, що це клуб із «хепі-ендом», — каже Ксенія, якій зараз 55 років. Хореографія більше схожа на трупу сучасного танцю, ніж на клуб Hustler, танцівниці не топлес, а секс із клієнтами суворо заборонено. — Наша позиція така, що дівчата це не м’ясо, — каже Ксенія. — Дівчата — це естетика, жіночність, краса.

Зрештою, клуб набув репутації завдяки своїм шоу — кілька оглядів у Google до 2022 року, зважаючи на все, були написані жінками, які привели на шоу своїх чоловіків («прекрасна, душевна атмосфера!» — написала одна), — і бізнес почав зростати. У 2020 році, потребуючи ділового партнера, якому вона могла б довіряти, Ксенія найняла Валерію співвласницею. На початку навчання у Харківському національному університеті Валерія вивчала танці та право. («Танці – для душі», – пояснює вона; «Закон – назавжди»). У неробочий час вона взяла на себе керівну роль у клубі, ставлячи нові номери, допомагаючи керувати клубними каналами на Instagram та TikTok.

Потім було вторгнення Росії в Україну. Харків одразу ж перетворився на поле жорстоких битв, зруйноване постійними обстрілами та касетними бомбами. У день вторгнення – 24 лютого 2022 року – Ксенія та Валерія зв’язалися з усіма 20 танцюристками. Багато хто з них уже були у дорозі, рятуючись втечею. Більшість не повернулася.

Поки місто перебувало в облозі, Ксенія продовжувала працювати у готелі, допомагаючи розмістити мирних жителів, які у величезних кількостях чекали на транспорт з вокзалу. За перші два тижні близько 600 000 чоловік, тобто більше третини міста, залишили його тільки потягом. 8 березня 2023 року, після того, як російські винищувачі розбомбили кілька довколишніх будинків, Ксенія приєдналася. Вона та її доньки у супроводі собак Сари та Леді їхали 15 годин потягом до Дрогобича, неподалік кордону із Польщею. Там вони чекали, чи буде у них будинок, куди можна повернутись.

У травні 2022 року після майже трьох місяців боїв українські війська витіснили російські з Харкова. Валерія та її родина повернулися, щоб побачити незнайоме їм місто, центр, усипаний уламками, тихі вулиці. Ракетні удари та обстріли пошкодили чи зруйнували житлові комплекси, урядові будівлі, церкви, оперний театр, концертний зал та економічний корпус університету, де Валерія закінчувала навчання. Кам’яні стіни фасаду стриптиз-клубу були зрізані кульовими отворами. Передбачається, що на Харківщині загинуло понад 600 мирних жителів.

Майже половина компаній в Україні закрилася, а 90% українців боролися із бідністю, але Ксенія не дала Flash Dancers занепадати. Вона вирішила знову відкрити клуб за гроші, які залишилися в неї від попереднього прибуткового бізнесу. І знову вона здобула щастя, хоч і похмуре. Хоча їй та Валерії довелося замінити майже весь колектив клубу, багато жінок, які працювали у місцевих ресторанах та стриптиз-клубах, тепер шукали роботу. «Все закрилося, і до нас почали приходити люди» – сказала Валерія.

Тепер, напередодні відкриття клубу, Валерія чистить туалет, викликає сантехніка, щоб усунути протікання, і стежить за тим, щоб бар був заповнений та були встановлені ціни на вечір. Через інфляцію алкоголь коштує майже втричі дорожче ніж до повномасштабного російського вторгнення. «У нас на всі напої величезні націнки», – пояснює вона.

За 30 хвилин до відкриття клубу танцюристки збираються у гримерці. Деякі фарбуються, інші вбираються в еротичні костюми. Таких костюмів багато: костюм покоївки, поліцейська форма, французькі канкан-спідниці із рюшами, чорна бальна сукня з блискітками. Настрій радісний. Все це здається дуже далеким від зруйнованих війною вулиць.

Я сідаю поруч із Даною, 23-річною дівчиною з Харкова, яка попросила називати лише її ім’я заради конфіденційності. До війни вона працювала у стриптиз-клубі міста. Тепер з полегшенням працює у жіночому клубі, який не є місцем, де всі намагаються до тебе доторкнутися. Flash Dancers відрізняється від інших: вони намагаються знайти баланс між мистецтвом та розвагою.

Коли Дана вперше приєдналася до Flash Dancers, то була сором’язлива, тиха і неохоче розмовляла, згадує Валерія. Для багатьох нових дівчат, які приєдналися під час війни, проблемою була не лише танцювальна техніка, але й відсутність впевненості у собі та самоповаги. «Вони не вірять у себе», – каже Ксенія. Вона вважає, що це пов’язано із відсутністю позитивних відгуків під час дорослішання – «складностями, які були передані їм батьками як частина спадщини СРСР». Однак, частково це також пов’язано з постійним страхом та невпевненістю, спричиненими війною. Валерія та її мама часто хвалять танцюристок. Ксенія робить їм макіяж, а Валерія шиє вбрання, індивідуальний підхід «допомагає їм здобути впевненість у собі».

Тим не менш, забути про травми війни під час роботи – це щоденна боротьба для кожного у Flash Dancers. «Треба посміхатися, коли не хочеться», — каже Валерія, перевіряючи туш однієї з танцівниць. – Треба веселитись, коли не хочеться. Робити піруети під Pussycat Dolls у туфлях-човниках та прозорому купальнику з перлинними блискітками, коли на вашу країну нападають, і це ні для кого не є природним. Валерія часто нагадує танцюристкам, що їхні клієнти, багато з яких українські військові, гостро потребують розваг. Якщо ви будете впевнені, що вони «йдуть із позитивним настроєм», це корисно для справи і для порад.

— Коли приходить армія, вони дуже напружені, — каже Ксенія. «Це справді дуже складно».

Іноді їм доводиться проганяти некеровану людину, але більшість із них доброзичливі. Багато солдатів просять танцюристок посидіти з ними, і вечір стає швидше груповою терапією, аніж кабаре. Вони розповідають про своїх дітей і дружин, які втекли з міста, про життя, які вони залишили позаду, про свій невдалий бізнес, про те, що вони бачили на полі бою. Танцюристки іноді отримують більше порад за прослуховування, ніж за танець.

Якось березневої ночі я зустріла 26-річного солдата Юрія Трифана, який сидів один і пив «Єгермейстер». Він розповів мені, що прибув із Бахмута. Солдат не хотів говорити, але він похвалив клуб і оцінив той подих нормальності, який він приніс. «Дивовижне місце», – сказав він. «Відмінний колектив, найкращі дівчата. І найголовніше – чудовий набір пісень», – наголосив він.

За останній рік кілька вояків, які були постійними клієнтами Flash Dancers, загинули у боях. Жахи війни поширилися і за межі лінії фронту. У вересні 2022 року у танцівниці Люди, однієї з небагатьох, що залишилися з довоєнних часів, почалися пологи. Вона жила у Куп’янську, який потрапив під російську окупацію невдовзі після російського вторгнення. Вона та її чоловік Максим, бармен, якого вона зустріла кількома роками раніше у Flash Dancers, покинули будинок та вирушили до лікарні. Дорогою російські солдати обстріляли машину, вбивши їх обох. Того ж місяця Павла, бізнес-адміністратора клубу, застрелили російські солдати дорогою до Бахмута.

Рівно о 18:00 перед клубом спалахує вивіска Flash Dancers. Кейт, 19-річна господиня, яка вивчає англійську мову у сусідньому університеті, роздає перехожим листівки. Вона носить довгу червону сукню, червоні крила та червону маску. Але ніхто не заходить. Усередині танцюристки розмовляють перед дзеркалом танцполу.

Міжнародний валютний фонд заявляє, що економіка України почала виявляти ознаки «чудової стійкості», оскільки критично важливу інфраструктуру було відновлено, а інфляція почала падати. І хоча купівельна спроможність українців невелика, нічне життя відроджується. За деякими даними, зараз у Києві відкрито більше барів та ресторанів, аніж до війни. Проте, менше половини всіх малих підприємств в Україні працюють на повну потужність, а інфляція залишається дуже високою. — Ціни продовжують зростати навіть зараз. Це жахливо, – каже Ксенія. Вона побоюється, якщо ціни продовжать зростати, то люди перестануть ходити.

Вечір у Flash Dancers може стати мікросвітом боязкого, але рішучого повернення України до нормального життя. Вже у 19:00 двоє чоловіків спускаються сходами з червоним килимовим покриттям. Згодом їх стає дедалі більше. Деякі жінки по черзі танцюють, інші сидять з ними, пропонуючи компанію під час перегляду вистав.  О 21 годині, відразу після заходу сонця і лише за годину до закриття, прибуває велика група. В останню годину відбувається шквал постійних акробатичних рухів навколо танцювальної жердини – синхронізовані обертання, рухи та махи під спів Агілери. Коли одна танцівниця закінчує виступ на сцені, її відразу замінює інша.