Військові медики надають базову допомогу при травмах, включаючи вправлення кісток, накладення джгутів, введення знеболювальних та подекуди і переливання крові

Глибоко всередині позиції, яку солдати називають «чорним лісом» на сході України, медичний корпус 63-ої механізованої бригади намагається залишатися непоміченим. Нульова лінія, де російські та українські війська вишикувалися в окопах у межах видимості один одного, знаходиться лише за кілька кілометрів від нас. Знаменитий червоний хрест, намальований на борту бронемашини практично не захищає від вогню супротивника. Насправді, кажуть солдати, це робить їх мішенню. Вони ретельно маскують машину допоки вона не знадобиться. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Машина знаходиться на бойовому медичному пункті — найважливішій ланці у системі допомоги солдатам, пораненим на фронті. Часто це перша зупинка перед відправкою у пункти стабілізації, розташовані подалі від бойових дій, а потім передові медичні центри, де проводяться більш складні процедури, такі як ампутації.

Медики на бойових заставах надають базову допомогу при травмах, включаючи вправлення кісток, накладення джгутів, введення знеболювальних та подекуди і переливання крові.

Життя медиків обертається довкола рутини.

«Є лише два варіанти: або ти на чергуванні, або відпочиваєш. Ти прокидаєшся вранці, збираєшся і йдеш. Без особливих роздумів», – розповідає лейтенант Андрій, 27-річний стоматолог, мобілізований влітку 2022 року і нині провідний медик бригади.

Поки він говорив, по радіо пролунало термінове повідомлення: «Двоє людей впали. Мерщій сюди».

Настав час йти. Черговий водій Василь глянув у небо у пошуках російського літака.

«Зараз дуже багато дронів і камікадзе. Вони полюють на нас», – підкреслив він.

На щастя для них, хмари висіли низько, обмежуючи огляд.

Василь витяг бронемашину з-під кущів, солдати перевірили своє спорядження і знову рушили у дорогу.

Вони не знали про те, що це не буде рятувальна операція. Двоє українських вояків загинули там, де впали. Коли команда медиків прибула, то лише загорнула тіла у чорні поліетиленові пакети та забрала.

«Найкращий досвід – це коли рятуєш тяжко пораненого солдата. І найстрашніше, коли ти не можеш допомогти. Я не можу назвати це рутиною. Це наш обов’язок. Але до людського болю неможливо звикнути», – зазначає лейтенант Андрій.

Масштаб та інтенсивність війни в Україні, важко уявити. Бойові медики та їхні команди часто бачать найгірше.

«Це неможливо описати словами», – каже Василь.

До війни він працював провідником потяга, а через три дні після початку повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року пішов добровольцем. Оскільки він провів у Бахмуті 45 днів, перш ніж той упав під ударом російських військ, його більше нічого не шокує.

«Руки і ноги, шматки тіл. Я відчував ненависть до росіян. Мене виховували на кшталт патріотизму. Я люблю Україну. Я готовий захищати її. І тепер я такий», – наголошує Василь.

У той час як зброя еволюціонувала від мечів і мушкетів до дронів і термобаричних бомб, солдати помирають так само, як і протягом століть.

Вони стікають кров’ю. Органи відмовляють. Травма не дозволяє дихати. Час стає ворогом.

Медики-стабілізатори працюють у період, який американські військові називають «золотою годиною» — коли життя рятується чи губиться. За словами лейтенанта Андрія, просто подорож на невелику відстань від їхнього бункера до нульової лінії і назад може тривати від 30 хвилин до години, часто під сильним обстрілом.

«Одного разу, вирушаючи вночі на евакуацію, ми випадково заїхали на російські позиції», – згадує лейтенант Андрій.

Українські солдати, зазвичай, розмовляють російською мовою, і вони не одразу зрозуміли, що перебувають на ворожій території.

«Ми запитали їх, чи є у них поранені. Вони сказали, що мають свій транспорт. Ми попросили їх швидко вирішити, чи їм потрібна допомога, оскільки нам треба їхати. Вони почали оточувати нашу машину. Ми зрозуміли, що щось тут не так. Ми стрибнули у свій автомобіль та поїхали. Росіяни стріляли по нас. Але нам вдалося утекти і навіть знайти наших поранених солдатів, яких ми повинні були евакуювати, – зазначає Андрій.

Українські військові не публікують детальної інформації про втрати чи статистику одужання поранених, але близько 70% усіх українських бойових втрат і поранень відбуваються внаслідок російських артилерійських та ракетних обстрілів. Про це йдеться у доповіді американської неурядової організації Global Surgical and Medical Support Group, яка надає хірургічну підтримку Україні з початку повномасштабного вторгнення Росії.

Іноді бої настільки запеклі, що медики не можуть дістатися лінії фронту, щоб евакуювати поранених. Вони чекатимуть, аби дізнатися, чи потрібні вони в іншому місці, а потім мчать по вибоїстим дорогам, щоб занурити поранених солдатів у бронетехніку, обробити рани голови та інші травми, поки вони повертаються до пунктів стабілізації.

Електронні перешкоди та прослуховування росіян ускладнюють передачу інформації про характер поранень із поля бою. За словами українських медиків і представників ООН, Росія неодноразово нападала на медичні установи, тому польові шпиталі необхідно приховувати та розташовувати подалі від лінії фронту. Евакуація авіатранспортом неможлива, враховуючи щільність ППО поблизу фронту.

Лікування поранених солдатів також ускладнюється структурними проблемами, які є спадщиною радянської системи: безгосподарність, нестача підготовлених інструкторів, напруженість між медиками на місцях та командуванням Генерального штабу, а також залежність від добровольців для закупівлі більшої частини медикаментів для поранених солдатів.

Лейтенант Андрій іноді дивувався, як багато могла домогтися його команда в цих обставинах.

«Які би ми не були виснажені, ми знаємо, за що боремося. Ми боремося за свою Батьківщину. За нами стоять наші сім’ї та діти. Вони хотіли б жити у світі, процвітати та бути щасливими. Ми будемо стояти стільки, скільки буде потрібно», – запевняє він.