Хоча українці переживуть цю втрату, але зруйноване місто, позбавлене історії, навряд чи привабить туристів і принесе дохід, крім того руйнуються зв’язки з минулим, втрачається можливість жити там, де жили батьки й діди, ходити до тієї ж церкви чи навіть того ж кафе

Знищення української культурної спадщини відбувається у масштабах, небачених з часів Другої світової війни. Про це стверджується у звіті, опублікованому журналом Antiquity. У звіті йдеться про пошкодження низки історичних об’єктів, зокрема Музею українських старожитностей імені Василя Тарновського, який входить до списку ЮНЕСКО та кургану на Болдиних горах – одного з найбільших українських некрополів ХІ століття. З початку війни ЮНЕСКО підтвердило пошкодження 329 об’єктів, зокрема історичного центру Чернігова. Про це йдеться в авторській колонці Дерека Матраверса, професора філософії Відкритого університету у Великобританії на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

У звіті також розповідається, що колекції були експропрійовані та передані до Росії з музеїв в окупованих регіонах, включаючи Херсон (тепер знову під контролем України), Мелітополь і Маріуполь, тоді як в інших випадках артефакти грабували російські солдати, щоб зберегти або продати. Дослідники використовують супутникові дані, а також оцінки на місці, щоб задокументувати знищення культурної спадщини України.

Саме пошкодження культурної спадщини під час Другої світової війни спонукало ООН скласти Конвенцію про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту (також відому як Гаазька конвенція 1954 року). Це призвело до того, що знищення «культурних цінностей» (термін, що використовується для опису матеріальної спадщини) вважається військовим злочином, за винятком випадків військової необхідності.

Конвенція 1954 року передбачала схему захисту культурної спадщини під час війни, яка буде паралельною до схем захисту людей. Подібно до емблеми червоного хреста, яка ефективно захищає машини швидкої допомоги та лікарні, від небезпеки нападу, мала бути емблема, синьо-білий щит, який би привертав увагу (і захищав) важливі музеї, пам’ятники, археологічні об’єкти, архіви та бібліотеки.

Додатковий протокол пропонував створити організацію «Блакитний щит» для захисту культурної спадщини у надзвичайних ситуаціях. Хоча це почалося відносно повільно. Великобританія ратифікувала конвенцію у 2017 році – остання велика військова держава, яка це зробила. Конвенція зобов’язує держави мати «підрозділи захисту культури» у складі регулярних збройних сил – Велика Британія створила один у 2019 році. Поштовхом до цієї діяльності стало широкомасштабне знищення культурної спадщини на Близькому Сході, зокрема частини Пальміри в Сирії і музею Мосула в Іраку.

Захід також має власні гріхи: під час вторгнення в Ірак американці розмістили велику військову базу на місці Стародавнього Вавилона та завдали великої шкоди, зокрема використавши тисячі тонн археологічного матеріалу для наповнення мішків із піском.

Незважаючи на все це, як чітко зазначено у звіті про Україну, є межі того, чого не можна робити. Частина проблеми полягає в тому, що просто важко переконати армію бути обережними стосовно будівель, коли вони стріляють та/або по них стріляють. Незважаючи на підписання, держави, насправді, не доклали значних зусиль для реалізації конвенції.

У світі небагато об’єктів, позначених синьо-білим щитом, і не очевидно, що це б їм дуже допомогло, якби вони були позначені цим символом. Існують деякі похвальні зусилля щодо навчання регулярних солдат законодавству про культурну спадщину.

Хоча українці переживуть цю втрату, це все одно втрата. Іноді це відчутно; зруйноване місто, позбавлене історії, навряд чи привабить туристів і принесе дохід. Іноді це менш відчутно. Руйнуються зв’язки з минулим, втрачається можливість продовжувати спосіб життя, жити там, де жили батьки, діди, ходити до тієї ж церкви чи навіть того ж кафе. Коли ці речі зникнуть, ми ніколи не зможемо їх повернути.

Інші країни намагалися замінити зруйноване. Поляки, наприклад, реконструювали зруйнований нацистами історичний центр Варшави. Але люди хочуть історії, а не історичних копій. Крім того, на цьому етапі можуть виникнути інші вимоги до обмежених ресурсів – як стверджувала Лінн Мескелл, професорка антропології в Університеті штату Пенсильванія, іноді нам спочатку потрібні туалети, а потім храми.

Навіщо захищати будівлі?

Було б оптимістично думати, що росіяни надто хвилювалися щодо Гаазької конвенції (хоча вони, як і українці, її підписали). Протягом останніх кількох років ми з Хелен Фроу, директоркою Стокгольмського центру етики війни і миру, намагалися прояснити ситуацію. Центральними в цих питаннях є дебати «каміння проти життя»: враховуючи обмежені ресурси, чи варто зосереджуватися на збереженні культури (каміння) чи людей (життя)?

Стандартна відповідь на це: турбота про спадщину і турбота про людей нероздільні. Томас Г. Вайс і Ніна Коннеллі, експерти з питань культурної спадщини з Міського університету Нью-Йорка, зайшли настільки далеко, що показали, як розширення законодавства про «відповідальність за захист» може виправдати війну, щоб запобігти знищенню культурної спадщини.

Ми з Фроу дотримуємося іншої точки зору. Ми не вважаємо, що вибору між спадщиною та людьми взагалі можна уникнути. Раніше я казав, що Гаазька конвенція забороняє знищення культурних цінностей, за винятком випадків військової необхідності, коли «немає реальної альтернативи для отримання аналогічної військової переваги» (стаття 6). Але чи можлива альтернатива, якщо вона зберігає культурні цінності, але збільшує ризик для солдатів на 5%? А як щодо 10%? Без будь-якого способу здійснення таких розрахунків конвенція є недієздатною.

Артефакти, які існували тисячу років і більше, були знищені під час незаконної війни Росії в Україні. Утім, вирішення проблем, зокрема вдосконалення цієї міжнародно-правової структури, може запобігти певному знищенню культурних цінностей у майбутньому.