Російські пропагандистські телеканали розповідають про київську хунту, розп’яття дітей українськими солдатами, секретні лабораторії, де ведуться роботи над біологічною зброєю: ці абсурдні твердження, інколи навіть смішні, пересічні росіяни сприймають абсолютно некритично

Російська інформаційно-пропагандистська машина є одним із найважливіших інструментів, які використовуються у війні з Україною, у відносинах із Заходом і навіть проти союзників Москви. Також важливо контролювати настрої власного суспільства. Чому росіянин, наприклад з Туви чи навіть з Калуги, вірить, що у Києві править хунта і українські солдати розпинають дітей? Відповідь на це питання варто шукати у багатьох джерелах, але він відповів таким чином: «Бо так кажуть по телевізору». Про це йдеться в аналітичній публікації польського видання Polska Zbrojna, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Російський інформаційний простір залишається дуже специфічним світом, тому деякі явища, що там відбуваються, мають незвичайний характер, який важко порівняти з іншими. Було б спокусливо процитувати популярні слова російської пропаганди: «еквівалентів йому немає ніде у світі» (рос. «в моей стране нет аналогов» — фраза, яку російська пропаганда часто використовує щодо нібито унікальних технологічних рішень, особливо військових, які мають на меті дати Росії перевагу над супротивниками). Але найголовніше те, що російський інформаційний простір вирізняється герметичністю та безальтернативністю. Окрім офіційних, тобто державних, інформаційних центрів, інших інформаційних центрів практично немає, а якщо вони й існують і діють, то залишаються підконтрольними владі та спецслужбам.

Внаслідок такої політики та багатьох інших умов – зокрема історичних та соціальних – російське суспільство повністю сприйнятливе до меседжів з державних каналів. Ба більше, пересічному користувачеві ЗМІ (зокрема, соцмереж) немає потреби шукати альтернативні джерела інформації, і навіть якщо він натрапить на такі джерела, він розцінить їх як пропаганду, ворожу Російській Федерації.

Про київську хунту та розп’яття дітей

Тому не дивно, що переважна більшість російського суспільства повірила запевненням президента Володимира Путіна і всього державного апарату про те, що напад на Україну – це не війна, а «спецоперація», метою якої є, перш за все, «денацифікувати цю країну. Це чітке звернення до теми Великої Вітчизняної війни (1941–1945) з нацистською Німеччиною та фашизмом, новим втіленням якого має стати сучасна Україна. Ця теза, хоч і абсурдна, але послідовно подається російськими ЗМІ з 2014 року та початку війни на Донбасі, де, за словами Москви, не було російського вторгнення, а захист «народів Донбасу» від жорстоких нападів «київської військової хунти». Російські пропагандистські телеканали говорять про київську хунту, розп’яття дітей українськими солдатами, секретні лабораторії, де ведуться роботи над біологічною зброєю. Ці абсурдні заяви, інколи навіть смішні, пересічні росіяни сприймають абсолютно некритично.

Проте війна, тобто Росія, бореться за виживання

Важливим елементом російського офіційного послання до 24 лютого 2022 року та перших кількох тижнів війни було побудова та підтримка віри у непереможність російської армії, яка розгромить Україну за кілька днів і завершить війну парадом перемоги у Києві. Реальність виявилася зовсім іншою. Вже за кілька днів російська армія почала зазнавати поразок і не змогла вести ефективний наступ на жодному із напрямків вторгнення. Тому їй довелося вийти з Києва, Чернігова та Харкова, а потім зосередитися на Донбасі. Тут на допомогу прийшла пропаганда, яка для власного суспільства представила виведення військ як «жест доброї волі» щодо українців. Фактично це був стратегічний провал плану Російської Федерації взяти під контроль Україну (чи принаймні її східну частину).

Тому російський пропагандистський апарат був змушений шукати відповідь на ще більш незручне питання: чому російська армія, нібито така добре озброєна і підготовлена, зазнає поразки у війні проти теоретично слабшої України і не може перемогти? Пояснення виявилося настільки ж очевидним, наскільки й дієвим, оскільки ґрунтувалося на давно відомих тезах (ще з часів СРСР). Ну, винні Захід, НАТО і особливо США, головний ворог СРСР часів холодної війни.

Таким чином, російський пропагандистський апарат плавно переключився з наративу «спецоперації» на повідомлення про війну за виживання Росії у протистоянні з усім західним світом. Невдовзі виявилося, що хоча українська армія зазнала поразки навесні 2022 року, її місце замінили загони натівських найманців, одягнені в українську форму. З тих пір вони ведуть війну, спрямовану на військово-економічне знищення Росії та нав’язування їй західної системи і правил роботи. Згадки про найманців із Польщі, безумовно, найстрашніші. Неофіційно є випадки, коли сама інформація про появу на певній ділянці фронту нібито «польських вояків удачі», яких вважають небезпечним супротивником, викликала занепокоєння російської сторони. З точки зору кремлівської пропаганди, Російська Федерація бореться за захист власного суверенітету та суб’єктності держави, оскільки не погоджується бути країною-сателітом США. Більше того, незважаючи на несприятливі обставини та понесені втрати (які виправдовують мобілізацію, оголошену восени 2022 року), Росія перемагає, і «денацифікація та демілітаризація» України є лише питанням часу.

Ця картина світу, представлена ​​вище, майже некритично сприймається росіянами – або, принаймні, нічого не свідчить про інше. Згідно з опитуваннями, підтримка політики Володимира Путіна та його дій щодо України залишається високою і досягає 70%. Якщо брати до уваги відсутність серйозних соціальних протестів проти війни та політики Путіна, результати цих досліджень варто вважати правдивими. Війна стала чимось звичним для пересічного росіянина, елементом життя і функціонування держави і суспільства.

Без шансів на зміни

Про це йшлося і у нещодавньому виступі президента РФ на з’їзді партії «Єдина Росія». Тоді Путіна одноголосно висунули кандидатом на президентські вибори. Незважаючи на фасад демократії, який ми маємо в Росії, вибори є важливим моментом. Вони є підтвердженням влади чинного президента та вагомим аргументом для Москви в її міжнародних відносинах. І хоча у західних країнах російський варіант демократії викликає значні застереження, у багатьох країнах Африки, Близького Сходу та Південної Америки він приймається з набагато меншими застереженнями (або взагалі без них). Також через це Росія прагне будувати союзи з т. зв глобальним Півднем і всі ті, що суперечать західному (читай: американському) баченню світу та міжнародних відносин. Тому не дивно, що Москва співпрацює з Іраном чи Північною Кореєю та веде активну діяльність у групі БРІКС чи в Африці. Про це варто пам’ятати, враховуючи також російську пропаганду та дезінформаційну діяльність. Якщо у Польщі, Європі чи США це може здатися неефективним чи навіть смішним, то за межами нашого геополітичного простору реакція часто зовсім інша.

Заплановані на березень 2024 року вибори в Російській Федерації важливі ще з однієї причини – вони, безсумнівно, вплинуть на ситуацію на фронті. До того часу російська сторона прагнутиме досягти будь-яких успіхів, які можна представити як перемоги в «спецоперації» проти України та НАТО/США, які підтримують «київський режим». Ймовірно, це призведе до збільшення інтенсивності ракетного обстрілу території України. Також буде активізована пропагандистська та дезінформаційна діяльність проросійських сил у західних країнах. Вони спрямовані переважно на зменшення політичної (а отже, військово-економічної) підтримки України.