Розташування Туреччини на європейсько-азіатському кордоні та історичні контакти із сусідніми регіонами надають Реджепу Ердогану можливість підтримувати та навіть розширювати стратегію нейтралітету серед регіональних і глобальних гравців

Від початку війни в Україні, Туреччина демонструвала делікатне балансування, представляючи себе союзником протиборчих сторін, водночас пожинаючи економічні та політичні вигоди від своїх відносин з обома. Про це йдеться в авторській колонці Озґюра Озкана, запрошеного професора програми Росії та Євразії у Школі Флетчера при Університеті Тафтса (США) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Туреччина засудила вторгнення Росії та надала дипломатичну й матеріальну допомогу військовим зусиллям України. У той же час лідер країни Реджеп Таїп Ердоган вирішив не приєднуватися до санкцій Заходу проти Росії та не розривати контакти з Москвою. Але нейтралітет Туреччини в українсько-російській війні, здається, стикається зі зростаючим нетерпінням у Вашингтоні та Москві, і його може бути важко підтримувати на тлі зміни геополітичного ландшафту.

У вересні 2023 року Міністерство фінансів США запровадило санкції проти турецьких компаній і бізнесмена, які допомагали Росії обходити санкції США. Тим часом, Ердоган не зміг відновити угоду з президентом Росії Володимиром Путіним, яка дозволяла б експортувати українське зерно через протоки Босфор і Дарданелли у Туреччині та знизила світові ціни на продовольство.

Події свідчать про те, що і Вашингтон, і Москва намагаються тиснути на Туреччину, щоб вона зайняла рішучу позицію. Уже є ознаки політичної гнучкості Ердогана. 25 жовтня 2023 року Ердоган підписав протокол про вступ Швеції до НАТО та скерував його до парламенту для ратифікації.

Цей крок можна витлумачити як ознаку того, що стратегія балансування Туреччини досягла своїх меж. Але це також може бути ще одним тактичним кроком у геополітичній грі Ердогана у шахи, яка розширилася, оскільки він прагне позиціонувати Туреччину як дипломатичну силу на тлі ескалації насильства на Близькому Сході.

Як експерт з турецької політики та міжнародних справ, я спостерігав, як Ердоган проходить тонку межу між зобов’язаннями країни як давнього члена НАТО та її залежністю від Росії щодо торгівлі, економічних ресурсів та імпорту енергоносіїв. Але це балансування стає дедалі важчим, чим довше триває війна.

Стратегія посередника

Підхід Ердогана узгоджується з історичною траєкторією зовнішньої політики Туреччини. Туреччина підтримувала баланс між західноєвропейськими державами та Росією, відколи остання стала амбітним регіональним гравцем уздовж північного кордону Туреччини на початку XVIII століття.

Цей акт балансування дозволив Османській імперії, попередниці Туреччини, пережити ХІХ століття майже неушкодженою, незважаючи на зростаючий тиск з боку Російської імперії та європейських держав. Неспроможність застосувати стратегію балансування під час Першої світової війни сприяла загибелі імперії. Об’єднавши сили із Центральними державами, що програли, Туреччина мала розділити катастрофічну долю. Натомість, під час Другої світової війни стратегія нейтралітету допомогла Туреччині пережити війну неушкодженою.

Від зростаючої радянської загрози під час холодної війни Туреччина знайшла притулок під гарантіями безпеки Заходу, приєднавшись до НАТО у 1952 році. Звільнившись від радянської загрози у 1990-х роках, Анкара прагнула більшої зовнішньополітичної автономії. Однак їй не вистачило необхідних економічних і військових ресурсів і внутрішньополітичної волі для повної реалізації цієї амбіції, що призвело до узгодження політики США на Близькому Сході та Балканах до початку 2010-х років.

Розколота опора

Але американська підтримка курдів на півночі Сирії, пов’язаних із войовничою сепаратистською Робітничою партією Курдистану, і спроба державного перевороту проти Ердогана у 2016 році ознаменували початок більш конфронтаційних відносин між Вашингтоном і Анкарою.

Звинувачуючи США та їхніх союзників у Перській затоці у співучасті в перевороті, Ердоган почав залицятися до Путіна, який відкрито підтримував його під час і після спроби державного перевороту. Придбання Анкарою зенітних ракет С-400 російського виробництва призвело до вилучення її з програми США F-35 Joint Strike Fighter і застосування санкцій США проти оборонної промисловості Туреччини. У поєднанні з неодноразовими військовими втручаннями у Сирію близькість Туреччини до Росії, як кажуть критики, звела її до статусу «ненадійного партнера» в Північноатлантичному альянсі.

Але загравання Анкари з Москвою зайшло у глухий кут. Загибель 34 турецьких солдатів під час російського бомбардування на півночі Сирії у лютому 2020 року спонукала до поновлення зусиль, спрямованих на примирення зі США, однак адміністрація Байдена вагалася чи перезавантажувати відносини через занепокоєння щодо авторитарного правління Ердогана.

Баланс і Україна

Війна в Україні дала новий поштовх балансуванню Ердогана. Контроль Туреччини над двома основними протоками та налагоджені контакти з Україною та іншими державами вздовж Чорного моря забезпечили значний важіль для багатогранного й нейтрального підходу. Ердоган, мабуть, сподівався, що підтримка торгівельних відносин з Росією та продаж зброї Україні зміцнить турецьку економіку і відновить його імідж на Заході.

Але блокування Ердоганом вступу Швеції та Фінляндії до НАТО викликало обурення у Вашингтоні та Брюсселі. Оскільки війна в Україні тривала, а популярність Ердогана у Туреччині впала напередодні виборів у травні 2023 року, балансування Туреччини знову видалось непевним.

Потребуючи фінансової та політичної підтримки, Ердоган звернувся до Заходу та країн Перської затоки. Він схвалив вступ Фінляндії до НАТО та уклав економічні угоди з дружніми до Заходу Саудівською Аравією та Об’єднаними Арабськими Еміратами – двома запеклими суперниками Туреччини на Близькому Сході.

Влітку 2023 року Ердоган оголосив про формування нового кабінету міністрів, який мав прозахідні погляди. Він налагодив стосунки із Єгиптом, іншим традиційним регіональним суперником, узгоджуючи новий баланс сил, який США та їхні регіональні союзники формували на Близькому Сході. А потім у липні 2023 року на саміті НАТО у Вільнюсі Ердоган оголосив про скасування свого вето проти вступу Швеції до НАТО.

Прозахідні кроки Ердогана спонукали західних лідерів до обережно оптимістичного підходу, використовуючи як стимули, так і каральні заходи: надання кредиту Світового банку у розмірі 35 мільярдів доларів США для допомоги економіці Туреччини, одночасно покарання турецьких організацій за порушення санкцій США. Останнє було сприйнято як не надто завуальований сигнал Анкарі зайняти остаточну позицію у зовнішній політиці.

Подібне повідомлення Ердоган отримав і від Путіна. Частково розчарований примиренням Туреччини із Заходом, Путін вирішив не продовжувати угоду щодо українського зерна, незважаючи на попередні успішні посередницькі дії Ердогана. Це був значний удар для Ердогана, який прагнув позиціонувати себе як вирішального посередника в українсько-російській війні.

Хоча Ердоган стикається з протидією з боку США та Росії, це не обов’язково означає припинення його стратегії посередника. Розташування Туреччини на європейсько-азіатському кордоні та історичні контакти із сусідніми регіонами надають Ердогану можливість підтримувати та навіть розширювати стратегію нейтралітету серед регіональних і глобальних гравців.

Події на Південному Кавказі та ескалація конфлікту між Ізраїлем і ХАМАС у Секторі Газу є двома останніми прикладами. Вони додають новий рівень складності для балансування Ердогана, але також додають йому більше простору для маневру. Туреччина була ключовим прихильником військового наступу Азербайджану у Нагірному Карабасі – те, що виявило ослаблення впливу Росії в регіоні та створило серйозну геополітичну невдачу для Ірану. Тим часом, контакти Ердогана як з ХАМАС, так і з ізраїльським урядом дають йому можливість відігравати там роль посередника.