Російсько-українська війна назавжди залишила трагічний відбиток майже у кожній українській родині, але, мабуть, найважчий тягар лежить на сім’ях, членів яких було відправлено на фронт

Максим та Іван Ляхи, які народилися з різницею у чотири роки, були не просто братами. Вони були найкращими друзями. А коли Росія напала на Україну, то вони хотіли воювати за свою батьківщину і наполягали на тому, щоб воювати разом. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Ми завжди були разом, — розповідає 19-річний Іван Лях. — Ми завжди разом гуляли, тусувалися разом. Ми були нерозлучні. Тому ми були налаштовані боротися разом. Нас намагалися роз’єднати, але ми були наполегливі».

Російсько-українська війна назавжди залишила трагічний відбиток майже у кожній українській родині, але, мабуть, найважчий тягар лежить на сім’ях, чиїх близьких було відправлено на фронт.

47-річний Сергій Лях, який є власником фермерського бізнесу у Томаківці, і його 43-річна дружина Лілія, яка має власний бутик жіночого одягу, це відчули на власному досвіді, адже двоє їхніх синів пішли воювати за свободу країни.

Перші спроби Максима та Івана мобілізуватись до збройних сил були відкинуті призовними комісіями через їхню молодість і недосвідченість.

Зрештою, у квітні 2022 року їм вдалося приєднатися до «Правого сектору» — добровольчого військового корпусу. Після дев’яти днів інтенсивних тренувань вони були дислоковані в Авдіївку, місце багаторічних запеклих боїв на східному фронті.

Короткий час підготовки їх не збентежив. На минулорічному відео можна побачити, як брати захоплено грають головами під рок-музику та сміються, їдучи на передову.

Їх командир бачив цінність командної роботи братів. Незважаючи на те, що не існує особливих правил щодо розділення чи об’єднання членів сім’ї під час виконання військового обов’язку, він подбав про те, щоб Максим та Іван залишалися разом. Для Івана це було важливо.

«Я довіряв своєму братові як нікому іншому», — сказав він.

У квітні, після року боротьби пліч-о-пліч, брати вперше розділилися. Максима з позивним «Мороз» відправили в обов’язкову відпустку, а Івана дислокували під бойовим містом Бахмут для охорони ключової матеріально-технічної траси, яку прозвали «дорогою життя».

Максим розлютився, що його молодшого брата з позивним «Токмак» відправили в такий небезпечний бій без нього. Але до кінця квітня вони знову зустрілись в оточеному місті.

Дівчина Максима, 21-річна Софія Козиряцька, вчилася на стоматолога, важко переживала щоденні труднощі війни та відсутність свого хлопця. У їхніх смс-повідомленнях були новини з фронту та слова підтримки.

«Розкажи мені все, щоб я знала, до чого готуватися», — благала вона в одному текстовому повідомленні.

Коли Максим мав таку можливість, то їздив до неї в гуртожиток у Полтаві, аби хоча б одну ніч провести разом. Вони говорили про своє майбутнє. Після війни Максим хотів виїхати з України і жити в будиночку у скандинавських лісах. Він запитав Софію, чи поїде вона з ним.

«Ми говорили про дітей. Ми планували мати трьох хлопчиків, щоб поповнити українське населення, — зазначає Софія.

Лілія, мама братів, ніколи не хотіла, щоб її сини воювали.

Коли Максим закінчив школу, на сході України вже вирувала війна. Лілія, злякавшись, що Максима мобілізують, відправила його до Польщі в університет.

«Я рятую тебе від війни», — сказала вона Максиму, коли він неохоче поїхав.

Але у 2019 році він повернувся додому, щоб закінчити інженерно-економічний факультет Запорізького університету.

Максим та Іван не забули про небезпеку у Бахмуті.

«У нас була домовленість: якщо один із нас помре, інший залишиться з нашими батьками й піклуватиметься про них», – зазначає Іван.

Вранці 1 травня брати засіли у будинку у промисловій зоні Бахмута, який їм було наказано утримувати та захищати. Росіяни займали позиції в сусідніх будинках. Звук артилерійського вогню був приголомшливим.

Іван присів за рештками зруйнованої стіни й періодично стріляв із кулемета, намагаючись зупинити наступ російських військ.

Коли він вистрибнув, щоб вистрілити ще раз, Іван побачив спалах і впав назад. Щось вдарило його в обличчя. Спочатку, за його словами, він взагалі нічого не відчував, але потім його охопив гарячий біль. Його щелепа була роздроблена, зубів майже не було. Всюди була кров.

«Я думав, що зі мною покінчено, що мене не врятувати», — згадує він.

Максим закричав і схопив молодшого брата за бронежилет, потягнувши його далі у будинок. Намагаючись стримати власні нерви, він постійно розмовляв з Іваном, змушував його залишатися у свідомості та надавав першу допомогу.

«Важких 300!» — на військовому сленгу важко поранених, — гукнув у рацію Максим.

Він пхнув Іванові в рот знеболювальне, але брат, ледь не захлинувшись кров’ю, не міг його проковтнути. Через півгодини двоє солдатів відвели Івана до підвалу, який став командним центром.

Коли брати прощалися, Максим сунув Іванові в руки прапор. Це був український прапор, на якому були підписи їхніх найближчих побратимів.

У підвалі Іван помітив ще двох поранених бійців і тіло командира, який спочатку тримав братів разом. Знесилений Іван сів поруч і заплакав, тримаючи власними руками розтрощену щелепу.

«Це було дуже боляче дивитися. У нього була маленька дитина. Але це війна», – розповів Іван.

Понад дев’ять годин він чекав на евакуацію. Час від часу він чув по радіо голос Максима. Коротке «450» — означало, що ситуація на його позиції стабільна.

Близько опівночі прибув евакуаційний підрозділ і доставив Івана до лікарні у Дніпрі, де вже чекали його мама та дівчина Діана.

«Я була така рада, що Івана поранили. Принаймні, він був живий», – стверджує Лілія.

Через 5 днів, за 20 хвилин до того, як йому мали ввести наркоз, Іван отримав повідомлення від командира: «Фрост помер». Максим загинув у бою, ймовірно, від осколка чи кулі, що потрапила йому в шию.

Протягом багатьох років будинок Ляхів був центром тяжіння для братів та їхніх друзів. На відео показано, як вони щасливі, їдять і сміються.

У 12 років Іван захопився мотоциклами. Він почав тренуватися та виступати на змаганнях, і у підсумку став срібним призером чемпіонату України. Іван був налаштований на кар’єру спортсмена.

«Подивіться, скільки він виграв», — каже Лілія, вказуючи на медалі на стінах.

Зараз на стіні у вітальні також висить закривавлений український прапор, який Максим втиснув Іванові в руку, коли вони востаннє бачилися.

Увечері напередодні похорону, труну Максима занесли до хати на поминки. Його німецька вівчарка Дора лежала біля нього всю ніч і скиглила.

«Я не вірила, що він помер», — сказала Лілія, витираючи сльози.

9 травня вулицями Томаківки лунала традиційна народна пісня: «Не знаю, де я умру — Ой умру на чужині — Хто мені могилу приготує?» Катафалк вів колону до цвинтаря. Перехожі падали на коліна, щоб віддати шану молодому герою. Жінки закривали обличчя, голосно ридаючи.

«Він був щасливою дитиною, дитиною світла», — сказав священик під час похорону.

Коли труну Максима повільно опускали, його дівчина Софія впала на коліна, сльози текли з її обличчя і падали у могилу.

Попереду – тривала реабілітація і плани Івана є невідомими. Його обличчя виснажене; він втратив вагу. Осколок досі застряг у його шиї. З його підрозділу в живих залишилося небагато людей.

Діана сподівається, що тепер він залишиться вдома, як колись обіцяв Максиму. Але Іван не впевнений.

«Я не знаю, чи звикну до цивільного життя. Війна мене дуже змінила. Війна не така, якою я її уявляв. Це смерть і руйнування», – резюмує Іван.