Будівлі шкіл та дитячих садків у місті закриті уже майже два роки з міркувань безпеки, тому навчання тепер відбувається глибоко під землею у метро

Ракети запускають по другому найбільшому місту України з іншого боку російського кордону, який знаходиться так близько, що є лише кілька секунд, аби їх збити. Якщо вони націлені на Харків, то є усі шанси, що вони кудись влучать — і мало шансів дістатися до укриття. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

Будівлі шкіл та дитячих садків закриті уже майже два роки з міркувань безпеки, а ігрові майданчики пустують. Зараз, коли повномасштабна війна йде уже третій рік, частина життя у Харкові переходить у підпілля.

Глибоко під землею, у метро на п’яти станціях паралельно із платформами розташовані спеціально побудовані класні кімнати. Місцева влада почала проводити шкільні уроки у підземеллі кілька місяців тому. Вони щойно додали заняття і у дошкільному закладі у вихідні дні.

Історія Ніки

Для шестирічної Ніки Бондаренко це – шанс знову поспілкуватися з іншими дітьми. Після двох років онлайн-навчання вона підстрибуючи у яскраво-рожевих гумових чоботях добирається до місцевої станції метро.

Її маршрут проходить повз розбомблені руїни військових установ, знищені на початку російського вторгнення, навпроти її будинку. Навколо ще більше розбитого скла і зруйнованих осколками будівель.

Але як-тільки Ніка сідає на потяг, прямуючи на заняття, її мати може перестати турбуватися.

«Батьки можуть бути упевнені, що з їхньою дитиною нічого не трапиться і вона зможе продовжувати своє більш-менш нормальне життя. Ворог не зможе до нас тут дістатися», –  пояснює Ольга Бондаренко.

Вона каже, що Ніка сильно скучила за дитячим садком.

«Це дуже важливо. В іншому випадку дитина не зможе побачити дітей, оскільки на вулицях їх немає, а сирени повітряної тривоги не вмовкають», – зазначає Бондаренко.

Нині у Харкові є близько 700 місць у підземних дитсадках для дітей у віці до шести років. Щонайменше утричі більше дітей відвідують шкільні заняття у тому ж приміщенні.

Деякі діти втратили батьків під час бойових дій або жили у районах, що зазнали сильного обстрілу і потребують додаткової підтримки з боку психологів, які знаходяться поряд з вчителями.

У день нашого візиту тут лунає музика, панує гамір і багато сміху. Одна група дітей грається у формі лікарів і медсестер; інші співають і будують щось із пластикових цеглинок.

Спроби нормального життя

Персонал доклав усіх зусиль, аби зробити все максимально нормальним. На стінах, поруч із яскравими картинками із зображенням квітів та гігантських гусеницях, висять плакати про небезпеку мін. Але коли спрацьовують сирени, що попереджають про наближення ракет, нікому не потрібно рухатися.

Сім’я Бондаренко покинула місто на початку війни, коли російські війська намагалися взяти Харків, а обстріли не припинялись.

Тоді у метро жили тисячі сімей. У березні 2022 року я бачив літніх жінок, які спали у вагонах потягів і немовлят на платформах зі своїми батьками.

Коли у вересні 2022 року було деокуповано декілька населених пунктів, у Харкові знову стало легше дихати і Ольга із дітьми повернулися додому.

Її чоловік служить в армії, і перебувати у Харкові означало бути поруч з ним.

Коли ми запитуємо сестру Ніки, чи боїться вона повітряних атак, Вікторія хитає головою.

«Сирена означає, що ракета може влучити, а може й ні. Шанс 50 на 50. Просто потрібно вірити, що все буде добре», – зазначає 11-річна дівчинка.

Плани

Найбільшою проблемою Харкова є його розташування: кордон із Росією знаходиться лише на відстані 40 км.

«Нам потрібні сучасні системи протиповітряної оборони. Якщо ракети б’ють зараз, це означає, що у нас їх недостатньо», — стверджує мер Харкова Ігор Терехов.

Але навіть найсучасніші західні системи ППО зазнали б труднощів на такій близькій відстані.

З грудня 2023 року інтенсивність повітряних атак зросла, і школа у метро заповнюється дітьми.

Тому місто почало створювати більш постійні підземні споруди.

В Індустріальному районі Харкова, який сильно постраждав від ракетних ударів, під спортивним майданчиком будується абсолютно нова школа.

Навчальні класи будуть розташовані на глибині п’яти метрів під поверхнею і розраховані на 900 учнів у дві зміни.

Нині це довгаста оболонка, яку будівельники повсюди зварюють, тинькують та облицьовують.

Головний конструктор розповів, що його фірма побудувала новий модний зоопарк і переробила Центральний парк перед вторгненням.

«Тепер ми працюємо над цим», — знизує він плечима.

Це нагадує йому про ядерні бункери, які побудовані на радянських заводах під час холодної війни.

«Я дійсно не хочу, щоб ми йшли під землю. Це вимушений захід безпеки», — пояснює мер під час огляду об’єкта.

Школа повинна бути готова до кінця березня 2024 року, хоча це оптимістичний прогноз.

Пізніше мер планує подібну структуру у кожному районі. Це велика інвестиція.

«Ракетам, які найчастіше використовуються для руйнування нашого міста, потрібно 40 секунд, щоб долетіти сюди. Цього часу недостатньо для евакуації звичайної школи. Ця війна закінчиться, коли ми переможемо. Водночас діти мають право навчатись. Тому ми будуємо такі школи», — зазначає Терехов.

Історія Марини

Незадовго до того, як ми вирушили до Харкова, шквал ракет обрушився на житлові райони міста. Було вбито 11 людей.

Одна ракета влучила у житловий будинок Марини Овчаренко, зруйнувавши усю торцеву секцію з усіма тамтешніми квартирами.

18-річна дівчина та її батьки покинули свій будинок лише за 2 хвилин до прильоту. Марина каже, що бачила, як наближалась ракета. Ударна хвиля збила її з ніг, але вона не постраждала.

Підліток досі не може повірити, що залишилась живою, коли загинуло так багато її сусідів, включно із дитиною.

Розбираючи руїни своєї власної квартири, Марина збирала особисті речі. Вона знайшла своє свідоцтво про народження. Її мати Анастасія знайшла валізу із вечірніми сукнями.

Попре все, сім’я досі посміхається.

«Ми маємо один одного, ми вижили — без поранень! Це диво» — радіє Анастасія.

Наступного дня після влучання ракети батько Марини виліз на руїни будівлі і поставив на дах український прапор.

«Ми тут і будемо продовжувати, що б Росія з нами не робила. Вони можуть вбивати нас і далі, але ми вистоїмо. Ми рухатимемось далі», — запевняє Марина.

Освітяни

На іншому кінці міста, у школі метро, Ольга Бондаренко також багато говорить про нескореність та життєстійкість. Вони називають це місто незламним.

«Коли по Харкову завдають авіаудару, ви трохи нервуєте, потім витираєте сльози і продовжуєте. Всі тут так живуть», — каже мати двох дітей.

Проте, різниця між життям і смертю тут може становити лічені миті або метри.

Ользі сняться жахіття про те, що вона разом із дітьми опинилася у пастці під руїнами свого будинку.

«Я дуже цього боюся. У мене панічні атаки через те, що я перебуваю під уламками», – зізнається Ольга.

Підземні школи готові до адаптації та виживання.

«Звичайно, це дивно, але що ми можемо зробити? Ми хочемо, щоб наші діти росли в нашій країні. В Україні», — розповідає Наталія Білогрищенко, яка керує відділом дошкільної освіти Харківської міської ради.

Раптом вона починає плакати.

«Коли настане мир, приходьте у гості, і ми покажемо вам наші звичайні дитячі садки. Це все так сумно … але все у порядку. Все буде добре», — каже Наталія крізь сльози.

Перекладач: Олександр Колодюк