Життя Катерина Кобець наче завмерло, коли Росія напала у лютому 2022 року і тепер їй залишається лише згадувати минуле і мріяти про майбутнє

Якщо Катерина Кобець пройде досить далеко, то зможе втекти у свій власний світ. Це місце, де її дитинство не було зруйнованим — її будинок охоплено війною, її вітчим перебуває у російському полоні, а вона та її мама провели більшу частину року у бомбосховищі після того, як їй виповнилося 14 років. Вона належить до покоління українських підлітків, які переживають третій рік війни, кінця якої не видно. Про це йдеться у спецрепортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Катерина виросла під час пандемії, а наразі в умовах стрілянини і кровопролиття, як і багато її однолітків, не впевнена у своєму майбутньому. Катерині пощастило більше, ніж деяким із її друзів, які втратили свої будинки чи навіть життя. Проте, складно в цьому розібратися.

Життя Катерина наче завмерло, коли Росія напала у лютому 2022 року, а через місяць захопила її рідне місто Ізюм на Харківщині — жорстока окупація тривала півроку. Мама Катерини не хотіла руйнувати їхню родину. Коли вони вирішили евакуюватися, було вже надто пізно.

Катерина на власні очі бачила руйнування 80% Ізюма та убивство понад 1000 місцевих мешканців. Вона також стала свідком визволення Ізюма від російських окупантів у вересні 2022 року.

Її шкільні заняття, як і раніше, відбуваються онлайн. Її друзі виїхали. Її коханий перебуває в іншій країні. У її улюблених лісах усе заміновано і щонайменше одна братська могила. Вона гадала, що у 16 років усе буде по-іншому — більше свободи та зрілості. Але її день народження минув 4 грудня 2023 року і нічого не змінилось.

«Я подумала: «Ух ти, круто. Я виросту такою дорослою. А, насправді, почуваюся 10-річною дитиною», – зізнається Катерина.

Майже щодня вона гуляє — згадуючи, яким було її життя до війни, допоки в неї не болять ноги і не тьмяніє свідомість.

Спогади

Гуляючи центром Ізюма, Катерина згадує своє минуле.

Місто змінилося, але вулиці залишилися колишніми, і вона знаходить у них втіху. Був кінець грудня, і вона йшла повільними, впевненими кроками – неначе залишалась непоміченою – у подарованому жіночому пальто на виріст. Її руде волосся стирчало з-під шапочки, а щоки були всіяні світлим ластовинням.

Вона зупинялася на кожному переході, озираючись уперед і назад, коли повз нього пролітали військові машини, випускаючи чорний дим.

Вона йшла повз свою стару школу із червоної та білої цегли з відкритим до неба дахом. Катерина згадала, що взимку школярі заливали ковзанку перед будинком. Якось одна дівчина там послизнулася і зламала руку — тоді це була велика новина.

«Здається, ніби я прокинуся вранці… і все буде як раніше», – сподівається Катерина.

Вона проїхала через головний міський парк без дерев із темним фонтаном у центрі. Саме тут її батьки зустрілися та покохали один одного у 19 років. Вони на той час були лише на три роки старші за неї, але Катерина не могла собі уявити такої любові. Її батьки розлучилися, коли їй було 7 років, і тоді для неї був найважчий рік.

Катерина проводила багато часу у парку. Пікнік на траві із Кірою та Настею влітку — холодний лимонад, бутерброди з грибами. Вона позичила в Олі ковзани, щоб промчатися головною площею так швидко, що здавалося, наче вона летить.

Тепер залишилася лише Кіра.

«Пообіцяй завжди, що ми будемо разом», – написала вона у вітальній листівці Катерині того ж місяця, надрукувавши руку червоною фарбою на титульній сторінці.

Разом із листівкою вона подарувала Катерині браслет дружби з намистинами із черепашок пастельних тонів.

Катерина йшла довгою вулицею до річки Донець. Колись дівчата відзначали тут кінець літа, пірнаючи у прохолодну воду у мокрому одязі. Удома у Насті мокрий одяг Катерини сушили феном, щоб сховати докази. Її мати, яка забороняла Катерині плавати, так і не дізналася про це.

Це було до того, як Настя із сім’єю переїхала до Росії.

Катерина перейшла на наступну дорогу, потім різко зупинилася, її обличчя нагадувало ще одну будівлю.

Оля, яка загинула внаслідок обстрілу у 14 років, колись там жила.

Реальність

Рано чи пізно прогулянки завжди закінчуються. Катерина має змиритись із реальністю та повернутися додому.

Світло пізнього грудневого неба згасало, і, пройшовши кілька кілометрів пішки, настав час повернутися її слідами. Катерина не любить виходити на вулицю після настання темряви.

Вона та її мама тимчасово живуть у бабусі та дідуся. Їхній справжній будинок — четвертий поверх будівлі, який постраждав від обстрілу, — за кілька хвилин ходьби. Ані опалення, ані водопроводу. Але це була спадщина. Її мати виросла у тій же квартирі. Їхня дівочість — з різницею у два десятиліття — була переплетеною. Вони лазили на тих самих дитячих майданчиках, знали тих самих сусідів. Вони навіть виглядають як відлуння один одного.

Коли вони вперше повернулися до своєї квартири після звільнення Ізюма, Катерина скрикнула і піднялася сходами на своє двоярусне ліжко, загорнувшись у кокон із фіолетових ковдр та м’яких іграшок. Її не хвилювало, що вікна тут вибиті, а вхідні двері покороблені.

«Я вдома», – зітхнула Катерина.

У теплу пору року вони залишалися у своїй квартирі — вікна були відчинені навстіж, а воду возили відрами. Було затишно — на кухні цокав годинник, пахло ранковою кавою. Її мати спала на дивані з іншого боку фіранки, що розділяла єдину спальню на дві частини.

Під двоярусним ліжком, яке збудував для її хрещений батько, стіни були усіяні шкільними портретами. Катерина могла бачити усіх дівчат у сукнях в горошок і на високих підборах, у червоних навушниках та із широкою посмішкою, яка тепер з’являється лише спалахами.

«Вона стала мовчазною та замкненою», – так описує Катерину її 39-річна мати Анна Кобець.

Взимку — у бабусі та дідуся Катерини — на двох одне ліжко, а біля їхніх ніг вмостився чорний кіт. В одному кутку кімнати стоять холодильник та мікрохвильова піч, а в іншому – письмовий стіл із квадратним комп’ютером для шкільних занять Катерини. Вона зберігає свої речі – книги, косметику, карти Таро, аніме – у невеликій зв’язці. Вона має лише кілька одиниць змінного одягу і не хоче тут залишатись надовго.

«Я зараз нікуди не піду. Отже, мені не потрібно багато речей», – зауважує Катерина.

Тут набагато краще, аніж у бомбосховищі під дитячим садком, де Аня працює координатором програми.

Майже шість місяців вони ховалися разом із 200 іншими ув’язненими у бомбосховищі. Там були двері із дзеркалом, яке Катерина обклеїла наклейками Барбі. Їхнє життя стало холодним і задушливим – з короткими моментами перепочинку на відкритому повітрі – але це було безпечніше, ніж будь-де.

Якщо російські солдати спускались крутими сходами і проходили повз зачинені двері, Катерина знала, де сховатися. Вона виглядала старше своїх років і бачила страх в очах своєї матері, яка могла стати жертвою чоловіків.

Зараз Катерина, як і раніше, почуває себе замкнутою – вона не хоче, щоб її хто-небудь бачив.

Вона увійшла до парадних дверей будинку своїх бабусі та дідуся. Її мама була у гостях у родини вітчима. Квартира, як і воліла Катерина, була порожня і тиха.

Невизначене майбутнє

Наступного ранку Катерина прокинулася від аромату сирних млинців та ракетної атаки.

Це було за два дні до Нового року, коли Росія запустила найбільшу кількість ракет з початку війни, завдавши ударів по містах України.

Катерині було 16 років і зараз прийняти все це не легше, аніж у 14 років.

Вона сиділа у піжамі з квітковим візерунком, попиваючи розчинну каву з цукром і спостерігаючи, як її мама збирається на роботу. Вона не була впевнена, що робитиме того дня. Можливо, вона напише Кірі, у якої знову піднялась температура, чи займеться мангою або ж повчиться грати на гітарі. Вона грала лише тоді, коли нікого не було вдома, аби її не чули.

Можливо, вона піде, і кожен крок приведе її до вкрай невизначеного майбутнього. Після війни вона мріє вступити до коледжу у сусідньому Харкові і стати фотографом чи баристом. Вона хоче заробити достатньо грошей, щоб купити нове авто, адже старе викрали російські солдати, і відвезти маму на Мальдіви, про які колись дізналась у телевізійній програмі. Якщо війна колись закінчиться.