Наразі СБУ порушила в Ізюмі справи за колабораціонізм щодо 30 осіб і скерувала до суду 24 обвинувальні висновки

Часто коли Костянтин Григоренко гуляє вулицями Ізюма, він помічає людей, які, за його підозрами, співпрацювали з росіянами під час п’ятимісячної окупації минулого року. Коли він їх бачив, то відчував непереборний приплив емоцій. Тепер він намагається берегти свою енергію і нерви та ігнорувати їх. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Ці люди ходять містом, живуть серед нас і думають, що вони ні в чому не винні. Але я вважаю, що вони – злочинці і мають сидіти у в’язниці», — каже Григоренко, головний редактор місцевого тижневика «Ізюмські обрії».

Понад рік після того, як росіяни відступили з Ізюма, більшість міста ще лежить у руїнах. Понад 5000 приватних будинків та 120 багатоквартирних будинків було пошкоджено або зруйновано. Школи, мости та інша життєво важлива інфраструктура залишаються нефункціональними.

«Ремонтні роботи заберуть десятиліття і це у найкращому разі», – заявив мер міста Валерій Марченко у своєму тимчасовому офісі.

Крім матеріальних руйнувань, 160 днів російської окупації залишили підступну психологічну спадщину, на загоєння якої може піти багато часу. На це натякає номер телефону, нанесений на стіни по всьому місту білою фарбою. Це номер гарячої лінії СБУ, на який можна повідомляти інформацію про те, хто та що робив у темні дні окупації.

Наразі СБУ порушила в Ізюмі справи за колабораціонізм щодо 30 осіб і скерувала до суду 24 обвинувальні висновки. Деякі люди, зокрема директор школи, який погодився співпрацювати з росіянами, перебувають під вартою в очікуванні суду. Але ніхто не сумнівається, що росіянам керувати містом допомагали понад 30 місцевих жителів.

«Не всіх заарештували. Деякі з них втекли, інші досі там. Наші закони до цього не пристосовані, і юридично їх не можна звинуватити, хоча вони співпрацювали», — зазначає Марченко.

Флегматичний й трохи зарозумілий місцевий політик Марченко заявив, що розуміє людей, які допомагали забезпечувати місто необхідними послугами під час окупації. Але він не може пробачити вчителів, які погодилися викладати за російською програмою.

«Якщо вони були готові сказати нашим дітям, що України ніколи не було, їм ніколи більше не варто працювати», — вважає він.

Де мають бути проведені правові кордони, які визначають колабораціонізм і яка має бути шкала покарань – одне із найчутливіших питань для України сьогодні. Це дилема, з якою європейцям не доводилося стикатися у такому масштабі з часів Другої світової війни і вона стане більш актуальною лише в тому випадку, якщо українській армії вдасться звільнити більше територій від російських окупантів.

У такому місті, як Ізюм, ця проблема стоїть особливо гостро. За довоєнного населення на рівні 50 000 осіб між більшістю жителів існувало максимум два ступені поділу. Чутки поширюються, звинувачення літають у повітрі. Коли Марченко чи Григоренко говорять про колабораціоністів, які вільно гуляють вулицями, вони мають на увазі конкретні імена, а не абстрактну статистику.

Гарячкова атмосфера посилюється ще одним соціальним розколом, що виник за останні два роки: між тими, хто виїхав в інші регіони України або за кордон до окупації, і тими, хто залишився.

Марченко та його адміністрація просиділи місяці російської окупації на території, контрольованій Україною і багато місцевих жителів вважають це рішення порушенням службових обов’язків.

«Капітан мав залишити корабель останнім, а натомість цей натовп розбігся, як щури, і кинув нас усіх тонути», — прошипіла одна жінка похилого віку, яка забирала пакет із продовольчою допомогою на центральній площі, коли її запитали про мера.

Марченко вже звик до таких звинувачень.

 «Якби ми залишилися, нас би або вбили, або змусили співпрацювати», – сказав він.

Взаємна недовіра між тими, хто залишився, і тими, хто поїхав знаходиться на поверхні.

«Якщо чесно, я не впевнений, що повністю довіряю будь-кому, хто залишився», – зізнається Григоренко.

Коли на початку березня 2022 року стало ясно, що Україна не зможе утримати Ізюм, Григоренко зібрав майно і поспішив залишити місто до прибуття росіян разом із тисячами інших людей.

Наступні місяці він провів на заході України, збираючи онлайн-оновлення для «Ізюмських обріїв» щоразу, коли отримував нову інформацію від евакуйованих мешканців чи російських Telegram-каналів.

Його 67-річний заступник Микола Калюжний вирішив залишитись. Першу ніч важких боїв Калюжний провів разом із дружиною в холодному і сирому підвалі редакції «Ізюмських обріїв», потім перебрався до підвалу сусідньої церкви, де вони просиділи наступні кілька тижнів.

Наприкінці березня 2022 року російські війська повністю взяли під свій контроль Ізюм. Командування містом узяв на себе таємничий воєначальник із позивним Шер-Хан, названий на честь тигра з Книги джунглів Редьярда Кіплінга. Цивільний контроль було передано Владиславу Соколову, колишньому начальнику поліції, який до окупації працював у службі безпеки місцевого банку.

У місті відключили телефонний зв’язок та Інтернет, тому утворився інформаційний вакуум, який росіяни заповнили старомодною пропагандою. Вони призначили міського глашатая, жінку, яка ходила вулицями і вигукувала такі «новини»: Зеленський покинув місто; Росія залишиться тут назавжди. Вони також випустили «Ізюмський телеграф» — листівку формату А4, де вихвалялися переваги «нової епохи» російського правління, хоча у місті не було електрики, газу та водопроводу.

Любов Ткачова, мешканка Ізюма, відома як ексцентрична комуністка, взяла на себе відповідальність за офіційні комунікації та шукала кадри для поширення російського Євангелія. Вона відправила гінця додому до Калюжного, викликала його до місцевої адміністрації та попросила поділитися з «Ізюмським телеграфом» своїм багаторічним журналістським досвідом.

Але Калюжний — завзятий український патріот. Він вибачився і сказав Ткачовій, що є пенсіонером, надто старий і не придатний для роботи.

Якось Калюжний зустрів Євгена Сипкова, поета та художника, що намалював силует міського пейзажу, який «Ізюмські обрії» використали для свого логотипу. Калюжний знав Сипкова багато років; вони обидва відвідували щомісячний літературний салон, де збиралася ізюмська інтелігенція для обговорення романів та поезії.

Тепер Сипков запропонував свої послуги «Ізюмському телеграфу» і благав Калюжного також приєднатися до російської пропаганди за великі гроші, але він знову відмовився. На якийсь час здавалося, що майбутнє Ізюма належить таким людям як Сипков.

20 серпня 2022 року інша російська пропагандистська газета помістила на першій шпальті заголовок «З Росією назавжди!» Але старий поет і багато інших, що купилися на обіцянки Москви, поставили не на того коня. Менш як за три тижні російська армія залишила Ізюм. Разом із ними втекли сотні місцевих прихильників, зокрема і Сипков.

Ольга Герман — людина на кшталт «склянка наполовину повна». Прогулюючись зруйнованими вулицями Ізюма, вона намагається не звертати уваги на руїни, що нагадують про жахливий досвід окупації, а натомість звертає погляд на барвисті інсталяції стріт-арту, створені після звільнення міста. Вона проводить заняття танцювальної терапії, щоб допомогти травмованим дітям, одягається у яскраві кольори та заплітає волосся у кіски, зав’язані жовто-синіми стрічками. Але навіть вона визнає, що зберігати позитивний настрій не так просто.

Герман залишалася в Ізюмі протягом усієї окупації, бо хотіла бути з батьками і обурювалася, коли ті, хто виїхав, почали її підозрювати у співпраці з росіянами.

«Так, зрадники були, але це не означає, що більшість людей підтримувала росіян. Навіть президент сказав людям, що їм варто залишатися у своїх будинках. Мені не подобається, що, ті, хто мав можливість втекти, зараз засуджують тих, хто залишився», — сказала вона.

У всіх, хто залишився, є травматичні спогади, особливо про перший місяць бойових дій, коли місто зазнавало обстрілів, ракетних атак і російських авіаударів. Внаслідок одного авіаудару у березні 2022 року загинуло 47 людей. Пізніше українські збройні сили також атакували окупований Ізюм, іноді застосовуючи касетні боєприпаси.

Любов Приходько сиділа на дивані у своєму будинку, де мешкала з 1972 року, коли 9 березня 2022 року до її саду прилетіла ракета. Внаслідок вибуху розлетілися шибки та меблі, а будинок загорівся, але їй та сину Анатолію якимось чином вдалося врятуватися. Після пожежі вони переїхали до старої кімнати на нижньому поверсі сусіднього будинку. 41-річний Анатолій потребував постійного догляду, оскільки у чотирирічному віці у нього з’явилася рідина в мозку після менінгіту. Любові було нелегко перевезти його до підвалу, тому протягом усієї окупації вони молилися за виживання.

«Люди, яких тут не було, вони нас не розуміють і не зможуть нас зрозуміти. Вони поняття не мають, через що нам довелося пройти», – зауважила Любов Приходько.

Видання «Ізюмські обрії» знову запрацювало, хоча гарна двоповерхова будівля, в якій колись розташовувався відділ новин, була захоплена і розграбована російськими солдатами, і тепер редакція знаходиться у крихітному офісі в муніципальному будинку.

У нещодавньому номері видання було опубліковано список із понад 100 назв вулиць, які були змінені в Ізюмі в рамках загальнонаціонального процесу «дерусифікації». Вулицю Лермонтова перейменовано на честь лідера незалежності Чечні Джохара Дудаєва. Вулиця, на якій мешкає Григоренко, була названа на честь радянського барда Володимира Висоцького, а зараз отримала назву на честь американського підприємця Стіва Джобса.

Але легше змінити назву вулиці, аніж змінити те, що у людей у головах.

«Навіть після всіх цих смертей і руйнувань я відчуваю, що є люди, особливо люди похилого віку, які досі чекають повернення Путіна. Я не можу цього зрозуміти», – підкреслює Григоренко.

Калюжний планує опублікувати щоденники, які він вів у підвалі при світлі свічок у місяці окупації, а Григоренко працює над книгою про окупацію та її наслідки.

«Ми пережили історичні часи, про які раніше читали лише у підручниках з історії», – резюмує Григоренко.