Анастасія Бєсєдіна під звуки сирен повітряної тривоги та при свічках провела багато зимових ночей за написанням власної наукової дисертації

Я австралійсько-українська дослідниця, яка повернулась до Києва із Сіднея у 2022 році після повномасштабного російського вторгнення. Моє життя у зоні бойових дій дало мені можливість на власні очі побачити жорстокість Росії та безмежну хоробрість України. Про це йдеться в авторській колонці Анастасії Бєсєдіної, кандидатки у доктори філософії, сесійної викладачки і студентки-наукової співробітниці з Університету Сіднея на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Наприкінці 2022 року росіяни почали атакувати критичну інфраструктуру у великих містах. Багато жителів залишилися без доступу до електроенергії, тепла та води. Мої двоюрідні брати проводили більшу частину своїх шкільних днів у притулках.

Я провела багато зимових ночей, пишучи дисертацію при свічках, шукаючи Wi-Fi, мобільні точки доступу та гарячу їжу для бабусі та мами. Звуки сирен повітряної тривоги та вибухи ракет були такими ж звичними, як і звуки пташиного щебетання в Австралії.

Минулого року російські напади на великі міста посилилися за частотою та обсягом. У лютому 2024 року, наприклад, моя родина прокинулася від потужного вибуху. Удар ракети був настільки близьким, що стіни моєї спальні тремтіли.

Я вибігла на вулицю, щоб побачити жахливу сцену. Полум’ям охопило житловий будинок, який був поруч із нашим. Шоковані жителі були вкриті сажею, стискали котів і собак, спостерігаючи, як горять їхні будинки.

Під час удару загинуло четверо людей. Через кілька днів в реанімації померла Анастасія Носова, хрещена мати подруги, яка жила у будинку. 6 березня також загинув батько Анастасії Юрій, який став шостою жертвою нападу.

Виклик путінським уявленням про українську ідентичність

Зрозуміло, що українці втомилися від війни. Згідно із соцопитуванням у вересні 2023 року, лише 60% респондентів вважали, що країна повинна продовжувати боротьбу до перемоги – на 10% менше, ніж роком раніше – тоді як 30% виступали за переговори з Росією.

Незважаючи на це виснаження, українці залишаються глибоко відданими справі збереження та зміцнення своєї національної ідентичності перед обличчям спроб Росії стерти її.

Я досліджую способи, якими різні форми ідентичності України, такі як релігія, колективна пам’ять, мова та освіта, змінилися під час негараздів. Вивчення та збереження української ідентичності зараз має більше значення, ніж будь-коли, тому що воно безпосередньо кидає виклик шовіністичній та принизливій ідеології «Русского мира», яка підживлює виправдання Путіна для вторгнення.

У 2021 році Путін опублікував есе про «історичну єдність росіян і українців», пропагаючи свої імперські амбіції щодо України. Наприклад, він спотворює мову, щоб кинути виклик українському суверенітету, називаючи її «окраїною» від давньоруського слова окраїна. Насправді назва «Україна» українською мовою означає «країна» або «ділянка землі», що чітко означає суверенітет.

Охоронці української мови

У своїх спробах стерти українську ідентичність Росія навмисно націлена на використання української мови в регіонах, які вона зараз незаконно окупувала.

Після вторгнення Міністерство освіти Росії почало розробляти та впроваджувати в цих регіонах «класичні українські» підручники. Однак, Росія вигадала мову, яка у жодному вигляді не є українською. Вона подається і викладається як український діалект російської мови.

Це означає, що Росія активно переписувала українську мову у спосіб, який імітує російську, стираючи розуміння української як власної мови. Таким чином, Росія відверто відриває українських дітей від їхнього коріння.

Це не нова спроба. Існує довга історія репресивної русифікаційної політики, яка сягає Російської імперії (1793-1917) і мала на меті знищити український націоналізм. У 1876 році, наприклад, цар Олександр ІІ заборонив книговидання українською мовою.

Коли Україна увійшла до складу Радянського Союзу у 1922 році, новий уряд зобов’язав використовувати російську мову в адміністративному, освітньому та соціальному просторах. Поки у школах ще викладалася українська мова, панувала російська.

З моменту вторгнення у 2022 році я спостерігала, як звичайні українці стають новими охоронцями української мови. Мої сусіди, друзі та родина, які все життя розмовляли російською, докладали зусиль, щоб практикувати та знову вивчати українську з великою енергією.

У неокупованих регіонах України близько 71% українців зараз повідомляють, що використовують українську мову у повсякденному житті, порівняно з 64% у 2021 році.

Крім того, українці змінили ставлення до української мови. Кількість тих, хто вважає українську мову рідною, зросло з 57% у 2012 році до 76% у 2022 році. А 83% громадян вважають, що єдиною державною мовою має бути українська.

Ці спроби розмовляти мовою у соціальному та приватному просторах не варто ігнорувати, оскільки це свідома практика відновлення української ідентичності для активного усунення деяких наслідків російського колоніалізму.

Культурне відродження

Українське уявлення про культурну самоцінність також змінилося, що свідчить про відхід від культури, де колись домінували російська історія, філософія, література та мистецтво.

Наприклад, українці змінили свої домашні бібліотеки. Починаючи з 2022 року, я була свідком багатьох ініціатив київських книгарень щодо переробки радянської та російської літератури. Минулого року я переробила цілу запорошену полицю сімейної літератури радянських часів, яка пропагувала російську імперську риторику та хибні уявлення про історію та Україну.

У 2023 році дві третини українців повідомили, що цікавляться українською історією більше, ніж до війни, обираючи книжки українською мовою замість російської.

Відродження української культури відбулося і у мистецтві. Так, патріотична пісня 1875 року «Ой, у лузі червона калина» повернула колишню популярність завдяки новій варіації українського музиканта Андрія Хливнюка. Це надихнуло українців заспівати пісню, яка колись була заборонена за радянської влади.

А минулого року на екрани вийшов дитячий анімаційний фільм «Мавка: Лісова пісня», який розповідає про українську лісову міфологію за п’єсою поетеси Лесі Українки від 1918 року.

Вшанування українського подвигу

Кожного ранку рівно о 9 ранку я чую, як лунає український національний гімн у своєму районі. Усі українці хвилиною мовчання вшановують загиблих українців у війні.

Також щодня у містах України відбуваються військові прощання та поховання. Минулого місяця мої сусіди зібралися попрощатися із загиблим у бою українським воїном Олексієм Загребельним.

Є багато інших способів вшанування пам’яті про війну та подвиги, щоб підтвердити українські історичні наративи та ідентичність. Так, українці звернулися до місцевої влади з проханням змінити назви вулиць на честь загиблих воїнів.

Минулого року мій мікрорайон змінив назву вулиці з «Маршала Якубовського» (маршала Радянського Союзу) на «Героїв Маріуполя», вшановуючи пам’ять солдатів, які полягли в одному з найкривавіших боїв війни.

Аналогічним чином художник Володимир Манжос (Waone Interesni Kazki) малював по всій Україні та Європі мурали, що зображують акти української хоробрості та російську агресію. Українці також стали колекціонерами поштових марок, які ілюструють український героїзм та події війни.

Такі приклади демонструють, як українці створюють нові національні наративи, які кидають виклик радянській історії, що тривалий час домінувала у суспільстві. Це, у свою чергу, пише нову історію країни для майбутніх поколінь.