Останній відкритий прикордонний пункт між двома ворогуючими державами починається у Бєлгородській області Росії і веде до химерного двору колишньої початкової школи у селищі Краснопілля на Сумщині

Вузька гравійна стежка, яка пролягає через кордон, нічим не примітна. Але для сотень людей, які щодня добираються сюди з окупованої частини України, витримуючи контрольно-пропускні пункти та жорстоке поводження з боку російських солдатів і агентів служби безпеки, вона є свого роду «воротами до свободи». Про це йдеться у спеціальному репортажі Financial Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Час від часу завивання сирен повітряної тривоги та гуркіт вибухів удалині нагадують про близькість до Росії, яка знаходиться лише за кілька кілометрів на схід. Два роки тому кремлівська армія розбила тут прикордонників танками й транспортними засобами під час вторгнення в Україну. Але росіяни, насправді, не окупували Краснопілля із довоєнним населенням близько 19 000 осіб.

Тим не менш, у селищі залишились сліди російського нападу: будівлі та дороги розбиті вщент, а також воронки на полях. Ракетно-артилерійські снаряди продовжують падати на місцевих мешканців з-за кордону. Школа у Краснопіллі, яка перетворилася на фільтраційний центр, також є важливим пунктом перевалки для тих, хто повертається з окупованих територій.

Зараз у Росії працює дуже мало західних і незалежних журналістів. Ще менше таких, які можуть діяти в окупованих регіонах України. Зняти слухавку – нереальний варіант. Українські сім-карти зараз не працюють у більшості окупованих регіонів. Навіть якби й працювали, телефонні дзвінки відстежуються російськими спецслужбами, які прагнуть придушити інакодумство. У Telegram є канали, які начебто створені українськими мережами опору, але опубліковану ними інформацію часто буває важко підтвердити.

Тривалий час після розпаду Радянського Союзу українці та росіяни могли з легкістю пересуватися між новоутвореними кордонами своїх країн. Такі місця, як російське Чертково чи українське Мілове, були фактично одним містом, розрізаним міжнародним кордоном на дві частини. Ви можете бути в Росії чи Україні, залежно від того, на якій стороні вулиці Дружби Народів ви знаходитесь.

Усе змінилося, коли Росія окупувала Крим і східну Україну у 2014 році. Було запроваджено візові режими і піднято паркани. У 2018 році Україна зводила сітку-рабицю та копала протитанкові рови вздовж ділянки кордону. Проект, відомий як «Стіна», мав уповільнити, якщо не зупинити, російські війська у разі нового вторгнення. Це не сталося.

У лютому 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, Україна закрила усі офіційні пункти перетину на кордоні з Росією. Через кілька місяців сотням тисяч українців, які перебували у тилу ворога, вдалося втекти у відносну безпеку на підконтрольні Києву території. Але наприкінці 2022 року, коли український контрнаступ на півдні набирав обертів, останню прифронтову переправу на Запоріжжі було закрито. Зараз єдиним виходом з окупованої Росією південно-східної України будуть обхідні маршрути до Європи довжиною у кілька тисяч кілометрів, які триватимуть більше трьох тижнів і коштуватимуть багато грошей.

На початку 2023 року група чоловіків знайшла неофіційний перехід між російським містом Колотилівка Бєлгородської області та українським містом Покровка Сумської області за кілька кілометрів від Краснопілля. Їхня сага почалася майже рік тому, коли біля лінії фронту у машині пробило колесо, і вони опинилися під перехресним вогнем. Оточені російськими військами, вони потрапили у полон. Але після звільнення через кілька місяців чоловіки зіткнулися з новою скрутою: без належних документів вони не могли переїхати до Європи з Росії. Зрештою, почувши про обмін полоненими на КПВВ Колотилівка, чоловіки спробували пройти через нього як цивільні. Як не дивно, це спрацювало.

Чутки про успіх чоловіків почали поширюватися. Щодня з окупованих територій проходило по двоє-троє людей, потім десяток і кілька десятків. У серпні 2023 року віце-прем’єр-міністр України, голова Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук заявила: якщо українці з окупованих територій захочуть переселитися на підконтрольні Києву території, вони можуть це зробити через «гуманітарний коридор» між Колотилівкою та Покровкою. Неформальний перетин кордону тепер був офіційно дозволеним одностороннім шляхом назад в Україну.

На початку повномасштабної війни був створений коридор між Києвом і Москвою для обміну військовополоненими й тілами загиблих воїнів. На другий день у Краснопіллі я дізнався про обмін загиблими військовими, але спецслужби України не пустили мене на цей обмін, посилаючись на оперативну безпеку. У будь-якому випадку, каже мені прикордонник, він би не радив наближатися до самого переходу. Російські війська регулярно обстрілюють його. «Іноді по наших стріляють після того, як вони залишають територію РФ», – розповідає охоронець. Це крок, спрямований на те, щоб «тероризувати» українців-втікачів.

За оцінками уряду України, на окупованих Росією територіях залишилося близько 5 мільйонів українців, що становить приблизно половину довоєнного населення території. Але з моменту заяви Верещук через коридор Колотилівка-Покровка в Україну змогли повернутися понад 10 000 громадян, або трохи більше 100 на день. Кожен пройшов фільтраційний центр у школі Краснопілля. Крім фізичних речей, багато людей приносять емоційний і психологічний багаж років російської жорстокості та репресій.

Потрапивши у фільтраційний центр, мандрівники проходять через шість кімнат. У першій кімнаті їхній багаж ретельно обшукують поліцейські та прикордонники. Шукають зброю та російську атрибутику, будь-які ознаки співпраці з ворогом. У кімнаті №2 вони розмовляють з агентами СБУ про їхнє особисте та професійне життя, їхній патріотизм і діяльність з початку тотального вторгнення Росії. Кімнати 3-6 призначені для питань, пов’язаних з ідентифікацією, переселенням, медичним обслуговуванням та іншою допомогою. Деякі люди прибувають без паспортів, загубили їх у поспіху або вони були конфісковані російськими військами. Ті, у кого нові російські паспорти, здають їх на перевірку. Вони зізнаються, що російський паспорт – це єдиний спосіб отримати пенсію, медичну допомогу чи продовольчу допомогу.

Одна жінка описує, як російські солдати погрожували не давати хліба та питної води, якщо вона не погодиться прийняти російське громадянство. Подружжя з Каховки розповідає, що окупаційна влада попередила жителів їхнього міста, якщо вони не отримають російський паспорт, їх виселять з будинків. Діма та Ілля, обом по 18 років, тут, оскільки не хотіли чекати, поки доведеться воювати проти власної країни. Російські військові, каже Ілля, почали бити та чинити «психологічний тиск» на молодих хлопців, які не хотіли отримувати російське громадянство та вступати до їхніх лав.

Поки щогодини від кордону приїжджають автобуси, вивозячи втомлених мандрівників з полудня до заходу сонця, група українських прикордонників, офіцерів поліції, агентів служби безпеки та волонтерів змішується й курить між клумбами зів’ялих червоних і рожевих троянд. Протягом тривалого дня працівники проведуть незліченну кількість співбесід і перевірок, обшукають сотні валіз і рюкзаків, роздадуть десятки тарілок супу, знеболювальні й антитривожні препарати, організують транспорт для мандрівників, нададуть емоційну підтримку та збирають свідчення для потенційних майбутніх справ про воєнні злочини.

Гуманітарними питаннями займається місцева неурядова організація «Плуритон». Нею керують близько 30 місцевих волонтерів, багато з яких самі переселені через війну. Групу чоловіків, які виявили переправу, могли використовувати мирні жителі. Співробітники «Плуритон» супроводжують українців, які повертаються, через процес повторного в’їзду та надають будь-яку допомогу, яка їм може знадобитися протягом перших 24 годин. Після завершення процесу фільтрації, «Плуритон» перевозить їх автобусом до Сум, де неурядова організація створила притулок у колишньому торговому центрі.

Тут я зустрічаю Катерину Арісой – одну із засновниць «Плуритон», яка родом із Бахмута. Пізніше Катя знайомить мене з Колею, який перебуває у сумському притулку кілька тижнів, відколи він проїхав через перехід, залишивши сім’ю у Донецьку. Високий і худорлявий, він має низький голос, який спростовує той факт, що йому напередодні виповнилося лише 16 років. Вихований матір’ю-одиначкою у Петровському районі Донецька, на передовій війни з 2014 року, Коля зізнається, що донедавна був «повністю проросійським». Сім’я жила поруч із запеклими боями, які вони та більшість із них вважали, що розпалює Київ. Це була лінія, яку просувала маріонеткова влада Кремля у Донецьку та постійний потік пропаганди через місцеві теле- та радіостанції.

«Багато хто вважає, що Україна бомбила Донецьк усі ці роки. Вони розповідають про те, як Київ організовує «сафарі» для американських найманців, щоб вони розстрілювали людей», — каже Коля, цитуючи одну з численних фіктивних теорій змови, які просуваються російським урядом і прокремлівськими блогерами протягом багатьох років. Він описує місцевих жителів як «зомбі із промитими мізками». Він зізнається, що кілька місяців тому він сам був таким.

Клацаючи пальцями, Коля каже, що його перетворення відбулося в одну мить. Коли війна була поза його домом, він проводив більшу частину свого часу вдома, переглядаючи відео на YouTube, гублячись у його «рекомендованому» алгоритмі. Одного разу він дивився фільм одного з головних російських пропагандистів під назвою «Батя». Йшлося про Олександра Захарченка, який був призначеним Кремлем керівником окупованої Донецької області з 2014 року до моменту його вбивства під час вибуху у кафе у 2018 році. Коли фільм закінчився, YouTube порекомендував проукраїнський фільм про жорстоку та вирішальну битву між українськими та російськими збройними силами у серпні 2014 року. Коля подивився один раз, потім ще раз.

«Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» розповідає історію українських добровольчих загонів, які намагаються утримати східне місто Іловайськ у серпні 2014 року, перебуваючи в оточенні російських військ та їхніх бойовиків-сепаратистів. Десятки українських бійців будуть убиті, коли Росія порушить свою обіцянку дозволити їм безпечний прохід через «гуманітарний коридор» з оточення. Битва змінила хід війни на користь Росії та призвела до суперечливого припинення вогню, що дало Москві час перегрупуватися та продовжити вторгнення, одночасно довівши Києву, що Путіну ніколи не можна довіряти.

У Краснопільській школі волонтери наполягають, що не плекають злоби до українців, які так довго жили на окупованій території. Багато людей опинилися у пастці і не хотіли залишати своє життя, каже одна жінка. «Але іноді я бачу, як сюди проходять знайомі із Бахмута, — продовжує вона. «Це ждуни, які не хотіли евакуюватися і чекали росіян. Я кажу: «Ви не виїхали з Бахмута з українськими добровольцями; ви чекали [росіян], думаючи, що все буде краще. Але справи не були кращими». Дві інші жінки неподалік кивають і бурмочуть собі під ніс.

«Ці люди повірили російським марним обіцянкам, мовляв, Росія дасть їм нове житло, будинки», – каже жінка. «Але вони зараз повертаються в Україну. І вони не кажуть цього, але тому, що були розчаровані».

Катя зазначає, що багато з тих, хто живе у Донецьку та Луганську, де російська влада панує майже 10 років, пережили свого роду стокгольмський синдром. Але люди у Краснопільському центрі та Сумському притулку вважають, що повномасштабне вторгнення змусило багатьох українців на окупованій території, які вітали правління Росії, переосмислити свої думки. Більшість ще боїться продемонструвати свою підтримку Києву і ризикує потрапити у в’язницю — або ще гірше — до російської армії.

Сухенька жінка років під 40, із шикарними окулярами, які неймовірно балансують на гострому носі, Марина приїхала з окупованого Луганська. За тарілкою супу вона описує це місто, як «темне, страшне». . . і повністю мілітаризоване» після майже десятиліття російської окупації. «Понад 50% населення носить військову форму», — каже вона. Російські військові вербувальники витягують з вулиці місцевих українських чоловіків і кидають їх у бій.

Вона згадує нещодавній інцидент, коли російські військові зупинили пасажирський автобус і наказали всім чоловікам вийти та віддати паспорти. Потім кількох насильно посадили у фургон і повезли. Подружжя з Каховки описує подібні ситуації на окупованій Херсонщині, де багато місцевих жителів не виходять із дому, боячись бути викраденими та відправленими на передову.

Приходить громіздкий чоловік років 50-ти із м’ясистими руками, тягнучи дві речові сумки, які наповнені особистими документами та сувенірами, зі свого сімейного будинку у південному місті Мелітополь. Андрій, колишній офіцер поліції, який став охоронцем, каже, що боявся закінчити, як 40 його сусідів, яких, за його словами, п’яні російські солдати звинуватили у співпраці з українською армією та кинули до підвалу. Він навіть не замкнув свій будинок, коли втікав звідси. Катя щодня чує історії про зникнення. Жінки також розповідають їй та іншим волонтерам «Плуритон» про сексуальне насильство з боку російських солдатів і місцевих колабораціоністів.

Одна жінка каже, що перестала віддавати свою дитину до школи, адже її вчили, що Росія, а не Україна, є його «батьківщиною», і змушували щодня співати російський гімн. Коли жінка проігнорувала усне попередження адміністратора школи по телефону про те, що вона має повернути дитину до класу, її відвідали озброєні російські солдати. Якщо дитина не поверталася до школи наступного дня, вони знову відвідували родину, щоб «потурбуватися про ситуацію», що, як зрозуміла жінка, означало застрелити їх.

Подружжя із Каховки врешті-решт вирішило виїхати, бо навколо міста загострювалися бої. «У нашому місті майже вся молодь виїхала, — каже чоловік. Подружжя чуло про останній пункт перетину кордону та знайшло канал у Telegram, де вони могли поставити питання волонтерам «Плуритон» і отримати поради від інших, хто подорожував. Є тисячі повідомлень з проханням порадити, наприклад, як пройти через російські блокпости, щоб вас не затримали. «Я сказав росіянам, що збираємося відвідати мою хвору сестру», — розповідає один чоловік. Зрештою, вони перетнули кордон із невеликими грошима, невеликою кількістю речей і не знаючи, куди їх заведе дорога. Коли вони побачили український прапор на борту автобуса, який їх забирав, то не змогли стримати сліз.