Через два роки після повномасштабного вторгнення Росії, добровольців на війну уже не спостерігається: більшість тих, хто хотів воювати, або мертві, або поранені, або досі перебувають на фронті, чекаючи, коли їх замінять новобранці

Коли Павло Жилін зі своїм патрулем виходить на вулиці Черкас, то чоловіки часто намагаються їх уникнути. Павло — офіцер строкової служби, який шукає нових солдатів для української армії. Але через два роки після повномасштабного вторгнення Росії, добровольців на війну уже не спостерігається. Більшість тих, хто хотів воювати, або мертві, або поранені, або досі перебувають на фронті, чекаючи, коли їх замінять новобранці. У Черкасах, як і скрізь в Україні, знайти їх непросто зараз, коли спалах ентузіазму та енергії згас. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Історія Павла

«Я не розумію. Люди тут, ніби війна десь далеко. Але це повномасштабне вторгнення, але людям начебто байдуже до цього. Потрібно, щоб усі зібралися, як у перший день. Тоді всі були єдині, як брати», – зазначає Павло.

У свої 24 роки Павло багато чим пожертвував заради батьківщини.

Він зростав, мріючи бути військовим – у нього палають очі, коли він це згадує, – і він служив в армії у лютому 2022 року, коли російські війська напали на Україну.

Він воював під Києвом, а  згодом під Соледаром на Східному Донбасі, де бої були жорстокими. Того ж першого літа його перевели до Бахмута.

«Ми потрапили під потужний обстріл. Поруч зі мною впав снаряд. Я втратив весь лікоть. Нічого не залишилося», – розповідає він, описуючи напад, під час якого він був важко поранений.

Йому вдалося пролізти під кущ і він почав молитися.

Солдат зізнається, що потрапити до шпиталю стало величезним полегшенням: не лише тому, що він вижив, а тому, що врешті-решт вибрався з передової.

«Там було важко. Я навіть не можу це передати словами», – згадує Павло.

Він дивиться вниз і замовкає.

Поранення Павла були важкими. Йому ампутували праву руку нижче плеча і він досі відчуває біль у місці відсутності кінцівки, і у його нозі також є осколки.

Але він хотів продовжувати, тому став офіцером строкової служби.

Після всього, що пережив Павло, цікаво, чи розуміє він, чому інші чоловіки ухиляються від мобілізації.

«Одного разу їхні діти запитають, що вони робили, коли інші чоловіки воювали. Коли вони скажуть, що ховались, то впадуть в очах своїх дітей», — упевнений Павло.

І все-таки ціна, яку Україна платить, щоб захистити себе, уже є величезною.

Коли Павла запитують, чи не втратив друзів на війні, то він зізнається, що з усієї його роти «майже нікого не залишилося».

«Єдині, хто залишився, такі [поранені], як я. Інші мертві», – констатує Павло.

Історія Сергія

Подалі від східної лінії фронту серед руїн є ознаки відновлення.

Ірпінь під Києвом був окупований російськими військами на самому початку війни. Навколо розбиті снарядами будівлі, але також чути звук будівельних робіт.

Для тих, хто втратив усе, тепер є невеликі «містечка» з модульних будиночків. Близько половини мешканців – із самого Ірпіня. Інших перемістили ближче до фронту.

Лілія Сав’юк із чоловіком щойно переїхали з Каховки, яка була окупована російськими військами.

Там на початку війни схопили їхнього сина Сергія, якого тримали у підвалі.

Лілія каже, що його катували за те, що він вигукував проукраїнські гасла.

Коли Сергій вийшов, то одразу пішов воювати за Україну.

Коли Лілія гортає свій смартфон, щоб показати фотографії, то можна побачити світлини жахливих травм.

Більша частина м’яса на одній із ніг її сина відлетіла, а його стопа була просто розтрощена.

Сергія поранили восени 2023 року в Авдіївці, де точилися запеклі бої.

Лілія та її чоловік не змогли виїхати з Каховки разом із Сергієм, бо їх літні батьки відмовилися їхати. Тож вони залишилися в окупації, боячись, що росіяни можуть дізнатися про їх сина.

Вони зрештою поїхали, коли Сергій отримав поранення, щоб бути з ним у лікарні, але Лілія плаче від сорому, адже залишає рідних.

«Ми телефонуємо і питаємо: «Тихо?. Там всі чекають звільнення. Люди плачуть стільки місяців і не стає краще», — каже Лілія.

Але є ще один страх, який змушує її плакати.

Вона показує відео, на яких штовхає свого сина в інвалідному візку. Також є фотографії пересадки шкіри, де Лілія каже, що лікарі «зробили диво».

Але як тільки Сергій одужає, він повернеться на фронт, оскільки там не вистачає солдатів. Він потрібен друзям.

Тому Лілія молиться, щоб війна закінчилася.

«Мені здається, що він уже виконав свій обов’язок. Як матері гріх це говорити, але поки він у лікарні, я можу спати спокійно. Я не можу спати, коли він на передовій», — каже вона з очима, повними сліз.

Історія Владислава

На околиці Черкас є кладовище з довгим рядом нещодавніх могил чоловіків різного віку, які загинули на війні.

Кожна могила прикрашена національними прапорами та усипана вінками та квітами. Є зображення солдатів у військовій формі, які прикріплені до хрестів або висічені на мармурових надгробках.

Інна поки що не може винести фотографію сина на його могилу.

Владислав Биканов загинув у червні 2023 року під час розмінування під Бахмутом. Йому мало виповнитися 23 роки, а він уже був заступником командира.

«Я вважаю, що мій син помер, роблячи правильні речі. Я вчителька і завжди кажу дітям: правда за нами, ми захищаємо свою країну і наших дітей. Мій син захищав нас. Він вірив у цю справу. І я вірю. Думаєте, що мій син не боявся? Я теж боялася, коли він йшов на війну. Усі бояться смерті. Але бути поневоленим Росією ще страшніше. Зараз ми бачимо смерть. Це дуже важко. Дуже важко. Але шляху назад немає. Ми не можемо здаватися», — наголошує Інна.