Захід може бити себе в груди і говорити про права людини, демократичні цінності та заснований на правилах міжнародний порядок скільки завгодно, але єдине, що він має відчувати, коли повномасштабна війна Росії проти України триває вже третій рік, — це сором

Минуло вісім десятиліть з того часу, як союзники перемогли Адольфа Гітлера. Хто б міг подумати, що черговий диктатор, який прагне завоювати сусідні країни та відродити імперію, поверне повномасштабну війну до Європи у ХХІ столітті? У розсудливому та справедливому світі Захід мобілізував би солдатів і відправив в Україну одразу після того, як Росія незаконно анексувала український Крим та розпочала вторгнення на Донбас у 2014 році. Про це йдеться в авторській колонці Джорджа Монастіріакоса, ад’юнкт-професора права в Оттавському університеті (Канада) на сторінках The National Post, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Вашингтон і Лондон були зобов’язані допомогти Україні відповідно до Будапештського меморандуму 1994 року, коли Київ передав Москві свою ядерну зброю в обмін на безглуздий аркуш паперу. У 1990-х роках Захід мобілізував майже мільйон солдатів, щоб врятувати сімейну диктатуру в Кувейті від іракського тирана Саддама Хусейна, але йому не вистачило рішучості зробити те саме для мужньої та прозахідноєвропейської нації, яка прагне свободи.

В альтернативному всесвіті Київ отримав би членство в НАТО у 2014 році після першого російського вторгнення. Незабаром після цього вартувало б вступити в ЄС. Українські території, незаконно анексовані та окуповані Росією, залишаються спірними між Києвом та Москвою, що мало чим відрізняється від Східної Німеччини після приєднання Західної Німеччини до Альянсу.

У цій альтернативній історії Росія піддається санкціям так само, як і Північна Корея. Захід заморожує активи Москви задовго до 2022 року. Європа скорочує імпорт російського газу трубопроводами «Північний потік-1», «Ямал» та «Братство». Чемпіонат світу з футболу 2018 року у Росії бойкотується західними країнами. Поки Москва не виправить свої помилки і не поверне собі місце у цивілізованому світі, з нею будуть поводитися так, як на це заслуговують держави-ізгої: ізоляція.

На жаль, Захід не зробив нічого з переліченого вище. Росія діяла самовдоволено. Умиротворення було на порядку денному. Залежність Європи від російського газу зростала. Плани продовжились будівництвом газопроводу «Північний потік – 2». Торгівля між Європою та Росією процвітала. Незважаючи на сотні зустрічей, численні перемир’я та підписання двох Мінських угод між Києвом та Москвою, Росія порушила обидві угоди.

Проте, Захід спробував виправити свою катастрофічну помилку. Восени 2021 року Білий дім почав розсекречувати розвіддані, ризикуючи поставити під загрозу цінні активи в Росії, аби дозволити світові дізнатися, що планує президент Володимир Путін. Також були поширені супутникові знімки, на яких зафіксовано майже 200 000 російських солдатів, дислокованих на кордонах України з Росією та Білоруссю.

У здоровому та справедливому світі Захід превентивно ввів би війська в Україну. Не тільки для того, щоб захистити Київ і запобігти кривавій бійні, а й для того, щоб піднятися сходами ескалації з Росією і поставити м’яч на бік Путіна для деескалації.

Захід не зміг вловити моменту. 7 лютого 2022 року президент Франції Еммануель Макрон провів кілька годин у переговорах з Путіним, намагаючись уникнути ескалації. Наступного тижня канцлер Німеччини Олаф Шольц також мав аудієнцію у російського президента невдовзі після того, як Росія заявила, що її військові завершили навчання на українському кордоні. Підбадьорена слабкістю Заходу, Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.

Замість того, щоб капітулювати перед Москвою, втікати з України та сформувати уряд у вигнанні, президент України Володимир Зеленський залишився непокірним. Замість того, щоб прийняти пропозицію президента США Джо Байдена про евакуацію, Зеленський, сказав, що йому потрібні «боєприпаси, а не евакуація». Лише небагато західних лідерів (якщо такі взагалі були) відреагували б так само.

Більшість «експертів» та «аналітиків» списали Україну з рахунків. Вони стверджували, що Росія обезголовить Київ, встановить маріонетковий уряд і розчавить українську державу протягом кількох днів. Потім дні перетворилися на тижні. Тижні перетворилися на місяці. Місяці перетворилися на роки.

Ось ми й сьогодні. Поодинці Україна стикається з ворогами вільного світу: Росією, а також її спільниками, Північною Кореєю та Іраном.

Пхеньян поставив Москві щонайменше 1 мільйон артилерійських снарядів і ракет. На противагу цьому, Європейський Союз не виконав обіцянку надати Україні 1 мільйон снарядів на початку 2024 року, хоча його економіка оцінюється у 20 з лишком трильйонів доларів.

Іран постачає Росії дрони та балістичні ракети. Тим часом, німецькі політики проголосували проти надання Києву необхідних ракет «Таурус».

Незважаючи на усю риторику, думки, молитви та фотооперації, Захід – несерйозний. Скільки ще масових вбивств, подібних до того, що сталося в українському місті Буча, необхідно розкрити, щоб вселити в наших лідерів почуття невідкладності? Скільки ще страт військовополонених знадобиться для розслідування та переслідування російських воєнних злочинів?

Скільки українських міст має Росія стерти із землі заради «визволення», перш ніж Захід візьметься за справу?

Кожна одиниця техніки, яка потрібна Україні, від систем ППО до винищувачів, артилерійських снарядів і танків, припадає пилом на складах НАТО. Ми вже знаємо, де ця зброя може бути використана у майбутньому: для боротьби з російською армією у Східній Європі, якщо і коли вона нападе на Україну. То чому ж сьогодні їх не використовують для перемоги над Росією?

Українці не просили цієї війни. Путін їм це приніс. Україна «винна» лише в одному: відмовилася здатися та померти. Захід може бити себе в груди і говорити про права людини, демократичні цінності та заснований на правилах міжнародний порядок скільки завгодно, але єдине, що він має відчувати, коли повномасштабна війна Росії проти України триває вже третій рік, — це сором.