Роман Саши Василюк під назвою «Твоя присутність обов’язкова» охоплює період від Другої світової війни до війни на Донбасі

У той час як для більшої частини світу війна в Україні триває уже два роки, для моєї родини – 10 років. Навесні 2014 року моя родина на Донбасі спостерігала з вікон, як спалахнули бойові дії сепаратистів, а потім вони переросли в обстріли, які ніколи не припинялись. Як журналістка і письменниця, яка народилась в Україні, але провела половину свого дитинства в Росії та мала родичів в обох країнах, я стала свідком цього конфлікту, який змінив розуміння моєї ідентичності, моїх двох батьківщин та їхнього складного минулого. Тоді я написала твір про війну на Донбасі під назвою «Не хвилюйся, бабусю, ця війна триватиме вічно». Але я не усвідомлювала, наскільки пророчою буде ця назва. Про це йдеться в авторській колонці Саши Василюк, американо-української та російської журналістки і письменниці на сторінках CNN, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Війна на Донбасі забрала життя приблизно 14 000 людей і змусила приблизно 1,7 мільйона людей стати внутрішніми біженцями між 2014 і 2022 роками, включно з моїми двоюрідними братами та маленькими племінниками. Але після кількох місяців заголовків міжнародних видань, зовнішній світ забув про цю активну війну на сході України.

Принаймні до 24 лютого 2022 року, коли неконтрольовані амбіції президента Росії Володимира Путіна поширились із Донбасу на весь український народ. Для мене та моєї родини те, що відбувається сьогодні, викликає дежавю: воєнні дії у глухому куті, ослаблення міжнародного інтересу, сотні тисяч втрачених життів і мільйони сімей, які ніколи не будуть колишніми.

У своїй промові перед повномасштабним вторгненням Путін зробив параноїдальні згадки про денацифікацію України, щоб згуртувати росіян підтримати його війну, перекручуючи історію заради своєї мети. Путінський урок історії видався багатьом спостерігачам дивним, але для людини, яка виросла у тіні Другої світової війни і досягла зрілості під час холодної війни, це був лише останній, найрадикальніший крок у спробі відтягнути усіх у свою версію минулого.

З моменту приходу до влади у 2000 році, Путін вклав багато ресурсів у прославлення російського та радянського минулого, вибірково обираючи, що залишити в історії, і ухваливши кілька законів, які встановлюють власне тлумачення минулого, зокрема Другу світову війну. Наслідком є не лише мова у підручниках історії. Це зараз землі, які вартують сотень тисяч життів.

Я вперше помітила небезпечний прояв його дивної одержимості відродженням минулої радянської епохи, коли відвідала свою родину на Донбасі у 2016 році, через два роки після початку війни. Те, що я бачила у Донецьку, який колись бурхливо розвивався, модернізувався, це порожні будинки, бомбосховища і газетні кіоски із закритими ставнями, пронизані кулями. Але найбільше мене вразили білборди.

Усі вони були оформлені у точному стилі радянських агітаційних плакатів і використовували ту саму химерно-патріотичну мову, вихваляючи захисників Батьківщини. Зокрема, на одному із них можна було прочитати: «Ми добралися до Берліна. Якщо потрібно, то зробимо це знову». Гуляючи вулицями, важко було уявити, що я поринула у сталінські часи.

Саме після тієї поїздки я почала писати роман «Твоя присутність обов’язкова», який охоплює період від Другої світової війни до війни на Донбасі. Він зосереджений на історії мого українського діда-єврея, який усе життя зберігав таємницю про травматичний досвід Другої світової війни через страх перед переслідуваннями з боку радянської влади. Я хотіла дослідити роль страху та мовчання в авторитарному суспільстві тоді й зараз.

Зважаючи на те, що я виросла на російських історичних книгах, які розповсюджують патріотичний наратив, досліджуючи свій роман, я дізналась, що в радянській історії було багато темних сторін, які були приховані.

Історія мого дідуся була унікальною і водночас однією із мільйонів подібних історій, які могли б протистояти цій ревізіоністській моделі, але натомість померли разом з нею. Я мріяла колись опублікувати книгу в Росії та Україні, адже я відчувала, що більшість тамтешніх сімей зберігали подібні таємниці, породжені радянською культурою репресій.

Я редагувала останній розділ, коли Путін віддав наказ про вторгнення у лютому 2022 року, тим самим надавши моєму роману жахливішої ваги. Коли російські танки прокотилися Україною, життя швидко перевернулося з ніг на голову. Більшість моїх родичів — і в Росії, і в Україні — стали біженцями (деякі вдруге за десятиліття), а мій роман придбали у кількох країнах. За іронією долі, він не буде доступний ані в Україні, ані в Росії: в Україні, тому що вони зайняті війною і не хочуть про неї читати, а в Росії, тому що роман суперечить кільком законам Путіна.

У світлі російського вторгнення я змушена була переглянути власні стосунки з моїми двома батьківщинами. Хоча я не етнічна росіянка, до вторгнення я називала себе російською американкою – загальноприйнятою назвою для всіх радянських емігрантів (багато з них євреї та багато з України), яка приїхала до Сполучених Штатів у 1990-ті роки.

Але, на відміну від Путіна, я більше не можу триматися за минуле. Світ, де Росія відіграє роль старшої сестри України, розбитий. Називати себе росіянкою зараз означає відчувати глибокий сором за те, що я прагнула знищити країну, яке має повне право на існування. Це також означає боятися того, що трапиться зі мною, якщо я коли-небудь повірю у путінську версію відсталої Росії.

Протягом останніх двох років я іноді називаю себе «пострадянською». Як ідентичність, яка походить із того самого минулого, яке намагається відтворити Путін, вона далека від ідеалу. Тому зараз, коли мене питають, звідки я, я кажу, що я з України та Росії. Я кажу, що у мене були сім’ї в обох країнах, але тепер вони розкидані.

Я кажу, що ця війна триватиме вічно, якщо ми не зрозуміємо, куди нас намагається завести Путін, і не зупинимо його, поки не пізно.