Дехто бачив і відчував ціну війни дуже близько. Інші кажуть, що їхнє повсякденне життя здебільшого залишилось буденним. Але всі погодилися з тим, що війна назавжди змінила їх молоді роки

Роки юності часто асоціюються з відкриттям горизонтів. Приятелювати. Шукати пригоди на свою голову. Перші самостійні кроки на роботі, у навчанні чи в коханні. Однак, для багатьох молодих українців війна з Росією перевернула цю реальність, замінивши її небезпекою та смертю, депресією і дислокацією. Про це йдеться у спеціальному фоторепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

У фотографіях та інтерв’ю шість молодих людей, які живуть у столиці України та на її околицях, демонструють тиск досвіду молодого дорослого життя під час війни. Дехто бачив і відчував ціну війни дуже близько. Інші кажуть, що їхнє повсякденне життя здебільшого залишилось буденним. Але всі погодилися з тим, що війна назавжди змінила їх молоді роки.

Марина Боднар виросла у південноукраїнському місті Маріуполь. За її словами, вона була «неприборканою дівчиною» — сміливцем, яка провела свій підлітковий вік у пошуках гострих відчуттів і пригод. Вона познайомилася з Віталіком на сайті знайомств і вони закохалися. Після того у них народилось двоє дітей.

Марина і Віталік планували одружитися, але вже у старшому віці.

«Ми не бачили потреби в одруженні. Він був батьком. Я була матір’ю. Нам було зручно. Першочерговим завданням було виростити дітей, побудувати дім, побачити світ», – розповідає Марина.

Але Віталік був військовим. Він приєднався до збройних сил у 2014 році, коли російські окупанти анексували Крим і захопили територію на сході України. Коли Росія знову напала у лютому 2022 року, Віталіка відправили у Маріуполь. Його смерть там, через місяць після початку боротьби за місто, розбила мрії молодого подружжя. Крім того, Марина залишилася одна виховувати їхніх синів, Матвія, якому зараз 3 роки, і 2-річного Геннадія.

Вона живе з дітьми у квартирі у рідному місті Віталіка, Чернігові, приблизно за 80 миль на північний схід від Києва. Там діти поруч із бабусею та дідусем, а вона володіє крамницею, де продає свічки: буквально трохи світла у її життєвій темряві.

Її емоції коливаються між лихом і вірою в те, що одного дня вона може побачити світле майбутнє.

«Я не відчуваю себе сильною. Але я шукаю сили, щоб продовжувати», – каже вона.

Емілія та Денис познайомилися на дні народження у Києві. Те, що розквітло, — це їхні перші серйозні стосунки, час, наповнений хвилюванням і можливостями. Потім почали падати бомби, і все змінилося.

Коли російські війська наступали на Київ у перші тижні війни, мільйони українців втекли. Емілія разом із сім’єю втекла до Нідерландів із намірами продовжити там навчання. Але Денис не міг поїхати через заборону на виїзд чоловіків з України.

«Мені довелося залишити все позаду. Мою любов, моїх друзів», – каже Емілія.

Розлука виявилася приголомшливою. Сумуючи за Денисом, вона виявила, що не може повністю поринути у нове життя. Тож через чотири місяці після від’їзду вона повернулася до Києва. Зараз вони із Денисом будують спільне життя в її старому будинку. Музика та написання пісень є значною частиною їхнього нового життя, заповнюючи простір навколо її навчання та його роботи.

«Я почала насолоджуватися простими речами, — зазначає Емілія.

Однак, присутність війни невблаганна і змусила їх прийняти дорослі обов’язки швидше, аніж вони очікували. Вона зізнається, що спочатку боялася повертатися, але прийняла свою незалежність.

«Частина моєї молодості та легкості були вкрадені», — резюмує Емілія.

Більше року життя Катерини Плечистової визначала самотність.

Український батальйон «Азов» очолював оборону Маріуполя, а її чоловік Олег Крисенко був одним із його бійців. У травні 2022 року, під час завершального акту битви за зруйноване місто, російські війська взяли в оточення українських бійців, які опинилися у підземних бункерах металургійного заводу «Азовсталь». Коли оточення закінчилось, Олег і сотні інших солдатів були змушені здатися у полон.

Їхній полон став міжнародною справою. За їх звільнення Катерина виступала в рамках Асоціації сімей захисників «Азовсталі».

«Я зрозуміла концепцію «друга у нещасті», — сказала вона.

У той же час в її житті панувала невизначеність, що призвело до тривоги та депресії.

Потім одного травневого дня їй зателефонували військові. Олега звільняли в рамках обміну полоненими. Наступного дня він повернувся в її життя.

Вона боялася, що може не впізнати його. Він прибув на автобусі з іншими в’язнями, виглядаючи виснаженим і зі шрамами від знущань, яких він зазнав під час ув’язнення. Але він був вдома.

Вони намагалися повернутися до старого життя. Але виклики — емоційні, фізичні, розумові — іноді заважають їм обом знати, як реагувати, як поводитися, як жити. За ті місяці, поки її чоловіка не було, робота Катерини як фізіотерапевта стала розрадою та порятунком. Вона ще спирається на нього.

«Зцілення людей якимось чином допомагає мені зцілити себе», – каже вона.

У роки, коли його мрії ще здавалися можливими, Руслан Кушка задумав вивчати хімію у Чехії. Це була незвичайна амбіція, але навряд чи дивовижна. Для цього він старанно вчився у школі. Він почав вивчати чеську мову. Коли настав час, він навіть отримав місце у празькому університеті.

Прийняти це місце зараз неможливо. Серед надзвичайної ситуації в країні втрачена можливість навчатися за кордоном може здатися цілком нормальною, і навряд чи варто скаржитися, оскільки чоловіки його віку помирають тисячами.

Але для Руслана розбита мрія не була просто абстракцією. Це було його особисте. Тепер, потрапивши у пастку між розчаруванням і обов’язком, він боровся із депресією, а також з розгубленістю та млявістю.

Перекроєний шлях привів його минулої осені до Бучі, що під Києвом, де цієї весни він почав працювати в аптеці. Він почав заощаджувати гроші на мікроскоп і тричі на тиждень займався у спортзалі.

«Мені потрібно рухатися далі», — сказав він тоді.

Через кілька місяців Чехія так і залишилася мрією. Його боротьба за психічне здоров’я тривала. Його роздуми стали гіркими. Старі люди починають війни, сказав він, «а молодь від цього страждає».

У підлітковому віці Олександр Будько читав історії про героїчних українських борців. Ці історії підживлювали його патріотизм і викликали бажання служити своїй країні у бою. У перший день російського вторгнення минулого року Олександр, відомий як Терен, приєднався до війська. Після початкової підготовки та служби в територіальній обороні Києва його було направлено для участі в кампанії з повернення території у північно-східному районі Харкова.

Він жив своєю мрією. Усе змінилося в одну мить, коли снаряд упав біля нього й розрізав йому гомілки.

«Були неоднозначні емоції. Цей біль, паніка і страх. І водночас нерозуміння того, як це сталося. Мозок відмовляється в це вірити», – розповідає Олександр.

Зараз, після тривалого перебування у лікарнях і реабілітаційному центрі, він адаптується.

«Я почав думати про свою ситуацію не як про інвалідність, а як про можливість», — каже він.

Олександр зберіг своє захоплення спортом, зокрема важкою атлетикою, і у вересні 2023 року представляв Україну на «Іграх нескорених». А також пише мемуари, які він назвав «Історія впертої людини», і сидить у соціальних мережах. Він використовує це, щоб пропагувати не лише важливість позитивного психічного світогляду, але й реформу армійського догляду за пораненими солдатами. Багато в чому це його нова місія.

«У мене завжди була внутрішня сила. Я рішуча людина», – стверджує Олександр.

За визначенням, війна – це найгірший час. Незважаючи на це, деяких людей приваблює його інтенсивність. Конфлікт може спрямувати їх життя. Цього охоче шукав Михайло Панчишин.

«Я не був щасливим у своєму житті. Я не міг знайти причини жити. Я не міг знайти мету для свого життя», – скаржиться Михайло.

П’ятьма роками раніше він був на висоті, новоспечений переможець української версії музичного реаліті-шоу «Х Фактор». Слава і багатство манили. Але музична індустрія, яка його виховала, незабаром повернула його на землю. Він хотів бути рок-зіркою. Індустрія розглядала його як поп-зірку. Ззовні це може здатися невеликою відмінністю. Але для чутливого митця, до якого прикута увага громадськості, це був екзистенційний момент. Зневірений і недовірливий, Михайло зовсім припинив займатися музикою. Через кілька днів після вторгнення Росії він приєднався до територіальної оборони. Війна, як не дивно, здавалася шляхом вперед. І тому він пішов цим шляхом.

Проте, розчарований статичністю, він і двоє його друзів попросили місця в армії поблизу до бойових дій.

«Відправте нас на передову. На першу лінію. На першу лінію фронту», – благали вони.

Прохання було задоволено, але служба у Бахмуті коштувала дорого: під час важких обстрілів він і його друзі отримали важкі струси мозку. Зрештою, їх звільнили за станом здоров’я. Але війна вже змінила Михайла та відновила його пристрасть до музики.

Він знову почав писати тексти в окопах. Співав для поранених бійців у шпиталях. Він знову виступав, збирав кошти для військових.

«Війна сформувала моє майбутнє, а також моє розуміння та перспективу майбутнього. Це було так, ніби я котився і не знав, що робити. Тепер я розглядаю свою славу, як актив, хоча колись вона була тягарем. Наше покоління не знало, що робити далі і як жити, а війна дала нам потужний поштовх. Таким чином, наше покоління пішло на війну і виросло», – резюмує Михайло.