Хоча між українським суспільством і російською опозицією є багато відмінностей, об’єднання зусиль проти спільного ворога було б корисним з кількох точок зору

З початку війни Україна покладалася на Захід як на головного союзника у боротьбі проти вторгнення президента Росії Володимира Путіна. Втім, після майже двох років війни приходить розуміння, що Україна та Захід мають різні цілі. Україна прагне повернути всі свої території, окуповані Росією. Тим часом, Захід вважає за краще зберігати нинішню ситуацію, поступово послаблюючи Росію та уникаючи великої прямої конфронтації. Про це йдеться в авторській колонці Максима Миронова, професора фінансів у бізнес-школі Мадрида (Іспанія) на сторінках Politico, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Коли почалася війна, керівництво України одразу пропагувало наратив, що вони воюють не з Путіним, а з усією Росією та її народом. Такий підхід спочатку був виправданим, оскільки мобілізував як українське суспільство, так і західну громадську думку. Проте, на цьому етапі війни було б доцільно розглядати певних представників Росії як союзника, якого можна згуртувати для боротьби проти режиму Путіна та його імперіалізму.

Більшість лідерів російської опозиції стали на бік України з перших днів війни, виступаючи за вільну, незалежну, демократичну Україну в її кордонах 1991 року. Тому настав час відкрити другу лінію атаки зсередини самої Росії.

Хоча між українським суспільством і російською опозицією є багато відмінностей, об’єднання зусиль проти спільного ворога було б корисним з кількох точок зору.

Одним із прикладів цього є поширення антивоєнної інформації. Виведення радянських військ з Афганістану у 1989 році не було результатом військової поразки. Натомість, це сталося через широку внутрішню опозицію до війни. Саме гласність — політика свободи слова, прийнята тодішнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим сприяла масовому зростанню негативних настроїв у суспільстві.

Звичайно, не варто очікувати, що режим Путіна зараз послабить тиск на ЗМІ. Але хоча російська опозиція знає, що сказати — вона постійно стежить за внутрішніми настроями та проводить опитування, щоб оцінити громадські занепокоєння, — їй не вистачає досвіду, аби орієнтуватися на масову аудиторію через ЗМІ. Однак, в Україні є медіа-експерти, які мають — і президент України Володимир Зеленський також має особливий досвід у цьому, зокрема щодо масової російської аудиторії.

Боротьбі українських медіа з російською пропагандою варто надавати такого ж значення, як і передовій лінії конфлікту. Для цього не потрібні величезні ресурси. Швидше за все, інформаційну монополію Путіна можна зруйнувати, поєднавши медійний талант із серйозними зусиллями, особливо коли починає проявлятися невдоволення росіян його політикою, як-от протести, організовані дружинами російських солдатів на передовій.

Ще одна сфера, де об’єднання зусиль може бути корисним, – санкції. Через майже два роки після запровадження санкцій Заходу ми можемо зробити висновок, що вони не змогли розділити правлячі еліти Росії. Навпаки, ми бачимо, як вони гуртуються довкола Путіна. Таким чином, Україні та російській опозиції необхідно об’єднатися, щоб прийняти режим персональних санкцій, наприклад, запропонувавши послаблення санкцій в обмін на відкрите засудження Путіна та фінансову підтримку України. Ці стимули наразі не існують.

Очевидно, що режим Путіна залежить не тільки від олігархів. Він також отримує щоденну оперативну та піар-підтримку від широкого класу чиновників середнього рівня та громадських діячів. Це особи, які часто уникають санкцій західних регуляторів і продовжують насолоджуватися комфортним життям на Заході.

Вже понад рік ув’язнений опозиціонер Олексій Навальний та його «Фонд боротьби з корупцією» наполягають на санкціях проти шеститисячного списку «хабарників і розпалювачів війни». Координація зусиль на цьому фронті може завдати шкоди процвітанню таких людей, і Україна може надати політичну підтримку для цього.

Також було б доцільно об’єднати зусилля для визначення лазівок у санкціях, зокрема завищених цін на енергоносії та постачальників комплектуючих до зброї. Російська опозиція володіє величезною кількістю даних, за допомогою яких можна простежити логістичні ланцюги поставок компонентів від західних компаній до виробників зброї, а також відстежити, які організації обходять санкції.

Врешті-решт, ще однією корисною співпрацею було б спільне сприяння відтоку людського капіталу з Росії. Багато росіян, які виїхали одразу після 24 лютого 2022 року, зараз переважно повернулися на батьківщину. І їхнє повернення було викликане обмежувальною імміграційною політикою в інших країнах, яка відлякує навіть висококваліфікованих росіян. Цілком закономірно, що це вигідно режиму Путіна, дозволяючи російській економіці працювати безперешкодно та збирати податки.

Але Україна повинна заохочувати російських фахівців, особливо тих, хто працює в ІТ та оборонному секторах, залишати свою країну. Україна та російські опозиційні групи повинні виступати за те, щоб країни Європейського Союзу послабили фінансові обмеження та імміграційні заходи щодо таких громадян.

Наприклад, заборона Visa і MasterCard перешкоджає відтоку капіталу з Росії, а також зменшує джерела фінансування опозиції. Якби західні компанії відновили виплати, чи міг би Путін знову їх закрити? Звичайно, міг. Однак це, ймовірно, призведе до обурення росіян проти Путіна, а не проти Заходу. Однак, у нинішньому стані путінська пропаганда просто використовує ці та інші подібні дискримінаційні заходи проти російських громадян, підживлюючи популярні антизахідні настрої.

Я розумію, що ці спільні зусилля можуть дати результат лише через тривалий час. Втім, варто визнати, що вірогідність досягнення перемоги лише військовим шляхом невелика. І ця стратегія відповідає готовності українців і надалі захищати Батьківщину.

Поки українські війська тримають свої позиції, російське суспільство розкладається зсередини. Хто знає, можливо, події почнуть розвиватися швидше? Буквально цього літа лідер воєнізованого угруповання «Вагнер» Євген Пригожин збунтувався зсередини, завдавши суттєвої шкоди верхнім ешелонам влади в Росії. Якщо посилити тиск на еліти, зросте ймовірність подібних заколотів.

Я також добре розумію, що українське суспільство та його лідери можуть негативно поставитися до цієї пропозиції. Однак, оглядаючись на історичну співпрацю під час Другої світової війни, лідер СРСР Йосип Сталін мав ще більше суперечностей з прем’єр-міністром Великобританії Вінстоном Черчіллем і президентом США Франкліном Д. Рузвельтом. Насправді, спочатку СРСР і Британія навіть воювали. Проте, коли вони усвідомили величезну силу свого спільного ворога, то об’єднали свої сили й зрештою перемогли.

Російська опозиція висловила бажання співпрацювати з Україною з початку війни. Настав час прийняти цю пропозицію та об’єднати зусилля, щоб перемогти нашого спільного ворога — це точно не може погіршити ситуацію.