Правозахисні організації та правоохоронні органи в Україні збирають свідчення постраждалих українців з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, щоб звернутись із позовом до Міжнародного кримінального суду

64 дні утримання під вартою Олексія Полухіна розпочалися з того, що російські військові зупинили його на блокпосту. Вони виявили, що він збирав інформацію про російські військові позиції, аби поділитись нею з українськими збройними силами; вони також виявили, що він гомосексуаліст. Про це йдеться в авторській колонці Дж. Лестера Федера, старшого наукового співробітника Клініки із захисту прав людини та гендерного правосуддя при Міському університеті Нью-Йорка на сторінках The New York Times, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Це був травень 2022 року, лише через 10 тижнів після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Полухін жив у Херсоні, південному місті з населенням близько 250 000 чоловік, яке росіяни завоювали із запаморочливою швидкістю у перші дні війни. Полухіну тоді було 22 роки і він йшов фотографувати парад Перемоги 9 травня, організований окупаційними силами. Він уважно стежив за розташуванням російських блокпостів, але цей новий блокпост застав його зненацька. Російські солдати змусили його розблокувати смартфтон, де вони знайшли Telegram-канали ЛГБТК-спрямованості, зокрема й той, яким він керував.

Полухін згадує, як один із російських солдатів обізвав його антигейською образою і змусив роздягнутися на вулиці. (Це звичайна практика російських збройних сил, номінально спрямована на пошук націоналістичних татуювань.) Після того, як він знову одягнувся, солдати скористалися можливістю, аби ще більше принизити його, покликавши випадкового перехожого і запитавши, що їм робити із геями у місті.

«Я думаю, що їх усіх варто убити», – відповів чоловік.

За словами Полухіна, після того, як російські солдати повеселилися на вулиці, вони заштовхали його в машину та побили, обзивали гомофобними словами та вимагали, щоб він назвав імена інших гомосексуальних херсонців. Вони провезли його із зав’язаними очима манівцем, а потім кинули в ізолятор, який, як припустив Полухін, був українською поліцейською дільницею. Він сказав, що якийсь час його залишили у камері попереднього ув’язнення разом із чотирма іншими ув’язненими.

Незабаром з’явився російський солдат у червоній сукні.

«Носіть це, або ми заб’ємо вас до смерті», –  глузував російський солдат.

Він намагався поводитися безстрашно, запитуючи солдата, чи можна йому також отримати кілька таких самих високих підборів.

Побиття були не єдиною формою нелюдського поводження, якому піддавався Полухін. Якось, за його словами, російські солдати кілька днів поспіль змушували його ковтати шматки українського прапора. Росіяни зажадали від нього назвати імена інших проукраїнських та ЛГБТ-спільнот.

Пізніше Полухін дізнався, що його тримали на вулиці Теплоенергетиків, 3 за адресою одного з найсумніших слідчих ізоляторів Херсона. Катування, мабуть, були звичайним явищем в установах по всьому місту, що з того часу документально підтвердили українські та міжнародні слідчі з воєнних злочинів, включаючи тортури водою, страту на електричному стільці та сексуальне насильство.

Полухін не бажає обговорювати багато подробиць пережитого, але погодився описав центр утримання під вартою як середовище, де російські охоронці примушували затриманих до сексу, наприклад, вимагаючи, щоб вони підкорялися статевим актам в обмін на право прийняти душ.

Ірина Діденко, яка до кінця 2023 року займалася справами про сексуальне насильство в Генеральній прокуратурі України, розповіла, що Полухін є одним із 200 потерпілих у справі проти семи росіян, яка зараз перебуває в українському суді. Ця справа пов’язана з можливими зловживаннями, включаючи незаконне затримання, жорстоке поводження й тортури. Діденко повідомила, що у справі Полухіна прокуратура ще працює над висуванням звинувачень, які також включатимуть сексуальне насильство.

Історія Полухіна — це лише перший погляд на переслідування представників ЛГБТК-спільноти на окупованих територіях України. Під час візиту в Україну минулої осені я також взяв інтерв’ю у лесбіянки, яка розповіла, що її двічі затримували та катували російські солдати, зокрема майже під дулом пістолета змусили зайнятися сексом із іншою жінкою заради розваги. Я також чув про групу чоловіків, яких витягнув з автобуса російський солдат і погрожував їх стратити, перш ніж втрутився інший солдат.

Ці історії задокументовані у новому звіті, опублікованому правозахисною організацією «Проектор». До звіту не включено ще 30 звинувачень, зокрема численні повідомлення про згвалтування, оскільки «Проектор» ще працює над їхньою перевіркою. «Проектор» також готує свідчення тих, хто вижив, таких як Полухін, для подання до Міжнародного кримінального суду, який розслідує, чи порушили росіяни міжнародне право, нападаючи на українців-гомосексуалістів.

У слідчих є шанс побудувати в Україні унікальну справу в рамках міжнародного права: переслідування ЛГБТК-людей є злочином проти людяності. В останні роки велика увага надавалась нападам на гомосексуалістів у зонах бойових дій, — наприклад, терористи з «Ісламської держави» влаштовують видовище зі стратами чоловіків, звинувачених у гомосексуалізмі, скидаючи їх із будівель, — але жоден міжнародний трибунал ніколи не ухвалив, що такого роду переслідування порушують міжнародне право.

Юристи проробили копітку роботу, щоб прояснити, яким чином існуюче міжнародне право дає суду повноваження розслідувати переслідування на підставі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Настав час використовувати його. Незалежно від того, чи призведуть розслідування до судового переслідування, квір-українці заслуговують на те, щоб їхні історії були збережені, аби ніхто ніколи не міг заперечувати, що їхня спільнота стала жертвою геополітичних амбіцій президента Володимира Путіна.

За останнє десятиліття Путін викладав світ майстер-клас з використання гомофобії як політичної зброї. Тепер він показує, як виглядає гомофобія як зброя війни. Російський лідер ухвалив так званий закон про пропаганду геїв, ухвалений у 2013 році, щоб зміцнити свою популярність, а кампанія в Україні, спрямована на те, щоб спробувати віддалити країну від тісніших відносин із Європейським Союзом. Кремль подвоїв ефективність цієї стратегії, коли у лютому 2022 року розпочав повномасштабне вторгнення в Україну. Російські державні ЗМІ розповсюджували дивовижні історії про ЛГБТК-людей — наприклад, що квір-громадський центр у Маріуполі був «практично під прямим патронажем» президента США Джо Байдена та Конгресу США. Сам Путін описував напад на Україну як священну війну проти «зворотної релігії справжнього сатанізму» Заходу.

Міжнародне право також має визнати, що війна Путіна проти України є очевидною атакою на ЛГБТК-людей і визнати це злочином. Хоча Росія далеко не перша держава, яка переслідує ЛГБТК-людей (нацистська Німеччина відправила тисячі гомосексуалістів до концентраційних таборів) – це перша наддержава, яка використовувала гомофобію як основне виправдання вторгнення в іншу країну.

Міжнародне право ніколи не карало ЛГБТК-переслідування як злочин. Наприклад, в епоху Другої світової війни союзники не тільки не згадали таке переслідування у звинуваченнях проти нацистських лідерів, але й дозволили Західній Німеччині залишити чинним гітлерівський закон проти гомосексуалізму, виключивши інші нацистські положення з книг Західної Німеччини. ЛГБТК-люди зазнавали переслідувань у багатьох сучасних конфліктах, наприклад, в Афганістані та Іраку. Хоча були зроблені деякі спроби привернути увагу до цих ситуацій (Рада Безпеки ООН обговорювала такі переслідування на неофіційних слуханнях щодо ІДІЛ у 2015 році в Афганістану та Колумбії у 2023 році), досі вони були беззубими.

Але в Україні все може бути по-іншорму.

Головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан у 2022 році опублікував революційний програмний документ, в якому стверджується, що ЛГБТК-переслідування варто розглядати як форму того, що міжнародне право називає «ґендерним переслідуванням». У документі, написаному Лізою Девіс, спеціальним радником прокурора, йдеться: «За своєю суттю злочини на ґендерному ґрунті використовуються злочинцями для регулювання чи покарання тих, хто, як вважається, порушує ґендерні критерії, що визначають «прийнятні» форми ґендерного самовираження, наприклад, у ролях, поведінці, діяльності чи атрибутах».

Але офісу Хана доведеться притягти когось до відповідальності за ЛГБТК- переслідування, щоб з’ясувати, чи має цей аргумент чинність у міжнародному суді. «Гендерне переслідування» викликає суперечки з того часу, як у 1990-х роках було укладено договір про створення суду, і лише зараз, через два десятиліття існування суду, у Гаазі розглядаються перші справи про ґендерне переслідування. Переслідування за насильство на ґендерному ґрунті часто є складним завданням, оскільки жертви можуть неохоче заявляти про себе. Це може бути особливо у випадках, коли йдеться про гомосексуальні жертви. Навіть якщо вони залишили регіон і перебувають у безпечному місці, існує ризик помсти їхнім родичам.

Ось що робить Україну такою важливою для слідчих. Хоча багато українців, як і раніше, вороже ставляться до прав гомосексуалістів, ЛГБТК-люди були помітні у військових діях України, що призвело до реального прогресу в захисті ЛГБТК-права в українському законодавстві. Війна в Україні – це перший збройний конфлікт, в якому ЛГБТК-люди, швидше за все, стануть жертвами переслідувань у середовищі, де їх можна буде захистити, якщо вони заявлять про це.

Це не означає, що знайти ці випадки буде легко. Багато людей відмовилися давати інтерв’ю «Проектору», побоюючись повернення росіян чи помсти їхнім родичам на окупованій території. Жертви також можуть бути збентежені тим, що українська судова система, схоже, просто не має можливості розслідувати величезний обсяг звинувачень у воєнних злочинах. Асоціація деяких провідних українських правозахисних організацій розглянула низку справ про воєнні злочини в Україні та виявила, що 50% з них так і не було розслідувано.

У ЛГБТК-людей виникає додаткове занепокоєння.

«Недовіра квір-українців до правоохоронних органів може бути виправданою», – вважає Гюндуз Мамедов, колишній заступник генерального прокурора України, який створив відділи з воєнних злочинів та сексуального насильства.

Саме він наказав провести розслідування щодо ЛГБТК-переслідувань у Криму після того, як Росія анексувала півострів у 2014 році, але ніхто зі спільноти не пішов із ними співпрацювати.

«У нас не було ані методології, ані досвіду проведення таких розслідувань. Чесно кажучи, я думаю, що ми були психологічно не готові до цієї роботи. І я не упевнений у тому, чи готові ми зараз це робити», – зауважує Мамедов.

Діденко визнала, що правоохоронним органам необхідно старанніше працювати над встановленням довіри. Її відомство багато зробило для того, щоб жертвам було безпечніше повідомляти про порушення, зокрема провела спеціальні тренінги для прокурорів щодо співпраці з неурядовими організаціями для зміцнення довіри суспільства.

Ситуація ще більше ускладнюється тим, що багато зареєстрованих жертв сексуального насильства з боку російських збройних сил в Україні — чоловіки, а ресурси для підтримки жертв сексуального насильства, як правило, зосереджені на жінках. Чоловіки побоюються стигми, коли повідомляють про сексуальне насильство і це може посилюватися для геїв, які можуть турбуватися, що інші люди вирішать, що вони на це заслужили – або, що, можливо, ще жахливіше, що їм це сподобалося.

Наразі «Проектор» готує письмові свідчення Полухіна та інших жертв для подання до Міжнародного кримінального суду. Їхні звіти кидають виклик міжнародному праву: чи є переслідування за ознакою ґендерної ідентичності чи сексуальності взагалі злочином?

Хан заявив, що вірить у таку можливість. Але міжнародне право розвивається повільно, його стандарти далеко відстають від очікувань багатьох людей. Наприклад, ніхто ніколи не був засуджений за міжнародним правом за переслідування жінок за ознакою їхньої статі. Це може швидко змінитись. Найближчим часом очікується винесення рішення у справі в Малі щодо ймовірного переслідування жінок у той час, коли місто Тімбукту контролювалося групами, пов’язаними з Аль-Каїдою, з 2012 по 2013 рік.

Але якщо команда Хана успішно притягне когось до суду за переслідування ЛГБТК-людей, це стане великим проривом. Чи суд розглядатиме ці звинувачення проти російських збройних сил у насильстві щодо ЛГБТК-людей? У будь-якому випадку, прокурори, а також преса та спільнота правозахисних груп повинні працювати над пошуком історій, яку розповів Полухін, адже існує так багато бар’єрів, які не дозволяють жертвам заявити про себе.

Настав час зайнятися ЛГБТК-переслідуванням, як злочином проти людяності. Це не зупинить ці переслідування, як і трибунали Другої світової війни не поклали край геноциду. Злочинці вважають, що гомофобія не лише дозволить їм уникнути покарання за злочини, але й згуртує людей на їхньому боці. Звинувачення стануть чітким сигналом про те, що квір-люди належать демократичному світу — і демагоги, які використовують гомофобію, — це ті, кого варто вважати ізгоями.

Не засуджуючи мотивів цього насильства, ви не зможете зрозуміти логіку, яка насамперед рухає цими злочинами. А нездатність назвати несправедливість минулого заохочує переслідування у майбутньому.

Саме тому трибунали з воєнних злочинів взагалі мають значення. Сторічний досвід показує, що вони, схоже, не запобігають майбутнім злочинам і не є ефективними інструментами для покарання за злочини постфактум. Трибунали з воєнних злочинів ніколи не зможуть зцілити жертв. Вони не можуть повернути мертвих, стерти шрами або стерти спогади, які переслідують тих, хто вижив. Навіть коли судове переслідування виявляється успішним, зазвичай засуджується лише жменька злочинців, і такі судові процеси часто займають так багато часу, тому здається, що винесення обвинувальних вироків надто незначне і надто запізніле. Злочинці часто вислизають від правосуддя з різних технічних, юридичних і політичних причин, які не мають нічого спільного з жахами, за які вони несуть відповідальність. І жодне покарання ніколи не зможе зрівнятися із злочинами.

Але цінність розслідування та переслідування злочинів проти людяності набагато перевищує роки, які злочинці можуть провести за ґратами. Закон не лише карає за злочини, він також є інструментом встановлення світових стандартів добра та зла. Після війни трибунали є форумом для визначення цінностей, які суспільство підтримуватиме в умовах миру. Розслідування та судові процеси дають жертвам можливість відобразити свій досвід в історичних записах, щоб ніхто не міг заперечувати те, що з ними сталося. Ми не можемо засуджувати злочини, яких не називаємо.

Світ визнав цей факт у перших сучасних трибуналах з воєнних злочинів, які відбулись після Другої світової війни і в яких розглядалася справа про переслідування конкретної групи – євреїв. І подивіться на наступну історію: визнання нацистського геноциду призвело до незліченних дій, спрямованих на те, щоб світ ніколи не забував Голокост; установи були створені для документування та збереження історій тих, хто вижив по всьому світу; ООН ухвалила Конвенцію про геноцид, заклавши основу для переслідування подібних злочинів у майбутньому; і зрештою в багатьох урядах було створено офіси боротьби з релігійними переслідуваннями і, зокрема, з антисемітизмом.

Друга світова війна також засвідчила, що відбувається, коли ми не враховуємо жертви. За оцінками, близько 200 000 жінок і дівчат перебували у сексуальному рабстві в Японії, але це не стало предметом розгляду на Токійському судовому процесі з воєнних злочинів, який почався у 1946 році. ЛГБТК-люди були серед перших жертв нацистського режиму Німеччини; вони не були публічно визнані німецьким лідером жертвами нацизму до 1985 року, а у Західній Німеччині було засуджено близько 50 000 чоловіків до того, як було скасовано закон, що криміналізує гомосексуальність.

Спочатку ООН визнала, що міжнародне право, можливо, колись вимагатиме покарання за переслідування широкого кола груп, коли вона вперше оголосила геноцид злочином у 1946 році. «Геноцид — це злочин за міжнародним правом, який засуджується цивілізованим світом», — заявила Генеральна Асамблея в резолюції 1946 року, «незалежно від того, чи скоєно злочин на релігійному, расовому, політичному чи будь-якому іншому грунті». Фраза «будь-які інші підстави», хоч і виключена з повного договору про геноцид через два роки, є нагадуванням про те, що справедливість завжди повинна розвиватися.

Існує суттєва різниця між націлюванням на ЛГБТК-людей та геноцидом релігійної чи етнічної групи. Але багато кампаній проти гомосексуалістів, які ми бачимо зараз по всьому світу — у країнах, які перебувають у стані війни чи миру, — схоже, ґрунтуються на тому, що Марія Сьодін, виконавча директорка правозахисної організації Outright International, назвала «геноцидною ідеологією, спрямованою на викорінення ЛГБТК-людей із суспільного існування». Росія та інші країни не лише ув’язнюють, катують і вбивають квір-людей або заохочують своїх громадян робити це самостійно, але також нападають на квір-культурні та політичні інститути, а також змушують замовчувати про історію та права квірів.