Майже усі іноземні експерти скептично оцінюють можливості ЄС у наданні військової допомоги Україні

Європа надає військову допомогу Україні нескоординовано, надто повільно та недостатньо. Це демонструє відсутність політичної волі, аби забезпечити Україну тим, що їй потрібно, щоб перемогти Росію. Carnegie Europe опитав європейських та українських експертів, чи зможе Європа задовольнити військові потреби України і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їх думками.

Стефані Бабст, стратегічна радниця та колишня заступниця помічника генерального секретаря НАТО:

Якщо західні країни справді хочуть довгостроково підтримувати Україну у військовому аспекті, то повинні відповідати, принаймні, трьом важливим критеріям. По-перше, вони повинні узгодити загальну стратегію щодо Росії та почати обговорювати свої потенційні ролі за різними сценаріями, коли військові дії припиняться. Поки ані партнери з ЄС, ані союзники по НАТО не почали розробляти надійну стратегію стримування Росії. По-друге, прихильники України повинні запровадити ефективний процес координації своєї довгострокової військової допомоги Києву. Те, що ми маємо зараз, — це непрацюючий ланцюжок різних багатосторонніх і двосторонніх структур, включаючи Європейський фонд миру ЄС, Комплексний пакет допомоги НАТО, Групу сприяння безпеці у Вісбадені, Контактну групу з питань оборони України. Ці та інші форуми не координують своїх зусиль, створюють дублікати, їм бракує прозорості, а також систематичного представлення оборонних галузей. Нинішня система не лише створює великий виклик для здатності України поглинати зовнішню військову допомогу; це також рецепт політичної невдачі. І, зрештою, без виняткового рівня політичної рішучості в європейських столицях протистояти агресії Росії в Україні, будь-які довгострокові військові обіцянки неминуче будуть невиконані.

Кшиштоф Бледовський, запрошений ад’юнкт-професор Жешувського університету інформаційних технологій та управління (Польща):

З понад 30 мільярдами євро щорічної військової допомоги Україні, Європа приблизно відповідає Сполученим Штатам, хоча Вашингтон надає більшу підтримку у сфері розвідки. Ця цифра відповідає приблизно 10% військового бюджету ЄС на 2022 рік. Європейські економіки могли б дозволити собі спалювати свої запаси ще вищими темпами, якби не вузькі місця у постачанні та виробництві. Подивіться на це з іншого боку: чи може Європа дозволити Україні зазнати поразки у своїй екзистенційній боротьбі? Майбутні витрати на підтримку миру на континенті, безумовно, різко зростуть, якщо Україна впаде. У цьому вузькому значенні – це війна Європи так само, як і України. Це означає, що більші військові витрати, незалежно від того, скільки їх буде виділено Україні, є стратегічним імперативом. Існує також неврахована диспропорція щодо того, звідки надходить допомога. З восьми країн, які найбільше надають військову допомогу Україні, усі, крім Великобританії, знаходяться відносно близько до України. Помітно відсутні в цій групі Італія, Іспанія та Франція. Їхній мізерний внесок нагадує байдужість, яку Польща чи країни Балтії відчували до мук Греції чи Італії, коли йшлося про потоки біженців. Це знову підтверджує головну слабкість Європи: це набір країн, а не стратегічне ціле. Місцеві потреби завжди мають пріоритет над загальними потребами, коли на карту поставлені стратегічні міркування.

Кейр Гілесеніор, спільний консультант програми Росії та Євразії в Chatham House:

Безсумнівно, Європа може задовольнити військові потреби України. Натомість, питання полягає в тому, чи вона колись вирішить це зробити, бо нинішня політика вдавати, що загрози для Європи немає, триває так довго, що майбутнє не лише України, але й членів ЄС і НАТО у небезпеці. Зараз Україна страждає від цілком передбачуваних наслідків рішень її західних прихильників повільно надавати необхідну військову підтримку. Негласна політика Сполучених Штатів і Німеччини полягає у забезпеченні України рівно стільки, щоб вижити, але недостатньо, щоб загрожувати Росії поразкою. Зволікання та боязкість Заходу надали Росії можливість для встановлення та зміцнення своїх оборонних ліній. Але Європа також відмовилася від відповідальності за власний захист. Оскільки запаси боєприпасів на континенті закінчуються, а Росія продовжує готуватися до тривалої війни, Європа на захід від Варшави загалом не змогла усвідомити реальність і відреагувати на неї. Тому наслідки будуть ненайкращими, оскільки Росія залишиться непереможеною та не зляканою.

Карл-Гайнц Кемп, колишній президент Федеральної академії безпеки у Берліні:

Забудьте про ідею Європейського оборонного союзу чи «суверенного» ЄС — те, що навряд чи хтось сприймає серйозно, мабуть, окрім Парижа. Натомість, сприймайте Європу разом із Північною Америкою та демократіями Азіатсько-Тихоокеанського регіону як оплот проти російського реваншизму чи спроб Китаю агресивно кинути виклик поточному міжнародному порядку. Звучить пафосно? Можливо, але більшість європейців, будь то члени НАТО чи ЄС, зрозуміли ідею і значно прогресували після нападу Росії на Україну. Оборонні бюджети зростають, а збройні сили, якими довго нехтували, поступово зміцнюються майже всюди в Європі. Навіть Німеччина пройшла вражаючу еволюцію від ганебної обіцянки надати Україні 5000 шоломів до другого за величиною постачальника озброєння. У той же час Росія стає слабшою через військові втрати та насичену мережу економічних санкцій. Поки Європа залишатиметься непохитною у своїй підтримці України, це може завдати Росії неприємностей. Не забувайте: внесок Росії становить менше 3% світового ВВП, а внесок Європи становить понад 17%. Це залишає простір для подальшої значної допомоги Києву, але бажано разом з Вашингтоном.

Альона Кузько, президентка з політики та програмування у Globsec:

Європа не може задовольнити військові потреби України у короткостроковій перспективі, навіть якщо забажає. Взаємні звинувачення стосовно того, хто винен у тому, що минулого року не вдалося доставити обіцяні обсяги боєприпасів, привернули увагу до політичних і практичних обмежень, з якими стикається ЄС. У середньостроковій та довгостроковій перспективі Європа ще може стати життєво важливим військовим партнером, який потрібен Україні. Однак для того, щоб це сталося, Європа повинна розбудувати свою оборонну промисловість, модернізувати процедури закупівель і допомогти Україні розвинути її власний величезний внутрішній потенціал, зокрема через спільні підприємства із західними партнерами. Оборонні зобов’язання мають виконуватись у далекому майбутньому. Вони матимуть значення лише в тому випадку, якщо їх швидко перетворити на довгострокові контракти, стимулюючи промисловість до збільшення виробничих потужностей та інвестування у дослідження та розробки. Разом із усвідомленням у масштабах НАТО того, що закупівлі мають бути орієнтованими на результат, а не на процес, ЄС розмірковує над тим, чи можна імітувати схеми продажу військової техніки за межами США з метою спрощення закупівель на складному та неоднорідному європейському ринку оборони. Такі реформи могли б дозволити ЄС закуповувати обладнання швидше та використовувати свій значний сукупний розмір ринку для сприяння спільним закупівлям військового обладнання (як це відбувається з природним газом), і все це на користь вітчизняної промисловості. Окремі європейські компанії вже вивчають можливість створення спільних підприємств з Україною. ЄС тим часом розробляє ініціативи щодо підтримки та розширення цього процесу. Вони повинні швидше рухатися у напрямку підвищення самодостатності української армії. Це позбавить Київ від постійної необхідності звертатися до партнерів за життєво важливими поставками. Усе це багатообіцяючі ідеї — якщо тільки Європа зможе їх реалізувати.

Крісті Райк, заступниця директора Міжнародного центру оборони та безпеки у Талліні:

Хоча Європа посилила свою підтримку, очевидно, що вона не зможе задовольнити військові потреби України без Сполучених Штатів. Найгірше те, що Європа не в змозі виконати свої зобов’язання. Епохальне рішення ЄС, ухвалене у березні 2023 року про надання Україні 1 мільйона снарядів протягом одного року шляхом спільних закупівель, навряд чи буде виконано. Нездатність достатньо збільшити виробництво боєприпасів є символом млявості. Витрати європейських держав на оборону зростають, але більшість країн-членів ЄС не досягнуть рівня 2% ВВП у 2023 році. Оборонна промисловість скаржиться на відсутність довгострокових зобов’язань урядів щодо збільшення виробництва. Крім того, важко поєднати нагальну потребу у наданні допомоги Україні та наповненні власних запасів із довгостроковою потребою у зміцненні співпраці та зменшенні фрагментації європейських можливостей. Основним джерелом слабкості Європи є відсутність політичної волі та стратегічного бачення. Європа змогла б — з точки зору промислового потенціалу та економічних ресурсів — зробити набагато більше для України та для власної оборони. Однак, для цього потрібен важкий політичний вибір. Зіткнувшись з перспективою тривалої війни в Україні та, можливо, скорочення внеску Сполучених Штатів, Європа не може дозволити собі бездіяльності.

Ганна Шелест, директорка програм безпеки Ради зовнішньої політики «Українська призма»:

Щоб отримати тверезу відповідь, потрібно запитати не «може», а «чи задовольнить» Європа військові потреби України, оскільки це питання має як технічні, так і політичні наслідки. Як бачимо, після 20 місяців війни багато європейських країн не готові впоратися з гостротою та забезпечити сталість поставок. Обіцянки, які надані публічно та масово висвітлені у ЗМІ, виконувалися через багато місяців і часто із запізненням. Підприємства не були готові нарощувати виробництво і де-факто втратили два роки, продовжуючи працювати як у мирний час. І тут йдеться не про реактивні літаки чи складні ракети, а про звичайні боєприпаси. Тож, навіть, якщо залишити осторонь політичний аспект, як-от позицію нового уряду у Словаччині чи керівництва Угорщини, залишаються питання щодо інших — насамперед виробників зброї. Європейські запаси виснажуються, тоді як Росія збільшила виробництво, оскільки санкції досі не запроваджені у достатньому обсязі, існує багато лазівок і сірого імпорту. Головне – це виробничі потужності, інвестиції та розуміння того, що Україні потрібна зброя зараз, а не через чотири роки, як пропонують деякі виробники чи політики. Ба більше, це питання пріоритетів: зброя надсилатиметься в Україну для перемоги у цій війні чи просто продаватиметься по всьому світу постійним клієнтам?

Карстен Сондерґард, колишній посол Данії в Росії, Ірландії, НАТО, Німеччині і Туреччині:

Поза всяким сумнівом, Україна ще існує, тому що Сполучені Штати продемонстрували лідерство. Про європейську оборону точилося багато розмов після того, як у Маастрихтському договорі 1992 року були визначені деякі принципи такої політики. Але, насправді, мало що сталося, насамперед через брак політичної волі. Тим часом, європейські оборонні бюджети також постраждали. Внесок Європи в Україну збільшився. Але її військова допомога ще відстає від допомоги Сполучених Штатів і розподіляється дуже нерівномірно. Деякі європейські держави значно відстають. Подумайте про це: росіяни зараз говорять про те, що Росія воює з НАТО. Росія зробила висновок. Економіка Росії перебуває у стані війни. Європейці не говорять такими словами, і їхня економіка не працює за умовами воєнного часу.

Пол Тейлорс, старший студіант Friends of Europe :

ЄС не є військовою наддержавою з великими запасами обладнання та боєприпасів. Нещодавнє визнання зі сторони ЄС, що він не зможе поставити обіцяний один мільйон боєприпасів до березня 2024 року, демонструє розмір розриву між амбіціями та реальністю. Частина проблеми полягає в тому, що найбільші країни-члени — Німеччина, Франція та Італія — не відпускають контроль над закупівлями озброєнь і побоюються втручання ЄС. Інші виробники зброї, такі як Швеція та Польща, також не хочуть, щоб Брюссель був біля керма. Звичайно, країни-члени ЄС можуть об’єднати свої національні зусилля для підтримки України за допомогою певного військового комплекту, можливо, співпрацюючи з Великою Британією, але цього буде недостатньо, щоб заповнити прогалину, якщо Сполучені Штати припинять надсилати військову допомогу Києву. Крім того, після того, як ЄС не зможе спільно закупити боєприпаси, Франція поступиться і погодиться закуповувати боєприпаси в країнах, які не входять до ЄС. Однак, доки країни ЄС не погодяться проводити більше спільних закупівель, щоб забезпечити своїм виробникам зброї передбачуваний потік замовлень, європейські зусилля залишатимуться розрізненими, неефективними та недостатніми, щоб допомогти Україні перемогти агресію Росії.

Марцін Терліковський, заступник керівника з досліджень Польського інституту міжнародних справ:

З 24 лютого 2022 року всі миролюбні країни підтримали Україну і багато хто підтримав її боротьбу проти злочинного російського вторгнення пожертвуваннями озброєнь. Масштаби пожертв є безпрецедентними і варіюються від бронежилетів до основних бойових танків, а Польща надає понад 300 таких машин. Підтримувати Україну «скільки потрібно» стало політичним принципом, який, однак, передбачає продовження передачі оборонних матеріалів. Але спроможність Європи задовольнити українські військові потреби зараз вичерпана. За межами абсолютного мінімуму, запаси боєприпасів практично порожні, а в запасах збройних сил немає можливостей, які можна було б легко передати Україні та мати реальні зміни. Крім того, головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний закликав до надання передових систем, таких як платформи розвідки та націлювання чи ракети більшої дальності, яких майже немає в Європі. Тут Сполучені Штати могли б допомогти, але навряд чи ризикнуть знизити свою оперативну готовність через побоювання подальшої дестабілізації на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні. Отже, щоб виконати обіцянку, дану Україні, Європі просто потрібно буде виробити багато оборонних матеріалів, і досить швидко. Деякі оборонні технології доведеться розробляти з нуля. Це потребуватиме грошей, часу та зосередженості з боку політичних лідерів. Хоча останні можуть не повністю усвідомлювати масштаби виклику, переозброєння Європи є питанням як довгострокового виживання України, так і забезпечення тривалого миру в трансатлантичному просторі.