Поліна Литвинова ніколи не мріяла висвітлювати війну і ніколи не могла собі уявити, що перша війна, яку вона висвітлюватиме, буде в її рідній країні і тепер ця війна стала не лише її роботою, але її життям

Я працюю журналісткою в Україні вісім років. До 2022 року я висвітлювала широкий спектр тем – від Євробачення-2017 у Києві до корупційних скандалів серед перших осіб держави. Я зустрічала футбольних уболівальників із усього світу, які приїхали на фінал Ліги чемпіонів УЄФА у 2018 році, коли Україна вперше приймала його. Я перевіряла, чи підтримує бізнес карантинні обмеження під час пандемії COVID-19, і виявила магазини, які незаконно продавали алкоголь неповнолітнім. Про це йдеться в авторській колонці Поліни Литвинової, військової кореспондентки американської радіостанції NPR на сторінках Wisconsin Public Radio, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Моя остання довоєнна розповідь була про квітковий бізнес. Я працювала над матеріалом про хитрощі, які використовують продавці квітів напередодні свят, аби збільшити продажі. Я була рада, бо знайшла ексклюзив — магазин, де президент України Володимир Зеленський замовляв квіти для своєї дружини. Ми планували опублікувати цей сюжет напередодні 8 березня, Міжнародного жіночого дня, коли багато українських чоловіків дарують жінкам квіти. Я передала його своєму редактору увечері 23 лютого 2022 року. Наступного дня Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Цей сюжет так і не вдалось опублікувати.

Я завжди відчувала, що журналіст має бути з країною, переживати разом із нею щасливі моменти й трагедії, розповідати про людей та події, які впливають на її майбутнє та рухають її вперед. До 2022 року я вважала, що в Україні вже достатньо добрих військових кореспондентів. Мене більше цікавило висвітлення не бойових дій, а процесів усередині країни, розвитку демократії та шляхів до європейської інтеграції.

Як журналістка, я подорожувала всією Україною, за винятком передової в районах, захоплених російськими військами в Криму, та деяких східних районів Донецької та Луганської областей. Бути далеко від дому було моїм звичайним способом життя. Але тоді слово «дім» мало для мене інше значення.

Я мешкаю у затишному районі Києва, неподалік від центру міста. Це завжди було жваве місце. Але за кілька тижнів до 24 лютого 2022 року воно було порожнім. Іноземці виїжджали, і я бачила співчуття у їхніх очах. Було таке відчуття, що вони прощалися назавжди.

Кремль вихвалявся, що його «спеціальна військова операція» буде швидкою. Але українці чинили опір, і у середині березня 2022 року російським військам не вдалося захопити столицю України і переважну частину наших областей.

Наразі вся Україна залишається об’єктом російських атак. Ще у 2014 році, коли Росія захопила Крим та частину східних районів Донецької та Луганської областей, насильство було локалізовано.

Після повномасштабного вторгнення прибули іноземні співробітники гуманітарних організацій, волонтери та журналісти. Я спробувала пояснити складні російсько-українські відносини, які закінчилися цією війною. Було елементарне нерозуміння України. Я пам’ятаю розмову з молодим американським волонтером, який ніколи не був у Східній Європі. Під час першої повітряної тривоги він сховався на станції метро і сказав мені, що був шокований тим, «скільки людей в Україні мають ноутбуки та використовують їх у повсякденному житті». Інші іноземці здивувалися тим, що українці дивляться Netflix і знають західних знаменитостей.

Внутрішні проблеми України також стали проблемами у воєнний час. Протягом багатьох років про Україну знали лише те, що це корумпована пострадянська країна з демократією, що розвивається. І хоча в Україні, як і раніше, існують серйозні проблеми з корупцією, українці зараз вимагають прозорості більше, ніж будь-коли. Вони нетерпимі до хабарництва у будь-якій формі.

Наприклад, під тиском громадськості президент та парламент відновили відкритий доступ до реєстру, в якому можна побачити, скільки чиновники заробили минулого року та порівняти їх грошові накопичення і майно з офіційними зарплатами. Цей реєстр було закрито, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Наразі українці можуть перевірити, навіть президента.

Ми стали найсуворішими охоронцями нашої власної демократії, навіть під час воєнного стану. Нещодавно стало відомо, що спецслужби України незаконно прослуховують і контролюють журналістів, які розслідують корупцію. Суспільство відреагувало миттєво, звинувативши владу у тиску на свободу преси. Коли президент Зеленський звільнив головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного, сотні людей вийшли на вулиці на знак протесту.

Незважаючи на те, що в умовах воєнного стану не можна проводити мітинги, родичі українських військовослужбовців регулярно влаштовують пікети, вимагаючи від влади визначити чіткі терміни служби для військовослужбовців, які були мобілізовані, або повідомити про переговори щодо повернення в Україну солдатів, які перебувають у полоні.

Українці роблять це, хоча війна змінила наше сприйняття часу. Все сталося так швидко, але я маю таке відчуття, ніби моє життя завмерло 23 лютого 2022 року, за день до вторгнення Росії.

Я планую вперед лише на кілька тижнів. Я не знаю, що зі мною станеться і де я буду наступного року чи навіть наступного місяця. Ось чому у мене та мого партнера немає дітей. Той факт, що ми не можемо гарантувати їм безпечне дитинство разом із мамою й татом, відклав створення сім’ї до перемоги.

Однак, навіть живучи у постійній небезпеці, люди до цього звикають. Вони не думають весь час, що може статися щось погане. Але я часто згадую, наскільки тендітне людське життя. Іноді я переглядаю контакти та розумію, що не можу їм зателефонувати, бо вони мертві — вбиті на лінії фронту чи внаслідок ракетного удару. Я не можу переглядати свій список контактів і підраховувати, скільки людей більше ніколи не візьмуть слухавку.

Мій затишний район також змінився. Кілька років тому неподалік мого житлового будинку було збудовано розкішний житловий комплекс. Тут просторі квартири з великими вікнами, що виходять у гарний двір, величезна парковка, кав’ярня, продуктовий магазин та все необхідне для комфортного життя. Я завжди мріяла жити там. Але я не могла собі дозволити купити там квартиру.

В цей комплекс двічі влучала російська ракета. Крім того, він був двічі пошкоджений уламками. Внаслідок цих нападів кілька мешканців було вбито та поранено. Тепер, коли я щодня проїжджаю повз цю будівлю дорогою на роботу, я думаю про те, що моя мрія жити там так і не збулася, і, можливо, це врятувало мені життя.

Я досі не можу повірити, що деякі звичні речі перестануть бути нормальними. Мій хлопець працює на одному із українських телеканалів. До повномасштабного вторгнення ми часто зустрічалися на різних заходах, що висвітлюють їх. Минулого року ми зустрічалися в Умані, на місці ракетного обстрілу, внаслідок якого загинуло 23 особи. Коли репортерська група американської радіостанції NPR прибула туди, мій хлопець та його команда вже знімали. Намагаючись мені допомогти, він розповів, куди рятувальники поклали тіла загиблих і де продовжують пошуки, сподіваючись знайти тих, хто вижив. Було так нормально зустріти його на роботі. І було так ненормально бути свідком великого горя, смерті та сліз разом з ним.

Я народилась після 1991 року, коли Радянський Союз розпався і Україна стала незалежною. Ось чому незалежність мені здалася чимось, що зрештою отримуєш лише тому, що народився у суверенній країні. На жаль, нам довелося засвоїти, що свобода – це дар. І ціна її найвища і найболючіша.

Як і до цієї війни, я, як і раніше, багато подорожую Україною. Але якщо раніше, коли я виїжджала із Києва, я мала відчуття, що залишаю свій будинок, то тепер відчуваю, що мій будинок всюди в Україні. Українці усвідомлюють, що вони в одному човні, і лише разом зможуть подолати бурю, яку називають війною.